Розділ «ІV»

– Карбуй, Деркачу! – сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тільки очі його заблищалися якимсь дивним огнем.

– Тот бойчук, – говорив далі Стасюра, – дуже добра душа, і я би був привів його до господи, тілько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботі.

– Приведи, – підхопив Андрусь. – Чим більше нас, тим більша наша сила, а нічо так не в'яже людей докупи, як спільна нужда і спільна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, – чуєш, старий?!

Старий кивнув головою і говорив далі:

– А Мотьо Крум, касієр, знов не доплатив усім робітникам з нашої кошари по п'ять шусток за сей тиждень і ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посміє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразниці і що му не ставало 59 ринських, то мусив се при найблизшій виплаті здерти з робітників.

Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб. Відтак говорив далі:

– А от учора йду попри шинок Мошка Фінка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фінкові сини притисли до кута якогось чоловіка, вже підстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попід ребра, що чоловік вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не міг уже йти сам дорогою, а як харкнув – кров… Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?… «От біда моя, – відповів чоловік та й заплакав. – От я, – каже, – через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дістану гроші та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касієр мене чи забув, чи що, – не читає. Я стою, чекаю, – вже виплатив усім, а мене не кличе. Я щойно що пустився йти до нього, спитати, що то таке, а він – шасть і замкнув двері перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, – пропало. Ще відтак випали слуги та й мене в плечі: «Що ти ту, пияку, бреверію, робиш!…» Пішов я. Здибаю відтак касієра на улиці і до нього: «Чому ви мені не виплатили?» А той визвірився на мене, а далі як не крикне: «Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!» Ну, а нині каса заперта. Я зголоднів, іду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки гроші дістану, а тоті два ведмеді, бог би їх побив, та до мене: «Плати та й плати за тото, що-сь набрав!» Що я прошу, проклинаюся, розповідаю, яка річ, – та де! Як мя приперли до кута, то, адіть, троха душу з тіла не вигнали!…»

– Карбуй, Деркачу, карбуй! – сказав твердим, грізним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповідання. – Бутають чимраз дужче наші гнобителі – знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!…

– Так-то так, – говорив далі Стасюра, – розбуталися наші кривдники та й бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, – добре їм ся діє! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народної, тим більше у них багатства та достатку От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість. А й ту хіба ліпше? День поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незарібних людей, – лежать і отогнуть, і ждуть хіба тілько божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Та й тепер, адіть, плату нам вменшили і з кождим тижнем уривають все більше, – годі вжити з неї! Хліб чимраз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся нам усім ту гинути. Отеє кривда, котру всі ми терпимо, котра всіх нас глодже до кості, а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!…

Старий виговорив се живішим, ніж звичайно, голосом і з тремтячими від зрушення губами, а висказавши, поглянув по всіх і зупинив свій погляд на понурім лиці Андруся Басараба.

– Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, – закричали всі присутні, – се наша загальна кривда: бідність, безпомічність, голод!

– А на кого її закарбувати? – спитав вдруге старий. – Чи зносити її терпливо, тоту найбільшу, загальну кривду, а тілько карбувати ті дрібні, часткові, що складаються на тоту велику?…

Андрусь Басараб глядів на Стасюру і на всіх прочих побратимів зразу понуро і ніби рівнодушно, но вкінці на лиці його заясніло щось, немов скрита на дні в душі радість. Він встав з місця і випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.

– Ні, не терпіти нам і тої загальної кривди, а хоть і терпіти, то не покірно, не тихо, мов та стрижена вівця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пімститися, і то ще туй, на сім світі, бо що за суд буде на тамтім світі, сього ми не знаємо! І чи ти гадаєш, що, карбуючи всі ті дрібні, часткові кривди, ми забуваємо про загальну? Ні! Адже кожда й найменша кривда, яку терпить робучий чоловік, се частка тої загальної народної кривди, що всіх нас давить і глодже до кості. І коли прийде день нашого суду і нашої кари, то чи ти думаєш, що не пімститься тоді й загальна кривда наша?

Стасюра сумно якось похитав головою, немов в душі своїй не зовсім вірив Басарабовій обіцянці.

– Гай-гай, побратиме Андрусю, – сказав він, – пімститься, говориш… Вже то одно, що не знати, коли то ще буде… А друге: що нам з того, що колись, може, й пімститься, коли нам тепер від того не лекше терпіти. А хоть і пімститься, то чи думаєш, що опісля лекше буде?…

– Що ж бо ти, старий, – крикнув на нього з грізно блискучими очима Андрусь, – розжалобився, не знати чого? Тяжко нам терпіти! Хіба ж я того не знаю, хіба всі ми того не знаєм? А хто зможе так зробити, щоб ми не терпіли, щоб робучий чоловік не терпів? Ніхто, ніколи! Значить, терпіти нам до суду-віку, та й по всьому. Тяжко се чи не тяжко, – що то кого обходить? Терпи і мовчи, не показуй другому, що тобі тяжко. Терпи, а як не можеш вирватися з біди, то бодай метися за ню, – се хоть троха влекшить твого болю. Така моя гадка, і всі признали, що вона правдива, – чи не так?

– Так, – відповіли побратими, але якимсь понурим голосом, немов сеся правда не дуже їх радувала, не дуже припала їм до серця.

– А коли так, – говорив далі Андрусь, – то ніщо й гаятись. Розповідайте далі, хто про яку знає кривду.

Він сів. В хатині стало тихо. Почав говорити Матій. В його сусідстві умер робітник в темній жидівській комірчині; як довго там лежав, відколи слабував – сього ніхто не знає, і жиди нікому не хотіли того сказати. Говорять, що робітник мав трохи зароблених грошей, а коли заслаб, жиди відібрали від нього гроші, а його поти морили голодом, держали взаперті, поки не вмер. Тіло було страшенно сухе, давно не мите і синє, як боз. Позавчора ночувала якась жінка у другого, сусіднього жида. Вночі злягла. Грошей у неї не було, і сейчас на другий день жид викинув її з дитиною з хати. Розповідав один ріпник, знакомий тої жінки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але піп не хотів охрестити, поки не покаже батька дитини. Тоді тота жінка кинула дитину в яму, а сама пішла до громадського уряду, кричачи, щоб її зараз вішали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося, Матій не знав.