Розділ «III»

Гей, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна засмутилася,

А ми ж тую червоную калину та й піднімемо,

А ми ж свою славну Україну та й розвеселимо.

– Гарно, гарно, – загукали навкруги.

– Це теж нова дума, – сказав Чорнота. – Саме вона до наших часів і припадає!

– Тепер, чоловіче божий, веселішої! – почулися голоси козаків, коли кобзар скінчив.

– Такої, щоб горіло!

– Хіба такої, щоб до танців? – спитав кобзар.

– Атож! Адже за день ноги у сідлі набрякли!

– Вороги за річкою, а ви танцювати? – обізвався Чорнота до козаків.

– За річкою? – почулося з натовпу. – Те байдуже: поки дійдуть сюди – дотанцюємо!

– А прийдуть вороги сюди, – обізвався вусатий уманець, – то будем їх бити, як під Жовтими Водами та під Корсунем били; коли ж несила наша буде, голови свої за неньку Україну покладемо! Ушквар, кобзарю, такої, щоб аж лихо танцювало.

Весело забряжчали й засміялись струни бандури, і кобзар голосно гукнув:

Ой я сіно скромадила,

Сім сот хлопців принадила...

Зразу коло біля кобзаря поширшало, а посеред кола вихором закрутилися дві пари козаків.

В кого – один, в мене – два,

Чорноброві обидва!..

Додав кобзар, хвацько вибиваючи пальцями по струнах, і серед кола закрутилося ще скілька пар козаків.