Розділ «XXII»

Ще більше місяця після поранення Чорноти Хмельницький з козацьким військом стояв під Замостям, чекаючи, на чому скінчиться обрання короля, і врешті-таки діждав: на сеймі було обрато Яна-Казиміра, і той зразу ж прислав до гетьмана посланця з дуже ласкавим листом, просячи його одвести військо на Україну і обіцяючи прислати туди комісарів, щоб скласти умову про згоду.

Тим часом становище Замостя щодалі гіршало... Невдача козаків з штурмуванням кріпості не поліпшила становища поляків, бо у них не вистачало води і сила все-таки була на боці козаків. Діставши королівського листа, Хмельницький згодився взяти в Замостя окуп і зразу почав виряжати козаків на Україну та лагодитись їхати до Києва.

Чорнота вилежав на ліжку шість тижнів, і ці тижні були найщасливішими у його житті. Галина, ставши тепер веселою й жвавою, щодня була біля нього, вгадувала його бажання, розважала оповіданнями про своє життя й читала йому книжки, здебільшого польські.

Польську мову Чорнота знав так само добре, як і українську; Галина ж знала українську мову так само добре, як і польську; проте у них зразу так повелося, що поміж себе вони завжди розмовляли по-українському, і тільки читання книжок примушувало їх братись іноді до польської мови.

Хмельницький дуже радів з того, що Чорнота хотів одружитись з полькою, і, поки той лежав хворий, він часто навідувавсь до його хати і, жартуючи, вихваляв красу й виховання нареченої свого товариша.

– Чоловік та жінка, – говорив він, – то найліпша спілка. Отже, ти, брате, дорікав мені за те, що я маю надію на спілку з поляками, а сам стаєш до спілки з полькою!

– Моя наречена не зразок тобі... – одповідав Чорнота, милуючи Галину. – У неї кров українки, та й душа щиро українська!

– Я вже не полька... – прилучилася до розмови й Галина. – Я буду дружиною козацького полковника і хочу, щоб мене любили всі козаки, а сього, я знаю, ніколи не буде, якщо я лишуся католичкою. Я перейду до вашої віри.

– Я не вимагаю сього, голубко!.. – взявши Галину за руку, сказав Чорнота. – Хоч і не потаю: я був би радий, коли б ми сповідалися у одного попа!

Час минав, і козацький полковник видужував, так що коли прийшов час рушати з військом у поход. Чорнота міг би вже сісти на коня, та тільки Хмельницький того не дозволив і прислав йому великі санки з четвериком коней.

Одного морозного ранку, у перші дні 1649 року, у славному місті Києві задзвонили в усі дзвони, а з усіх церквів вийшли попи з корогвами і пішли до стародавнього престолу, святої Софії. Народ запорошив всі київські вулиці і біг хто слідом за корогвами, хто до Золотої брами київського князя Ярослава, а хто і за місто, на Львівський шлях, назустріч козацькому війську і гетьману, визволителю України, Богдану Хмельницькому, що, скінчивши славну війну, наближався до Києва.

Скоро від Подолу, з Братської академії, довгими рядами потяглися до Золотої брами бурсаки-спудеї з ректором на чолі. Всі кияне покидали свої будинки й у радісному, підвищеному настрої вибігли на вулиці. Навіть базари спустошилися, і крамарі та перекупки, поховавши крам та позамикавши крамниці, теж прилучилися до натовпів людей, щоб хоч одним оком глянути на славного гетьмана та рідне військо.

От дзвони вдарили ще частіше, і з Печорської лаври виїхали у санках, застелених коштовним килимом, київський митрополит та патріарх єрусалимський Паісій, гість київський, що прибув благословити Хмельницького князювати на Україні і обороняти грецьку благочестиву віру од гніту католицького папи.

Посеред земних поклонів народу сани з митрополитом та патріархом прибули на майдан до святої Софії, що ввесь горів од блискучих золотих риз попів та грав різноколіровими корогвами з золотими хрестами на версі. Там, біля церкви, патріарх та митрополит встали з санок, щоб зустріти гетьмана з хрестом.

Тим часом ввесь Львівський шлях, мов маком, вкрився червоними жупанами козацького війська. Мов довга річка, вибігало воно з-за лісу і, виблискуючи гострими списами та брязкаючи зброєю, уступало у город і посувалося до Золотої брами. Попереду війська їхала на дорогих конях військова старшина й всі полковники з перначами у руках, а на чолі старшини, під бунчуком, їхав на буланому огирі сам гетьман Хмельницький з булавою у руці.

Як тільки гетьман наблизивсь до брами, з обох боків од неї вибухнуло двадцять гармат, а представники київського магістрату привітали його хлібом-сіллю та почесними промовами. Не вспів гетьман подякувати за хліб-сіль, як до нього наблизилися бурсаки і почали прославляти гетьмана-визволителя віршами хто на латинській, а хто й на українській мові.

Тих промов майже ніхто, навіть і сам Хмельницький, не чув, бо понавколо народ радісно галасував, підкидаючи угору, на славу гетьмана, свої шапки, проте, Хмельницький мусив всіх переслухати й всім подякувати і вже тільки після того рушив під Золоту браму і поїхав вулицею до Софії, оточений щільними безкраїми натовпами народу.

Коли він наблизивсь до майдану, вигуки народу потишилися, бо присутність патріарха спиняла народ, побачивши ж, що гетьман, зскочивши з коня, пішов до патріарха під благословення, ввесь натовп і всі козаки теж поскидали шапки і почали хреститися.

Чорнота під час в’їзду Хмельницького у Київ їхав верхи на коні разом з іншою старшиною, Галина ж з Христиною лишилися у санях позаду козацького війська. Полковник бачив урочисте вшанування гетьмана народом і патріархом, і серце його мліло од щастя, та тільки розум пророкував йому, що до волі України ще далеко і що боротьба за волю ще не скінчилася, а тільки починається, бо занадто вже легко та воля добулася.