Розділ «XVII»

На другий день ранком Чорнота з двома повками козаків наблизивсь до єзуїтського монастиря. Дим від пожежі передмістів застилав ще всі околиці, і військовий обозний зміг підкотити гармати непомітно для поляків, мало не до самих мурів. Знизу Чорноті добре було видно башти й шпилі львівських костьолів, полякам же зверху, за димом, зовсім не видно було козаків. По стінах та біля монастирської хвіртки товпилися ченці й жовніри, не сподіваючись нападу.

По гаслові Чорноти враз випалили десять козацьких гармат, і з шпилів костьолів полетіли черепиця й дошки, а з мурів посипалася цегла. Ще дужче, ніж уночі, заметушилися чернеці єзуїти. Похапцем замкнули вони хвіртку й підперли її зсередини колодами, а на мури почали вибігати пушкарі, щоб направляти гармати на козаків. Та було вже запізно: гармашів козаки вбивали з рушниць, а ядрами з своїх гармат на тріски побили хвіртку й колоди та, перебігши через рівчак, вдерлися у ті самі суточки, що по них Лейба проводив Чорноту.

Найняті за гроші, польські жовніри зразу порозбігалися і утекли з монастирського двору у місто; українці приєдналися до козаків, ченці ж хоч і змагалися, та недовго, і, побачивши, що пшеор, захопивши шухлядку з золотом, подався за браму, у Львів, почали тікати слідом за ним.

Через кілька хвилин козаки вже хазяїнували у монастирі і одмикали всі келії, церкви, каплички й льохи. У одному з льохів Чорнота наткнувся і на Бурлюка, що про нього чув розмову двох перекупок у Львові. Він з чотирма товаришами сидів прикутий ланцюгом до стіни і сподівався собі сьогодня смертної кари. Як самому Христу, зраділи в’язні козакам і, плачучи з радості, розказували, що забрано їх сюди було за те, що вони кували зброю для повстанців.

По намові Бурлюка Чорнота пішов з козаками на другий монастирський двір і там знайшов набитий трупом колодязь, засипаний зверху землею, а поруч ще не скінчений другий глибокий колодязь... Таким чином оповідання, що їх Чорнота чув на базарі й від Лейби, справдилися.

– Кари ляхам!.. Смерть всім єретичним синам! – почали гукати козаки, запалившись помстою.

Але карати не було кого. По різних кутках монастиря лежало всього кільканадцять трупів ченців, що не вспіли утекти, останні ж були вже за брамою, переходити за котру козакам заборонив гетьман.

Лишивши у монастирі полковника Бурлая з гадячанами, Чорнота порадив йому витягти гармати на дзвіниці костьола і палити звідтіля на місто, а щоб не пошкодити своїм, українцям, направляти гармати головним чином на найбільші будинки заможних польських панів.

Сам Чорнота покинув монастир і, взявши з собою сотника Крицю з його сотнею козаків, поїхав шляхом понавколо Львова, щоб обдивитись, як можна обложити місто з півночі так, щоб перетяти всі шляхи до Львова і примусити поляків, як того хотів гетьман, одкупитись од козаків грішми.

Не до мислі було Чорноті те бажання гетьмана. З того, що він бачив у католицькому монастирі, йому довелося ще більше упевнитись у своїй думці, що провалля між поляками й українцями все глибшає й ширшає і неможливо вже не то що засипати те провалля, а навіть містка через нього перекинути. На думку козацького полковника, кінець боротьби з поляками і воля України могли статись тільки після повного знеможення Польщі, а для того, на його думку, гетьманові треба було, не гаючись, користуватись своєю перемогою і якнайскоріше добивати підбитого ворога, поки не вдасться, добувши Варшаву, наступити йому на горло.

Міркуючи так, Чорнота болів серцем, передбачаючи, що через вагання гетьмана Україні доведеться ще багато пролити крові своїх синів, а може, й знову бути у польськім ярмі.

Серед полковників козацького війська однодумцями Чорноти були Богун, Нечай та Джеджалій, і з ними тільки він і поділяв свої невеселі думки.

Вже цілу годину їхав Чорнота у задумі, обдивляючись на яри та горби, розкидані могутньою рукою природи понавколо Львова. По тих ярах та байраках треба було завтра порозстановлювати залоги, і тепер військовий обозний обдивлявся, як зручніше те зробити. Так наблизився він до Лисої гори, що високо піднімалася на півночі од Львова. На тій горі стояв дуже давній замок галицьких князів з польською залогою.

Чорнота й Криця, їдучи повагом, любували на високий замок з його, здавалося, недосяжними баштами, коли несподівано з вікон башт пішов сивенький димок і по долині розійшлася луна од вибухів рушниць і од гомону й ґвалту людей.

Що робилося у замку, зрозуміти було нетрудно, бо понавколо нього можна було помітити цілі натовпи людей. Очевидячки, козаки добували замок, хоч, як Чорнота знав, наказу на те гетьмана не було.

Полковник прискорив свого коня, але поки він наблизивсь до замку, на башті його вже піднялася біла хустка і постріли з вікон припинилися. Знать було, що поляки складали зброю, бо всі натовпи, що були навкруг замку, тепер посунули у двір.

Вбігши слідом за натовпами під замкову браму, Чорнота побачив, що замок добули не козаки, а галицькі повстанці, що не мали у руках ніякої зброї, опріч київ. Піднявшись після приходу під Львів козаків з України, вони скінчили вже розправу з своїми панами по їх оселях і, слідкуючи за втікачами, доступилися до північного Львівського замку.

Трупи галицьких «кияшників», що валялися понавколо замку, свідчили, що селяне не шкоділи свого життя, добуваючи ворогів.

Коли кінь Чорноти вбіг у двір, козацький обозний, не вважаючи на те, що був загартований у бойовищах, вжахнувся: посеред двору кільки сот поляків, покидавши зброю, здіймали руки до неба, благаючи у селян милосердя, кияшники ж, не звертаючи уваги на їхні благання, розбивали їм голови важкими грабовими кийками.