Розділ «III»

Але, мати, оженився:

Ой взяв собі паняночку,

Серед поля земляночку,

А на личку рум’яная

На ній сукня зеленая».

– Така, така козацька доля... – сказав засмучений Ганжа, коли пісня увірвалася. – Гарна ця пісня й сумна така, що за серце бере. Так колись і моя старенька матуся питатимуть коня мого про мене.

– Гаразд же, що про мене й спитати нема кому, – обізвався Чорнота. – Один я на світі, як Хведір Безрідний.

– Ану лиш, кобзарю, про Хведора! – гукнув Ганжа. Бажання Ганжі не подобалося козакам.

– Та годі, пане полковнику, сумних співати! – почулося з їхнього боку. – Тепер уже не ті часи! Минулося наше безголов’я... Минулася неволя лядська-агарянська! Тепер годиться жвавіших та веселіших пісень співати!

– Справді, про Хведора Безрідного вже обридло слухати! – додавали інші. – Заспівайте, дядьку, якусь з нових дум!

– Та підождіть, – обізвалися треті. – Дайте божому чоловікові попоїсти.

Кобзарю піднесли чарку. Коли він підвів голову, щоб подякувати, спідлоба у нього визирнули замість очей дві страшні криваво-чорні рани. Очі йому були випечені татарами за те, що тікав з неволі. Це у ті часи була така звичайна річ, що ніхто про те кобзарів і не розпитував, хіба що вони самі співали про свою недолю.

Випивши та заївши, кобзар почав направляти бандуру.

– Як хочете новіших, так заспіваю такої, якої мене Господь навчить.

Всі потишилися, і кобзар заспівав знову:

Ой обізвався пан Хмельницький,

Отаман батько чигиринський.

– Гей друзі-молодці,

Браття, козаки-запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,