Розділ «XX»

Христина знала, що пан Іван, як вона звала Чорноту, повів військо на штурм Замостя, і ввесь день і ніч у непокої його дожидала; побачивши ж біля півночі, що Чорноту, блідого як крейда, несуть на ношах, вона сплеснула руками й заголосила, гадаючи, що він мертвий. Кохання козацького полковника до її годованки Галини поріднило її з ним, і тепер стара жінка побивалася за ним, як за рідним.

Козаки, несучи Чорноту поночі, дуже невміло перев’язали йому рану. так що поки полковника донесли до хати, він мало не зійшов кров’ю. Христина, живучи у Пилявському замку, була не останньою знахаркою, бо ті сім років, що її годованка пробувала у монастирі, вона, живучи у добрих обставинах, допомагала людям у їхніх нещастях та хворобах. Вміла вона добре і рани перев’язувати, і зілля таке знаходити, щоб загоювало рану, бо у ті часи лікарі були тільки по великих городах, простим же людям доводилися самим діходити, як лікарювати і допомагати один одному при лихій годині. Не маючи своєї сім’ї, Христина й привчилася до того діла.

Прочунявши з несподіваного горя й переляку, вона оббанила недужому рану і, оглядівши її, повеселішала, бо хоч ран було аж дві: одна менша, куди куля увійшла, а друга більша, кудою вона вийшла, зате маслак у нозі був цілий.

Коли Христина знову почала перев’язувати рану, Чорнота застогнав з болю і розплющив очі.

– Це ти, Христино... – сказав він стиха. – А мені здалося, що вона... Таке мені уявилося, Христино, неначе вона мені рану оббанює, і так мені любо стало, що й не боліло...

– Коли б же то, соколе мій! Мені те ще за більше б щастя було!

– Чогось я, Христино, ні руки, ні ноги не зведу. Невже ж смерть мені прийшла з такої дурниці?

– Не турбуйся, соколику, – живий будеш. Одужаєш та й знову конем гарцюватимеш!

– А вона тут, Христино...

– Хто вона? Галюся!.. Як ти те знаєш?

– Рудого Лейби голос я біля Замостя чув, а вони ж разом їхали зі Львова, то, певно, разом і у Замості спинилися. У ту хвилину до хати прибіг збентежений Криця.

– Що тобі, друже Йване?

– Та що мені? Хоч би й пропав, то байдуже... нема кому плакати... – одповів Чорнота. – Ти скажи краще, хто мене зрадив? Чому гуляйгородина після заходу сонця не громила Замостя?

– Бо її розбили ляхи з гармат ще до полудня. Там таке лихо сталося, що сумно й говорити... Що народу загинуло!..

– А де ж були наші гармати? Треба ж було бити з гармат на ляхів, щоб не дати їхнім гарматам розбивати гуляйгородину.

– Кому ж було бити з гармат, коли на полі гетьман їх зовсім не виставив, а у гуляйгородину не дав пушкарів.

Чорнота схвилювався і хотів підвестися на ліжку, але Христина спинила його, наказавши лежати спокійно.

– А скажи, які повки були у гуляйгородині? – знову спитав товариша Чорнота.

– Та які там повки?.. Подністрянська харамжа та галицькі кияшники!