Розділ «XIV»

У той саме час, коли Чорнота лагодився йти у Львів, у напівтемному льосі одного з будинків города рудий Лейба радо тер собі руки і, мацаючи себе за корінці волосся, що почало одростати на тих місцях, де колись були пейси, мало не стрибав навкруг своєї дружини.

– Чи ти, Лейбо, не здурів? – питала Рівка. – Гої за стінами палють з гармат; не сьогодня-завтра, може, Бог прийме наші душі, а ти крутишся й радієш, немовби заробив сто злотих!

Лейба глянув на жінку спогорда:

– Сто злотих? Пхе!.. На сто злотих Лейба тепер не хоче й дивитись! Ми, Рівко, станемо сьогодня багатирями, а через кільки день поїдемо звідсіля до Варшави!

– Отже й правда, що ти зсунувся з глузду. Як ти забагатієш, коли у нас тут немає ніякої торгівлі?

– Що та торгівля? Я сьогодня зароблю стільки, скільки торгівлею не заробив би за все життя!

На розпитування Рівки Лейба нічого не хотів одповідати і скоро, одягши на себе новий лапсардак, вибіг з хати.

Через півгодини Лейба наблизивсь до будинку, де жив пан Януш, і послав челядинця сказати, що йому потрібно бачити старого пана.

Пан Януш звелів покликати жида до своєї горниці, і той пішов до нього на другий поверх. Поки Лейба переходив двором, його побачила у вікно Галина і перестріла на сходні з надією знову дістати листа з козацького табору. Вона помилилася, та не зовсім: Лейба ткнув у руку клаптик папірця, де його рукою було написано: «Сьогодня опівночі у садочку».

Старий шляхтич не зразу пізнав Лейбу, так що тому довелося нагадати панові ту ніч, коли він з дочкою ночував у Лейбиній корчмі у Костантинові.

– По якій же ти справі? – спитав пан Януш, здивовано оглядаючи Лейбу.

Лейба приклав палець до рота і показав на двері. Зрозумівши, що жид має говорити щось таємне, пан Януш позачиняв двері. Але Лейбі й того було не досить, – він позачиняв ще й вікна і обдивився, чи немає кого під ліжком та у шахві, і, тільки скінчивши свій огляд, став напроти пана і сказав з таємницею:

– Яснійшому панові треба везти доньку у Варшаву... А я можу за тисячу злотих добути панові добрий ридван з кіньми.

Пан Януш здивувався:

– Хто тобі набрехав, ніби я хочу тікати з Львова?

– Ну, я так собі міркував... Адже ласкавому панові годиться держати панночку далі од козаків...

– Всім нам треба бути далі од козаків, так ми ж тут за мурами й за гарматами!

– О вельможний пане!.. Як уже козак у когось закохався, то його й мури не спинять!

– Що ти верзеш? Говори мені навпрямки!