Розділ «VIII»

Увечері того дня, коли стався перший бій на Пиляві, далеко позаду польського табору, у великому наметі, одбувалася нарада привідців польського війська. Всі привідці були тяжко вражені пригодою з чотирма кращими повками свого війська, що були порізані й потоплені на їхніх очах. З десяти тисяч бравих вояків, що пішли за Пиляву, до табору повернулося всього кільки десятків недобитків, і ті втікачі, оповідаючи про страшну силу козацького війська, хованого у лісі, рознесли по всьому таборі сум та замішання.

Про глузування над хлопами вже не було й мови. Тепер уже годі було розганяти хлопів канчуками, – тепер уже всякий шляхтич думав про те, як би самому не здобути собі смерті од козацької зброї.

Жарт Хмельницького з вивороченими по-татарському кожухами зміцнив у поляків думку про те, що до козаків прибули на підмогу татари, і от коли пан Домінік запитав скликаних привідців та полковників про те, що, на їхню думку, треба робити далі, майже всі обстоювали за те, щоб покинути Пиляву та одійти до Константинова, де, на їхню думку, місцевість більше придатна для бою.

Вбігши з дочкою на коні у польський табір, пан Януш кинувся шукати пана Преслава, того, що прислав до нього захоплені козаками листи, але не міг допитатись, де стоїть його повк. Рішивши тоді йти прямо до пана Домініка, старий шляхтич після довгого розпитування знайшов-таки польського привідця під час його наради.

Почувши там, що польські привідці хочуть покинути Пиляву, пан Януш попросив пана Домініка дати йому слово.

– Більшість шановних панів мене знає... – почав пан Януш. – Я власник Пилявського замку і тільки зараз був бранцем у козаків. Благаю вас, славне шляхетство: не робіть нашій нещасній батьківщині нової ганьби!.. Не кидайте Пиляви під той час, коли ви маєте всі засоби до того, щоб не тільки погромити Хмельницького, а навіть захопити його з усією арматою. Здатного війська у гетьмана обмаль; більшість все хлопи з косами та кийками. Один добрий наскок наших бравих гусарів – і ті натовпи розбіжаться, мов сполохані зайці.

– Ми вже пробували вдарити на них та й згубили чотири повки гусарів! – одповів Домінік. – Годі вже... Досить вхопили шилом патоки! Тут, на Пиляві, такі болота, що нашій кінноті неможливо битись... До того ж з Хмельницьким татари!

– Немає татарів... То вигадки лукавого гетьмана. Вірте слову старого шляхтича, – козаки тільки лякають вас!

Речі пана Януша пішли на вітер. Привідців польського війська вже отруїло почуття жаху та бажання скоріше роз’їхатися по домівках, і вони один перед одним почали доводити про неможливість знову битись на Пиляві.

– Не розумію, пане Домініку, – гостро обізвався до Заславського коронний гетьман Конецпольський, – на що ми гаємо час у зайвих балачках! Вже зайшла ніч – треба скористуватись з неї і одійти од Пиляви так, щоб козаки того не помітили. Ранком буде вже запізно!

– Ще раз прошу панство мене вислухати! – знову обізвався пан Януш. – Якщо ви не хочете ставати з ворогами до бою, так я навчу вас, як захопити Хмельницького без бою. Він ночує у моєму замкові, що стоїть мало не біля самої річки. Я знаю біля замку такий брід, якого не знають козаки. Залога у замку зовсім нікчемна; дайте мені один повк жовнірів, – і я до світу приведу вам Хмельницького на мотузку.

Тільки старий шляхтич досказав останні слова, як у намет вбіг хорунжий Крибчук, вкритий курявою й заляпаний піною свого коня. Побачивши хорунжого, всі зрозуміли, що він прибіг не з добрими вістями, і у напруженні всі замовкли.

– Ясновельможний пане! – звернувся хорунжий до Домініка Заславського. – Я був на чатах у Лажаві та ледве зрятувався, бо туди прийшов Кривоніс з великою силою козаків і всякої наволочі. Зараз вони руйнують там костьол і ріжуть, кого не попадуть!

Ймення Кривоноса було вже добре відомо всім полякам, бо по всій Польщі вже чули про його люту, звірячу вдачу, що не лишала живим жодного поляка, хто б не дістався йому до рук, і майже всі пани, почувши, що Кривоніс позаду їх у Лажаві, зблідли на виду і почули, як у них поза коміром кунтушів пішов мороз.

– О пекельний диявол! – скрикнув Конецпольський. – Він хоче перетяти нам шлях до Константинова!

– Не інакше!.. – тремтячими губами промовив Домінік. – Він хоче зробити те саме, що зробив на Жовтих Водах та під Корсунем!

– Я й сам так гадаю! – додав хорунжий. – Через те я так і поспішався.

– Треба негайно вирядити два повки, – встряв у розмову пан Януш, – щоб одкинути його геть од Львівського шляху!

– Я не знаю!.. – скрикнув у запалі Конецпольський. – Хто тут керує військом: ми з вами, пане Домініку, чи власник Пилявського замку-курника? Нам, не гаючи й хвилини, треба йти у Константинів!