Розділ «ХХV»

Вирядивши трохи нечемно свого непроханого гостя, київського воєводу. Чорнота скоро заспокоївся. Він був задоволений з того, що так рішуче й гостро відкинув пропозицію людини, яких на Вкраїні звикли звати недоляшками. Це надало йому веселого настрою, і він, сміючись, почав розказувати Галині про те, що сталося.

– Хотіла б ти, Галочко, щоб я став гетьманом? – спитав він наприкінці.

– Ні, не хотіла б! – щиро одповіла Галина. – Не хотіла б через те, що тоді ти ще менше бував би біля мене.

Він сів на лаву, ласкаво притяг її за руку до себе і посадовив собі на коліна.

– Голубко моя! Як пригадаю я, скільки-то тобі за твій молодий вік довелося пережити, перетерпіти й перемучитись, так прямо жаль мене за серце бере з того, що й зараз я не можу дати тобі спокійного життя.

Молода жінка обхопила його руками за шию:

– Такі хвилини, любий мій, як оце зараз, заплатою мені за все те, що довелося пережити.

Він одхилив з її чола волосся і пильно з коханням дивився у її великі, блакитні й глибокі, як далеке небо, очі.

За останні місяці Галина трохи зблідла на виду, а проте, стала ще красивішою, бо чудові очі її ще побільшали й стали виразніші.

– І спромігся ж Бог утворити таку вроду, як у тебе... – сказав він, палко цілуючи свою дружину. – Коли я, Галочко, побачив тебе вперше...

– Ой, не згадуй нашої першої зустрічі! – перебила Галина. – Мені соромно й досі... Коли ти обгорнув своїм жупаном моє оголене тіло, я зразу своїм серцем вгадала, що у тебе щире, лицарське й добре серце, і у ту мить моя душа вже поєдналася з твоєю. Страшна була та хвилина, але й солодка...

– А чом же тоді, у Львові, ти, Галю, погордувала мною?

– Забудь про те, Іване! То я вивіряла себе. Мені ще здавалося, що непокірливість до батька не дасть мені бути щасливою з тобою. І я тоді перемогла своє серце... Та тільки після перемоги я зразу ж зрозуміла, що не можу жити без тебе.

Чорнота ще раз міцно пригорнув до серця свою дружину і, спустивши її з колін, встав з лави.

– А тепер знову треба одягати свого кармазина і знову на бенкет. Ну от уже, серденько, вирядимо гостей, збудемось скоро й комісарів і тоді поживемо трохи спокійніше. Я поведу тебе на Трубіж. Крига вже зійшла – поїдемо гуляти човном. Там гарно: вода аж реве, дерева віття свої у хвилях купають.

– Справді? От як славно! – весело говорила Галина, допомагаючи чоловікові убиратись.

Через хвилину він був одягнений і, поцілувавши жінку ще раз, вийшов з хати.

Галина лишилася сама, бо Христина була у пекарні біля свого діла. Надворі смеркалося. По кутках хати вже складалися тіні, і через кільки хвилин молодиці стало вже сумно.

Вона встала, щоб іти до пекарні та загадати Христині запалювати у хаті світло, але почула, що у сіни хтось увійшов.