Розділ «Х»

Тільки увечері того дня Чорнота з своїми козаками перевізся через Случ на невеликих плотах, що звалися у запорожців тороками.

На превеликий жаль козаків, вони вже не захопили поляків у місті... Ті, мов навіжені, бігли шляхом на Збараж, заганяючи своїх коней на смерть.

Пан Домінік за ніч та день пробіг двадцять чотири милі, Остророг – двадцять миль, гетьман же Конецпольський, через те, що йшов цілу милю пішки, лишився далеко позаду своїх товаришів. Зате тепер він наганяв прогаяний час на тих конях, що взяв з стайні константиновського старости.

Гнати за поляками далі поночі Чорнота мав за неможливе, бо коні козаків були потомлені. Через те він, отаборивши повк на майдані, сам з Крицею пішов ночувати до знайомої йому корчми рудого Лейби.

У корчмі був страшенний гармидер: на столі стояли недопиті кухлі з вином та чарки з горілкою; настільник ввесь був мокрий од вина, що не вспіло ще навіть збігти додолу і капало з торочок червоними краплинами. Знать було, що ще за кільки хвилин тут бенкетували поляки. По лавах валялися недоїдки од панських закусок, а попід лавами й на підлозі була розкидана всяка зброя.

– Агов! Лейбо!.. – гукнув Криця на всю хату, одчиняючи двері у сусідню кімнату.

Ніхто не озивався. У кімнаті козаки побачили велике ліжко з купою подушок, на якому звичайно спав Лейба разом з своєю жінкою і купою дітей, тепер ліжко, як і вся горниця, було порожнє, а замість людей там панував такий дух цибулі, часнику й оселедця, що козаки аж поточилися назад од того духу.

– Бодай ти подавився тією твоєю їжею, пархатий! – скрикнув Криця.

– Повтікали! – додав Чорнота. – А шкода – треба б розпитати про ляхів.

– Або поховалися, – одповів Криця і почав обдивлятися під ліжком і по всіх закутках; та тільки всі їхні заходи були даремні: по всьому знать було, що господар за мить ще був тут, та тільки тепер кудись зник.

Не одшукавши ні у хаті, ні по коморах жодної живої душі, козаки почали самі хазяйнувати. Запалили світло, витерли з столу та з лав і, зібравши покинуті по лавах закуски, налагодилися було повечеряти, коли тут у хату уступив повковий осавул, а з ним з десяток козаків.

– Пане полковнику! – сказав осавул до Чорноти. – Товариство хоче з тобою перебалакати.

– А що скажете, панове? – спитав Чорнота, вийшовши з-за столу.

– Вертаймо назад, пане полковнику... – сказав один з козаків, розправляючи правою рукою чорні свої вуси.

– Як назад? – здивувався Чорнота. – Вороги спереду, а не ззаду! Чи, може, ви з глузду з’їхали?

– Та ні ще, Бог милував!

– Так чого ж то ви? Я хочу якнайскоріше гнати уперед!

– А що ми, у Бога теля з’їли?.. – сказав козак. – Чи не такі ми, як інші козаки, щоб, не ївши та з порожніми кишенями, гнати уперед, коли позаду лишився польський табір, повний срібла, золота та дорогої одежі й зброї!

– Та й справді... – почали гукати інші козаки, – що ми за блазні на світі, щоб тільки битись та кров свою проливати, а ті, що не б’ються, а йдуть позаду, панське добро собі забирають...