Розділ «XIII»

Підступивши з військом під Львів, Хмельницький покликав полковників і всю військову старшину у свій намет на вечерю та щоб разом перемовитись і про військові справи.

Посеред гетьманського намету стояв довгий стіл, а на столі кільки жбанів з вином та медом. Посудь на столі була вся срібна, добута на війні од поляків, їжа ж за вечерею була проста: ковбаси, печений валах та кільки полумисків вареників. Пили за вечерею чимало. Всяк сам коряком наливав собі у кухоль з жбану вина; тієї ж моди, щоб вино наливали пахолки або служниці, тоді ще не було.

Гетьман випив уже три кухля венгерського і заохочував до того й гостей. Дехто з останніх уже й сп’янів так, що хоч би й до свого намету йти, так гетьман нікого з-за столу не пускає.

– Пийте, друзі мої й побратими! – говорив він, підливаючи декому вина власною рукою. – Пийте за славу козацьку й за щасливу долю неньки України!

Коли всі випили, Чорнота звернувся до гетьмана:

– Давай же, батьку, прославимо завтра Україну на ввесь світ: добудемо завтра Львів. Нехай з завтраго він буде рідним братом нашому славному Києву, бо Львів і Київ – діти однієї неньки України!

– Чого ж хапатися?.. – сказав Хмельницький. – Треба раніше обдивитись на мури та рівчаки та постріляти з гармат, а тоді вже бити на місто.

– Нема чого й роздивлятися довго!.. – сперечався Чорнота. – Я тобі його добуду до обід... Тільки дозволь!..

– Гляди, щоб не обпікся!

– Не бійся! Чорнота ще ніколи козацької слави ворогам під ноги не кидав!

– Бити ляхів... Бити! – почали обзиватися й інші полковники. – Треба бити на них, поки не опам’яталися, бо як не візьмемо Львова враз, то бісового батька добудемо його з часом!

Гетьман важив так, що опанувати Львовом нелегко, і, щоб не виявляти перед старшиною свого небажання добувати його, рішив дати Чорноті самі наймолодші повки, маючи надію, що з ними військовий обозний у город не вдереться, а все-таки налякає поляків, і ті почнуть одкупатись.

– Ну, нехай буде по-твоєму, – сказав він до Чорноти. – Дам завтра тобі скільки повків і йди з ними пополохай ляхів!

Ранком другого дня Чорнота, довідавшись, що гетьман призначив на штурм Львова самі молодші повки, сів на коня і поїхав обдивитись на них.

Всі повки, кількістю десять тисяч людей, складалися з селян та ремісників, що тільки недавно підвели рахунки з своїми панами. Всі вони були з Волині, Поділля та Галичини, де повстання піднялося тільки останніми часами. Одежа на всіх була селянська, різноманітна: хто був у чумарці, хто у сіряці, а хто й у самій сорочці, не вважаючи й на осінь. На ногах не всі мали чоботи,– багато козаків були у постолах. Узброєні козаки були здебільшого списами, проте, чимало їх було з вилами й косами без ніякої іншої зброї; галицькі ж опришки були здебільшого з самими киями, через що їх і прозвали кияшниками. Рушниць у молодих повках було обмаль, та й ті, що були, годилися тільки для полювання, а не для бою.

Невважаючи на такий склад своїх повків. Чорнота не журився, бо він уже надумав, як добути Львів майже без зброї.

– Що ж, панове молодці... – весело звернувся він до козаків. – Будемо бити ляхів?

– Та вже ж не милувати їх, єретичних синів! – одповідали козаки. – Вони нам уже у печінках сидять!

– Глядіть же, діти! – почав повчати козаків Чорнота. – Гетьман посилає вас у перший великий бій, щоб вивірити, чи справді з вас козаки будуть, чи, може, вам тільки телят пасти та сіяти гречку...