Розділ «III»

Кобзар скінчив, і козаки загомоніли. Всім ця дума припала до вподоби.

– Гарно склав ти, кобзарю, пісню! – сказав високий чорновусий козак-уманець.– Справді, так воно й було! Гнали ми ляхів з Ганжою, нехай здоров буде, аж до Хотина, прямо-таки як череду товару!

– А ми з Морозенком аж до Прута гнали! – обізвався другий. – Та не самих поляків, а ще й жидів цілі отари! Ганжа аж зайшовся з реготу:

– Ой панове-молодці, нагадали ви мені, як жиди од нас давали дропака: лапсардаки свої позадирали аж на плечі, пантофлі порозгублювали, а білими панчохами грязюку місили. Як пригадаю, то й не вдержусь од сміху. Ти б, чоловіче божий, ще б про жидів у пісню щось додав!

– Додам колись... – одповів кобзар. – Не все відразу. Козаки вже повечеряли, але не хотіли ще кластись спати. Всім хотілося б без краю слухати кобзаря. І не біля цього тільки гурту козаків був кобзар, – співало їх кільки душ по різних кутках полявини.

– Ще якусь заспівайте, кобзарю! Ще! – просили козаки – Про славу заспівайте!

– Співав би, добрі люде, – одповів кобзар, – аби слухали, та щось мені у горлі дере, неначе полови туди мені насипано!

– От лихо! Меду б тобі кухоль, так де його у поході візьмеш!

– Джура! – гукнув Ганжа. – Піднеси божому чоловіку кухоль мого меду!

Джура раптом наточив з боклага добрий кухоль меду і підніс кобзареві. Той вихилив його одним духом і, обтерши рукавом вуси, почав знову співати:

Розляглися круті бережечки по роздоллі,

Пожурились славні козаченьки у неволі.

Гей, ви, хлопці, ви добрі молодці, не журіться,

Посідлайте коні вороні, садовіться

Та поїдем у чистеє поле, у Варшаву,

Та наберем червоної китайки на славу;

Гей, щоб наша червона китайка не злиняла,

Та щоб наша козацька слава не пропала.

Гей, щоб наша червона китайка червоніла,

А щоб наша козацька слава не змарніла.