Розділ «XIV»

Рука козака, що горнула до себе її стан, непомітно однялася, і козак, одхилившись од дівчини, дивився на неї здивовано:

– Чи од тебе ж оце, Галочко, я таке чую? Невже ти гадала, що я можу зрадити своїх братів і Україну?

– Ні, я не хочу, щоб ти був зрадником! Я не прошу, щоб ти йшов битись на своїх. Ми поїдемо у Варшаву, а там скоро скінчиться війна; ніякої ворожнечі між поляками й козаками не буде, – всі знову будуть дітьми однієї матері Річі Посполитої, і ти повернувся б на Україну шляхтичем, тільки вже не один, а зо мною, своєю дружиною.

– Ти сказала, що була б мені дружиною! Спасибі, серденько! Я без міри кохаю тебе... Я ввесь вік на руках тебе охоче носив би, та тільки думки у мене зовсім інші, ніж у тебе: я лишуся козаком довіку, а ти, якщо кохаєш мене, повинна стати українкою!

Серце Галини спинилося у грудях. Ті наді і, що їх вона кільки день виховувала у своїх думках, зникли од одного слова козака, що не тільки не хотів сполячитись, а навіть вимагав, щоб вона, родовита шляхтянка, стала українкою. Вона почула себе ображеною і горда, навіть гнівна, одкинулася од нього.

– Як? Мені зрікатися шляхетства і своєї віри та стати козачкою?

– Я не примушував би тебе цуратися своєї віри, що ж до того, як жити, то ти сама б побачила, що прості та щирі козацькі звичаї далеко миліші серцю, ніж пиха та бундючність вашої шляхти. Якщо ти справді любиш мене, Галю, так підеш туди, куди я тебе поведу.

– Батько ніколи того мені не дозволить. Йому легше буде бачити мене у труні, аніж козачкою!

– А ти батькові й не говори нічого, а прямо підемо зо мною зараз до козацького табору, і я виряджу тебе, поки ведеться війна, до матері покійного мого побратима Ганжі.

– Так от яке твоє кохання! Ти заради мене нічого не хочеш зробити, я ж повинна для тебе зректися й шляхетства, й батька!

– Серденько моє... – сказав він щиро. – Дуб не в’ється навкруг хмелю, а хміль навкруг дуба. Не козак іде за дівчину, а дівчина за козака. – Він знову пригорнув її до себе і почав милувати. – Щастячко моє! Пригорнися до мене з щирим серцем, обвийся рученьками навкруг мене, як хміль навкруг дуба, і доручи мені свою долю!

Галина не мала у собі сили ухилятися обіймів козака. Їй було так тепло, так любо біля його могутніх грудей; проте, розум говорив їй зовсім інше: він вимагав, щоб заради батька вона зреклася сього щастя, і дівчина рішила перемогти себе.

– Прощай, моя доленько!.. – сказала вона, важко зітхнувши. – Не бути мені, Йване, за тобою! Я не покину батька, бо він вмер би з нудьги й образи... Я не вб’ю свого батька!

– Проклятий схизматик! – почувся у ту мить з-за кущів голос пана Януша. – Як насмів ти доторкнутись до моєї дитини!

Перед очима Чорноти й Галини з’явився гнівний і запалений пан Януш, а слідом підбігали пани Преслав та Струсь і чимало челяді.

– Хапайте цього харциза! – гукнув старий шляхтич до челяді. – Канчуків сюди! Я заб’ю тебе, проклятий хлопе, канчуками за честь свого шляхетного роду!

Преслав та Струсь вихопили шаблі, а челядь кинулася до Чорноти, але він вихопив з халяви чобота ножа і прихилився спиною до куща, гукнувши:

– Назад! Знайте, що живим я вам до рук не дамся!

Побачивши у руці козака ножа і розглядівши, яким вогнем засвітилися його очі, челядь поточилася од нього геть а пан Струсь заховався за пана Преслава. Тільки останній та пан Януш з шаблями у руці наступали на полковника.

– Стійте! – кинулася поміж них Галина. – На кого ти, батьку, підняв свою шаблю? Кого ти нахваляєшся забити канчуками? Того, хто зрятував тебе од смерті?