Розділ «XIV»

Пан Януш спустив свою шаблю у ваганні:

– Прокляття!.. Я заплатю йому за те, скільки він хоче! Я згоден заплатити грішми й скарбом, та тільки не тобою. – Він зразу схаменувся: встромив свою шаблю у піхви, звелів челяді одійти геть і чемно звернувся до Чорноти: – Козаче! Я вдячний тобі за те, що ти зрятував мою дитину від, ганебного мордування хлопів у Пилявському замку, і заплатю тобі грішми, скільки ти скажеш. Візьми три, п’ять, десять тисяч дукатів, та тільки відсахнися од моєї дитини, – вона тобі не до пари.

– Козаки не продають ні своєї честі, ні свого серця... – одповів Чорнота. – Я покохав твою дочку і не зречуся її, поки вона сама не одсахнеться од мене!

– Так я примушу тебе одчепитися од неї! – скрикнув пап Преслав. – Я покохав панну Галину і хочу зробити її своєю дружиною!

– І я... і я покохав! – забелькотав пан Струсь.– Я теж хочу!

– Пане Янушу! – перебив Струся пан Преслав. – Дайте козакові вашу шаблю: нехай він стане зо мною до поєдинку! Я не зважаю на те, що я шляхтич, а він козак!

– І зо мною! І зо мною! – брязкаючи острогами, белькотав пан Струсь.

– Як битись, то й битись! – одповів Чорнота. – Кланяюся панові Янушу: позичте мені своєї шаблі!

У пана Януша очі засвітилися радістю, бо у нього виникла надія на те, що котрийсь з ротмістрів запровадить козацького полковника на той світ і він таким чином збудеться осоружного йому козака.

– Заради лицарського звичаю, я згоден дати свою шаблю! – одповів він.

Чорнота сховав ножа у халяву чобота, взяв з рук старого шляхтича шаблю і схрестив її з шаблею пана Преслава.

– Не робіть цього! – скрикнула Галина і хотіла розвести бойців, але вони вже зчепилися, і шаблі їх, виблискуючи при сяйві місяця, розкидали у повітрі затяжне, слизьке брязчання.

– Не мішайся, дочко! – одвів Галину рукою старий шляхтич.

– Ох! – зненацька простогнав пан Преслав і поточився до куща, випустивши шаблю додолу.

– Прокляття! – скрикнув пан Януш.– Це шайтан, а не козак. Він глибоко розсік пану Преславу плече!

– Кров!.. Кров! – злякано гукав пан Струсь, не знаючи, за кого б тепер йому заховатись.

Пораненого шляхтича посадовили на лаву, де кілька хвилин до того сиділа Галина з Чорнотою. Він був блідий і просив пити. По контуші його цівкою збігала кров.

– Гей, челядь! – гукнув пан Струсь. – Пана треба одвести у будинок і перев’язати поразу.

Побачивши, що молодий шляхтич хоче вести пораненого, пан Януш спинив його:

– Маю надію, що пан помститься за товариша... Біля пораненого походить моя дочка!