Розділ «XIV»

– Я так собі гадав, що вельможному панові відомо, як дуже панна Галина, нехай буде здорова, закохана з козацьким полковником Чорнотою.

Старого шляхтича обурило й розпалило те, що хтось, опріч нього, знає про кохання його дочки, і він, скочивши з місця, вхопив Лейбу за горло:

– Задавлю тебе, пархатий! Як насмів ти таке брехати?

– Ой вай мір! Не давіть так, пане, а то вже нічого не будете знати про те, як панна Галина будуть сю ніч женихатися з паном Чорнотою!

Пан Януш випустив Лейбу і жахливо поточився од нього: «Як? Тут, у Львові, буде Чорнота? Яким робом він тут отіниться... І як те може статись, щоб він побачився з його дочкою?»

Приголомшений цими питаннями, він важко сів на софу і після мовчанки проказав:

– Зараз говори все, що ти знаєш... та гляди, якщо набрешеш, так я розправлюсь з тобою своєю рукою!

– Я скажу, скажу... та тільки... – Лейба простяг праву руку і почав ловити пальцями повітря. – Невже ласкавий пан гадає, що жид нічого не витратив, добуваючи такі відомості?

– Ах ти, іудина душа! Тобі за все треба платити гроші.

– Нехай Бог мене скарає, коли я візьму з пана щось лишнє. Я, бідний жидок, витратив свої останні гроші... Мені дуже заболіло серце з того, що донька такого шляхетного пана закохалася у схизматика...

– Не муч уже... говори, скільки хочеш грошей!..

– Як ласкавий пан дасть мені три тисячі злотих, так я приведу його саме туди, де панна Галина буде женихатися з козаком.

– О, проклятий!.. Яку загнув суму! Ну та нехай вже: я дам тобі ті гроші, як не збрешеш! Говори!

Жид мовчав, смикаючи себе за корінці одрізаної бороди.

– Чого ж ти мовчиш, Іудо? – скипів шляхтич.

– Ой ласкавий пане! Тепер такі часи, що обіцянки – цяцянки. Чи будемо ми завтрoго живі, чи ні, – не знаю. Я дам панові до рук козацького полковника тільки після того, як пан дасть мені до рук три тисячі злотих.

Пан Януш ще з Збаража був при грошах, бо його стосунки з родовитою шляхтою дали йому можливість легко позичити потрібну суму. Після слів Лейби він пішов до шахви, помацав там по шухлядках і подав Лейбі загорнутий у шовкову хустку стовпик золотих грошей.

Лейба наблизивсь до столу, розгорнув хустку, перелічив гроші і, загорнувши їх обережно знову, сказав, ховаючи гроші у кишеню:

– Нехай сю ніч вельможний пан не спить і дожидає мене до себе.

До монастиря єзуїтів, що стояв у ряд з львівськими мурами, біля півночі підходив Чорнота. Наблизившись до окопів, він справді побачив на другім боці їх хвіртку, що звалася Босяцькою через те, що чернеці цього монастиря ходили босі.