Розділ «ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА »

…Манастирський годинник. – Бов! Бов! Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи. Ой буде горобина ніч! Буде!

…Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок – він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця».

…Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях. Же: – Іване! Подивись – гроза. – Не мішай, Же. Мура надхненно: – Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.

…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі. Же язвить: – Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й анібали лібералізму»? Гордієнко спокійно відповідає: – Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157. Іще говорить спокійно: – Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель і Ернст Max» – є розділ теж із книги Леніна «Матеріялізм і емпіріокритицизм», Держ. видав. 1920 p. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження. Кімната не витримала – регіт. Гордієнко спокійно п’є чай.

…Гроза йде.

VI

Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих. – М. X.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов – начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.

…Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала: – Нещасний прикажчику… Геть комбурів! А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі дзвонили до Вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому. Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт: – Ать! Тва! Ать! Тва! Іноді Же каже: – А може, пісень не треба? Комуна в регіт: – Браво! Же соромиться обивателів. Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.

Але от приїздить із волости Валентина. До Іванова: – Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись. Іванов: – Кажи тут. Валентина мнеться. Звичайно, Андрій схоплюється й кричить несамовито: – Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство. (…Андрій безпартійний). Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися. Підхоплюється Же: – Як це орієнтуватися? Ану? Вмішується й Мура. – Ан-дре! Же: – Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються. – Що? Крик! Крик! Крик!

…А увечері на чорній дошці стоїть: «Тов. Же за буйство».

… А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою. – Мама їх розбере.

…І знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-комбідки.

…Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну. Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози ставить Іванов. Хороби партії – коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії. В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний – і дає такі поради: – А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу – цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать. Мура становиться в позу артиста: – О Ціцероне. Твоїми устами тільки мед пити. Буркотить Варвара: – Ну, дзиґо, хоч на хвилинку замовкни. Тоді Мура до Андрія: – О мій Андріє! Який пасаж! І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове.

…В манастирі знову дзвонять: – Бов! Бов!

VII

Ну-с. І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі: – Бов! Бов! Біля вікон проходять черниці чорні – тіні минулого.

…Пройшла буйна, арештантська весна – арештантська юність. Пройшло міцне літо – міцна мужність. Прийшла старість – болото. В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерійного життя.

…Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем. Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.

…А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце. Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, він на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку. А в комуні чути: – Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива! Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки. Підійшла Валентина: – Що з тобою? Підлетіла й Же: – Товаришу капітане, що це ви так довгенько? Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос: – Друзі мої… винний… їй-богу, винний… Погода проклята… осінь проклята… Же закричала: – Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан! Біжить комуна: – Що там таке? А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комуністі» оголосили кампанію боротьби «з п’янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний.

…На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: «Тов. Іванов, капітан комуни, за…» (далі розвезено пальцем). А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки. На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував: