Розділ «СИНІЙ ЛИСТОПАД»

…А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра? Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а з боку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця ясність. І туманіють глухі заулки нашої республіки.

…Раптом вітер стих… На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались. Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков. – Чи-чи! – Кра! Кра! У станицю заглядали хмари.

З Зараївського хутора йшли. Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами: – …Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… з XXV віку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…

…Пауза. Потім додав ще: – Християни мають своє євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю… чого ти не була… моя. І знову впали вії. Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.

…А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки: – Чи-чи! – Кра! Кра! Біля етажерки лежала сосна – поруділа, а гірські трави зів’яли. Все так пахло сосною. Коли стемніло, запалила свічку. Розтаборилась півтемрява. Теж зів’яла. Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги. Постукав тихенько Гофман. Спитав пошепки: – Ну що, як? Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері. А за вікном по станції урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії. Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крови, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем. Стіни дивились сіро й похмуро. Вадим догоряв. Кімнату наповнювали хрипи. Здавалось, десь булькає вода. Було болотно. Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.

…Уночі Вадим почав ловити руками повітря. Марія підійшла до ліжка. І побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову. Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати – і не може.

Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала: – По оселях урочисто ходить комуна. На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою. Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила…

…Те, що вона промовила, здавила тиша.

…І тиша запахла сосною. Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла. Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ на схід. Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри. В синій ночі не було видно, як летіли гори. Тільки сивий Ельбрус велетнем маячів праворуч. Марія йшла на схід. Кавказ мовчав у гірській задумі.

На далекій цегельні скликали нічну зміну: – Гу-у!