Розділ «СИНІЙ ЛИСТОПАД»

…А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима. Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками. Марія усміхнулась: – Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки. Зиммель: – Почекайте, товаришко. Ще усміхнулась: – Ну, що ви… то я так… жартую… З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани. Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.

Пісні були веселі й сумні – радянські. Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала в руці. Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станції в колодязі. Гофман суворо відрубав: – Ви б мовчали краще. Знизав плечима Зиммель: – Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми? Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики. Зиммель розійшовся й уперто доводив: 1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів; 2) норми полової моралі й Коллонтай не найти; 3) поняття про мораль дуже «односительне». Нарешті він сказав: – Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти. Марія: – Відци? – Що ж відци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль. Гофман почервонів: – Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партії. І раптом закричав на Зиммелля: – Геть відци… мальчишка!… Зиммель зблід і відступив на два кроки. – Чого це ви… Бог з вами! Хіба не моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні. Гофман одразу ж одійшов: – Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик. І сів на ліжко. Марія усміхалась. Зиммель свиснув демонстративно. – Робоча опозиція. Ще раз звякнув шпорами й вийшов. Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковість майбутніх годин. У вестибюлі чітко й агітаційне кричав хтось: – Ми не раби!

А другий голос дзвінко одкликався: – Рабами не будемо! Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічности пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки. Гофман заспокоївся й дивився на сосну: – От куди б нашому Вадимові. В бір. Марія раптом згадала й сказала з сумом: – Це ж жорстоко… – Ви про Вадима? – Ну да… Вічний ідіотський трафарет: memento mori. За вікном знову посувався синій листопад. Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий. Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії. Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.

III

Марія пішла в свою роту. Три зводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого. Підійшла до лампи: – Що пишете? Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено: – Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому. Марія сіла допомагати. Взяла в руку коряві пальці червоноармійця й виводила букву «чи». Писали довго вдвох.

…А в своїй кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи». Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило. Потім Марія пішла до Вадима. Було пізно, але він працював. Голубом положила руку йому на плече: – Слухай, Вадиме! Він підвівся і сів з нею на ліжко. Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей. – Слухай, Вадиме. – Так… слухаю… Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла. Потім ледве чутно сказала:

– Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули. Вадим уважно подивився на Марію: – І… я тебе теж кохаю! Вона: – Але… – Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя. Вадим сказав напівсерйозно: – Я тебе розумію: ворогам не до кохання. Марія: – Так, ти мій ворог. І тихо розсипала хорий сміх.

IV

На світанку шостого листопада вдарив мороз. Затривожились дерева, пішла листяна фуга. Дерева порожніли – голо. А листя спішили, падали. Падали. Падали. Стоси. Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри. По станиці пройшла мідна тиша. Тільки зрідка рипів далекий журавель – витягали воду. Гофман з червоноармійцями вже заквітчав зал. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман: – Паф! Паф! А червоноармійці хвилювались: – Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим? Гофман летючий мітинг: – Паф! Паф! Заспокоїлись. Увесь двір штабу у ліхтарях. Завтра буде ілюмінація. На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної, поезії – світової, синьої. Це – революція. Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять – на північ, на південь, на захід, на схід. І ширяємо над землею замріяні, далекі.

…Хіба це не поезія?

Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої…Марія читала європейські новинки, про радіо-плуг. Сказала лукаво Гофманові: – От пишуть про радіо-плуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б’ють на п’ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними? Гофман: – Нічого… От прочитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.

…Марія на світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього. Сказала: – Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря. Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво: – Що ти так часто до мене? – А як же: я ж тебе кохаю. – Так?

…Марія порадила проїхатись на пошту. Згодився. Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

…Виїхали в степ після обіду. На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель. Стояв голий чорнозем, і без кінця степ. Праворуч летіли гори. Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори. А потім сказала: – Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля. – І я не люблю. Вона: – Це символ всефедеративного міщанства. – Так. Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього. Бігли дороги – чорні, степові. Маячіло кволе сонце.

…Під’їхав Зиммель і несподівано заговорив: – Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі – може, тому люблю. Мій батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці буйної Колхіди. А Шаміль? Яке буйство в цім слові! Вадим сухо сказав: – Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі – скучно. Ви трішки відстали від життя. Зиммель, ображений, від’їхав. Марія – іронія. Кинула: – Ну от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п’яниця й картьожник.

Вадим: – Просто – не та романтика. Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула: – А що ж, оспівувати? Всяку сволоч… тільки тому, що вона зветься комуністами? – Не знаю, а на це хворієш і ти – на романтику. – Не думаю!

…А потім знову мислі про роки – такі довгі гони. І нило серце, як хорий зуб. Вадим був надто чорний. І дороги бігли – чорні, степові. Туманів Ельбрус. Було холодно й прозоро. На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду – поставили фортецю. Проїхали ще дві верстви. І було так:…Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди. Марія тривожно: – Що тобі? Потім побачила: Вадим вихаркував шматки крови. Марія зупинила коні. Під’їхав Зиммель. Положила Вадимову голову до себе на коліна й запитувала: – Що з тобою, Вадиме? Серед степу стояли коні й куделили вухами. Зиммель зліз із свого жеребця й прив’язав його до тачанки. Схвильовано сказала Зиммелеві: – Повертайте додому… скоріше. Тепер побігли дороги на схід. Чорні, степові. Марія згадала: «доживає останні дні». Гірський чингал знову впав на серце лезом. Вадим заплющив очі й важко дихав. Бліде лице зовсім йому почорніло. В зелених білках Марії промайнув жах. Вона стиснула Вадимові голову й тривожно дивилась на захід, де була станиця. Тачанка відходила на захід. – Вадиме, що з тобою? Вадим сказав ледве чутно: – Нічого… мені легше… Марія приложила уста до Вадимового волосся: – Милий мій… Зиммель не повертався й гнав коні туди, де вирине станиця, де стрінуть голі дерева й стоси листя. Міцнішав вітер.

…Марія тривожно дивилась на захід.

V

Коли Вадима внесли в кімнату, з моря знову полетіли солоні вітри. Вітри джигітували й зникали в Закаспії. Приходив лікар – широколобий, в окулярах. Вадимові нічого не сказав, а Марії, коли вийшли, говорив: – Сьогодні вночі… Марія подивилась йому в холодні очі, але нічого не промовила. А потім на душі було порожньо. Був Гофман. Надходив вечір. У стіну глухо входили цвяхи. Це – останні цвяхи: завтра свято. Вадим лежав на койці. Марія стояла біля етажерки. За вікном брів синій листопад. На Вадимовій голові лежав компрес. Упали вії. Дихати важко. Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорні літери, але мислі її були далеко і від книжок, і від кімнати. Згадувала перше знайомство з Вадимом і постійну майже мовчазну боротьбу з ним. І думала: віра чи певність? Потім уявила – мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках і знову мчаться. Вадим каже – «поезія». Припустім… Але, може, дороги не мчаться? Марія думала про глухі завулки нашої республіки, де увечері молодь співає «Інтернаціонал», а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи. На однім стовпі написано: Підеш направо – загризе вовк. Підеш наліво – уб’єшся в ярку. Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї.