Розділ «СИЛУЕТИ»

…Отже, сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина: – …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти – і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.

…Вероніка сидить, нахиливши голову. На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна.

І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяности: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум – то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою: – Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. Боян змовк.

…Вероніка сказала: – Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве волосся. Христина сказала: – Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся. – …Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так щільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одно тіло… І от приходив доктор, мама була мертва, бліда, як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусю! Змовкла й ще сказала: – Це радість терпіння, бабусю.

…На Полярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець.

…І в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються двері і випускають, і випускають (як це в Горького?) «безпокойних і іних». Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець». – «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.

…Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри. – …Демо, покинь! Лягай спати. – Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от – мої пензлі лежать.

Стефан усміхнувся: – Знову за своє. Чудний ти, Демо. Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить: – Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл… – Дякую за комплімент! – Дякуй – не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це? Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями. – …Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій системі координатів… Лягай спати. Я теж утомився.

…Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.

– …Слава в верхів’ях революції і на землі радість.

…Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар. Дядя Варфоломій пішов у город.

…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві». Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював: – Суб’єкт в об’єкті. Стефан подумав, чогось згадав старого єврея– ортодокса з Полісся. Ad litteram.

…А вчора прийшов з Полярних Посьолків, був на заводі Стругаль і Ко. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук. – …Вероніка не приходила? – Ні! – це Дема. – Варфоломій казав, що бачив її.

…Дема стоїть біля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тільки лінії». Більш нічого. «Тільки лінії».

…Трамвай, собор, брук. А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з парткому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо – чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Полярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала…

«Ну, не кажи». І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитись плакатно; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина». Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів: «Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…

…Це було вчора…

…А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно. – Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав: – Вероніко! – Я. Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору зморшку на чолі. Синій весняний вечір танув. – …Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси? Сказала, хоробливо усміхнувшись: – По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя. Стефан спитав про поїздку: – Ну, як, говорила з ним? – Знаю. – Що ж ти? – Нічого! Стефан сказав: – Ну, ми ще з тобою поговоримо. Потім нахилився під кровать і дістав чоботи. – Надягай. Вона одхилила його руку. Стефан незадоволено подивився: – В ролі страдниці? – Так. Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційне: – Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм – до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «Я – інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе. Вероніка зітхнула і сказала: – Стефане! Це риторика, фразерство. – І тут же скинулась: – Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій – десь зійдуться.

– Вероніко… – Ні, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?

…Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет Мікель-Анджело. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру.