Розділ «СИЛУЕТИ»

…А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін». За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз. Дема сказав: – Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчуваю «сьогодні»? Як легко було писати картину на тему «повстання». Стефан сказав: – Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято. Вероніка сказала: – Демо! Ти митець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш – напишеш. Стефан сказав: – Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко! – Може.

…Розмову кинули – увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.

…Дядя Варфоломій говорив: – Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все «благонадьожно». Більше. Скажу по щирості – матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію – матеріялізм. Підеш у просвіту – матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш, словом, цілком «благонадьожно»… А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та інших – цих, знаєте, елегантних панів та паничок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться – Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів… їдемо, Вероніко – цілком «благонадьожно». І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: «Гарно б завести!… І вся ця суєта житейська… Охо-хо! Позіхнув і ретельно перехрестив уста. Тоді Вероніка сказала: – Демо, сюди не заходила Христина? – Ні.

– Ну, так мені треба йти. Сьогодні на Полярних Посьолках спектакль. Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав. Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.

…Вийшли всі на ґанок. Небо відходило в даль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні – з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

…З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти: – Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.

…Вероніка мовчала. Тоді промовив Стефан: – Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа. Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала: – Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись. Стефан подумав і кинув: – Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духа? Вероніка сказала: – Чула.

…Підійшов Дема. – Про що ви говорите? Стефан: – Про цінності: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні. – Ну, це не про мене писано.

…Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник – у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Полярних Посьолках співали дівчата. Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця: – Слава в верхів’ях революції і на землі радість! І чути ще боянову молитву під тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоїть чітка віфлеємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: «… твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день – це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» І пише діва – жіночий ватажок – наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї творчости. – Слава в верхів’ях революції і на землі радість! Боян сказав: «Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва під тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму.

…Сказав дядя Варфоломій: – Стефане, йди сюди. Підійшов. – Ну, говори по правді: вламав? Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.

…Сплеснули весла.

…Стояла тиха вогка темрява, і вабили полярські огні, і брів зелений запах із слобожанських безкраїх степів.

…Сплеснули весла.

Дядя Варфоломій подумав не то з іронією, не то так: – Ячейка! Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, ортечека і про далекого знайомого з ортечека. Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі. Туди, де стояли полярські огні, де маячіла капора й силуети цих чудних, невідомих людей.