Розділ «2. Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»

У 90-ті роки розвивалися, хай і нерівномірно, всі складники літературознавчого буття. Парадигмальні зміни заторкнули різні сфери літературознавства як комплексної філологічної науки, всі її основні та допоміжні дисципліни. Насамперед це стало відчутно у галузях теорії літератури, зокрема на рівні методологічного дискурсу.

Прямим свідченням скерування наукових пошуків у сферу теоретичного плюралізму, намагання засвоїти все більші обшири ідейного методологічного простору в межах національної та інокультурних традицій стали основні теоретико-літературні антології та хрестоматії, що здобули помітний резонанс. Протягом 1993 р. у київських видавництвах побачили світ, згодом у 1994—1996 рр. і пізніше були перевидані, чотири томи "Українського слова" — хрестоматії української літератури та літературної критики XX ст. (упорядники В. Яременко (Україна), Є. Федоренко (США), Оксана СлІпушко (Україна)). Хоча основну текстуальну масу хрестоматії утворювали різножанрові художні твори, добірку конкретного письменника супроводжували один чи кілька критичних матеріалів: В. Базилевського, В. Барки, М. Вінграновського, В. Голобо-родька, О. Гончара, М. Грушевського, Є. Гуцала, В. Державина, І. Дзюби, Д. Донцова, І. Драча, М. Жулинського, Л. Залеської-Онишкевич, М. Ільницького, П. Кононенка, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, О. Мишанича, О. Мусієнка, М. Мушинки, М. Наєнка, В. Неділька, Б. Олійника, М. Ореста, Д. Павличка, М. Павлишина, Ф. Погребенника, А . Погрібного, І. Приходько, Б. Рубчака, Т. Салиги,

Є. Сверстюка, І. Світлйчного, О. Сліпушко, Ю. Стефаника, О. Тарнавського, Л. Череватенка, О. Черненко, Ю. Шерехи (Шевельва), Вал. Шевчука, В. Яременка та ін. В окремий підрозділ третього тому винесено загальнометодологічні статті В. Державина, М. Євшана, Ю. Косача, І. Павелка, А. Погрібного, Д. Чижевського, Ю. Шереха (Шевельова).

У1996 та 1998 рр. виходять перші дві книги хрестоматії "Історія української літературної критики та літературознавства" (упорядники П. Федченко, М. Павлюк> Т. Бов-сунівська). У ній було взято за мету "простежити довгий, складний і славний шлях розвитку естетико-теоретичної і літературно-критичної думки в Україні та подати її найро? ловніші зразки" за ХГХ та XX ст. У хрестоматії були "представлені належно систематизовані різножанрові матеріали нової та новітньої літератури" (статті, трактати, літера* турні маніфести, есе, уривки з монографій та листів) [99, 4]. Щоправда, третя книга, котра мала охоплювати матеріал XX ст., так і не побачила світу.

На відміну від "Українського слова" та "Історії...", зорієнтованих на актуалізацію вітчизняної метадискур-сивної традиції, "Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.", що з'явилась у Львові в 1996 р., орієнтувалась на репрезентацію сучасного світового теоретичного досвіду. Упорядники антології — львівська дослідниця Марія Зубрицька, американські вчені Лариса Онишкевич та Іван Фізер. Попри деякі помилки та недосконалості перекладів антологія стала помітним явищем в літературознавчих колах, своєрідним! посібником з новітньої літературознавчої методології. Упорядники охопили чимало основних течій від кінця ХГХ століття: психолінгвістичну теорію О. Потебні, філософсько-модерністичніконцепції Ф. Ніцше, А. Бергсона, Т.-С. Еліота, психоаналіз і теорію архетипів, феноменологію, літературознавчу герменевтику, екзистен-ціалістичний метод, школу рецептивної естетики, теорію діалогізму М. Бахтіна, структуралізм і семіотику, постструк-туралізм, деконструктивізм, феміністичну критику, постко-лоніальну теорію, неомарксистську концепцію Ф. Джеймсо-на, теорію іронії* Р. Рорті. Для пострадянського читача цінними стали передмови до кожного з теоретичних напрямів та термінологічний словник. Щоправда, поза їх увагою опинилася духовно-історична школа, неотомізм (христологія взагалі), нова критика, дискурс-аналіз тощо.

Плюралістичні тенденції відображав і виданий у 1997 р. видавництвом "Академія" "Літературознавчий словник-довідник" (за редакцією Р. Гром'яка, Ю. Коваліва, В. Теремка), що попри певні критичні зауваги став на наступне десятиліття популярним літературознавчим довідково-енциклопедичним виданням. Про це свідчили і його перевидання. У передмові редколегія такими словами актуалізувала необхідність свого проекту: "Наприкінці другого тисячоліття перед українським літературознавством постала необхідність оновлення методологічних основ критичної думки, повернення аналітичної свідомості на позиції об'єктивного історизму. Потреба відповідності філологічних студій зумовила уточнення понятійного апарату з метою адекватного осмислення літературного процесу та літературних текстів" [123, 5]. Окрім основних літературознавчих термінів, словник містив найсуттєвіші поняття філософії, естетики, мистецтвознавства, книгознавства, лінгвістики, фольклористики. Авторами видання стали кілька десятків українських та троє польських учених. Переважна більшість статей належала тернопільським та київським дослідникам Р. Гром'яку, Ю. Коваліву, Ф. Погребеннику, П. Федченку, М. Кодаку, М. Чорнопискому.

Теоретичне пожвавлення стимулювали також і численні, незрідка контроверсійні, виступи та відкриті лекції вітчизняних та зарубіжних україністів: Г. Грабовича, Я. Дашкевича, І. Дзюби, О. Забужко, О. Зуєвського, І. Качу-ровського, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Г. Кочура, В. Мороза, М. Неврлого, Ф. Неуважного, С. Павличко, О. Пахльовської, О. Пріцака, Л. Рудницького, М. Рябчука, В. Скуратівського, І. Фізера, О. Черненко та ін.

Суттєвим внеском у теоретико-методологічне оновлення стало відновлення, завдяки зусиллям професора Михайла Наєнка, у 1996 р. знаменитого семінару Володимира Перет-ца у Київському університеті, учасниками якого стали вчені України та з україністичних центрів зарубіжжя. В основі відновленого семінару—традиції філологічної школи інтерпретації як методологічної домінанти. Водночас його учасники демонстрували множинність методик і підходів щодо тлумачення художніх творів та літературного процесу. У діяльності філологічного семінару склалася традиція щорічного окреслення його тематики. Так, у 1996 р. було обговорено дві проблеми: "Сергій Єфремов і Дмитро Чижевський: дві методології*- одна мета" та "Літературознавство як наукова і освітня проблема"; у 1997—1998 рр. — "Інтерпретація художнього тексту"; "Реалістичний тип творчості: теорія і сучасність"; "Мова і література: кроки до національної ідентичності".

У 1999 р. — "Наука про літературу на межі століть: тема вільна"; у 2000 р. — "Сучасна наука про літературу: "больові точки"". Семінар продовжував свою діяльність й у 2000-ні роки.

Відхід від марксистсько-ленінського монізму, що розпочався наприкінці 80-х років, заглиблення в національну наукову традицію, вільний діалог із зарубіжними теоретичними досвідами, а також практичні потреби інтерпретації та реінтерпретації всіх літературних періодів зумовили появу альтернативних методологічних підходів у межах наукового тлумачення художнього письменства. Чимало з них і в наступному десятилітті визначали ідентичність української науки про літературу.

2.1. Філологічні домінанти в теоретичному дискурсі

Філологічний (в іншій термінології — естетичний, формальний, формально-естетичний, або "філологічно-естетичний" (М. Грушевський)) напрям передусім опонував соцреалістичній теорії, що розглядала літературу як "коліщатко і гвинтик з агальнопролетарської справи" й ідеологічно гшертрофувала зміст твору. Виникнення цієї методології дослідники пов'язують із модерністичними пошуками наприкінці XIX — на початку XX ст., в котрих ототожнювали художнє (мистецьке) та естетичне, а також із деякими ідеями класичних герменевтичних шкіл доби еллінізму, зосереджених передовсім на питаннях лінгвістики, риторики, стилістики й текстології. Звідси походить пріоритетна зорієнтованість філологістів на естетичну самодостатність художнього письменства, на виражене в зовнішній формі твору, на слові "художнє, естетичне узагальнення". Як зауважував М. Наєнко, "любити художнє слово означає наближатися до краси його, пройматися його внутрішнім вогнем і знаходити джерела, першопричини цього вогню" [138,175—176].

Філологічний метод насамперед стосувався "оперування художньою формою", оскільки, як вважали його прихильники, у мистецтві важливе не значення ("що"), а форма ("як"). Форму вони розглядали як вираження змісту і як синонім стилю: "Найточніший синонім художньої форми — стиль. Він є чуттєвим, оформленим вираженням не тільки настрою поета, не тільки засобом, з допомогою якого автор змушує читача бачити все так, як бачить його сам, не лише індивідуальною рисою автора, а й визначальним принципом, що об'єднує письменників однієї художньої школи, однієї епохи". Основним предметом літературознавства поставала форма твору, а історія літератури розглядалась як історія стилів ("стильове прочитання літературного процесу") [138,196—-197].

Визначальними для формування методологічного інструментарію філологістів були естетичні теорії А. Баум-гартена, І . Канта, В. Кузена, Ф. Ніцше, літературознавців Ш. Сент-Бева і Т. Готьє, антипозитивістські маніфести "парнасців" та пізніших модерністів, інтуїтивістичний метод А. Бергсона та Б. Кроче, російський символізм і формалізм, празький лінгвістичний гурток, англо-американсь-ка і французька "нова критика", частково праці структуралістів, М. Бахтіна, Е. Ауербаха та ін. Попри усвідомлення того факту, що в українському літературознавстві "філологічна школа... не набула системної цілісності" [138,178], українські постколоніальні вчені, відроджуючи естетичний напрям, спирались на досвід неоромантиків та символістів (Леся Українка, О. Кобилянська, частково І. Франко, О. Олесь, М. Вороний та ін.), "молодомузівців", "хатян", праці Б. Леп-кого, М. Гнатишака, М. Рудницького, Є.-Ю. Пел енського, Б.-І. Антонича, "семінарій російської філології" В. Перетца у Київському університеті (1904—1914) та роботи його учнів (О. Дорошкевич, О. Назаревський, О . Багрій, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт (Ю. Клен), Л. Білецький, С. Маслов, І. Огіенко, Д. Чижевський та ін.), студії В. Державина, Ю. Лавріненка, С. Гординського, І. Качу-ровського, Ю. Шевельова (Шереха) та інших, котрі так чи інакше виражали ідеї філологічної теорії інтерпретації.

Не бракувало й застережень стосовно можливостей застосування естетичного підходу. У 1999 р. Соломія Пав-личко розмірковувала: "Загалом побудова канону за естетичними критеріями є дуже складним завданням, адже саме поняття естетичного критерію в абсолютизованому вигляді є так само ідеологічним, політичним. (Повне виключення ідеології є свого роду ідеологією.) Крім того, так званий "чисто естетичний" критерій є дуже широкою категорією. Наприклад, у Блума основа канону, або його "естетичний критерій" — це складність, амбівалентність, невичерпність людського характеру і самого життя, як вони представлені літературою" [146; 634].

Як і в класичних філологічних працях, так і в пострадянських дослідженнях, формально-естетичні принципи тлумачення переважно поєднувалися з іншими методологіями та методами (герменевтичним, компаративістичним, націоцентричним, феноменологічним, соціологічним, культурно-історичним, психологічним, рецептивно-естетичним, системологічним, структурально-семіотичним та ін.), що сприяло об'єктивізації процесу та результатів пізнання. Відповідно основні теоретичні питання в естетичних студіях стосувалися зовнішньої та внутрішньої форми літературного твору, художньої стилістики, художнього мислення, поетики, генології, ейдології, літературного процесу, віршознавства, теорії прози, текстології та ін.

Усі наукові центри України мали представників філологічного напряму або розробляли формально-естетичну проблематику. Найпомітніші філологічні школи сформувалися в Інституті літератури HAH України та Київському, Львівському, Чернівецькому, Одеському, Донецькому, Дніпропетровському, Тернопільському, Кіровоградському, Луганському та ін. університетах. У межах цього методу (інколи пропонуючи посутні методологічні ідеї) постійно чи принагідно, з різною послідовністю працювали В. Агеева, В. Антофійчук, О. Астаф'єв, В. Барчан, Н, Бернадська, П. Білоус, Т. Бовсунівська, Л . Бондар, В. Будний, Б. Бунчук, С. Бураго, А. Войтюк, О. Галич, Л. Грицик, М. Гіршман, Я. Голобородько, Р. Голод, Л. Голомб, М. Голянич, Р. Гром'як, 3. Гузар, А. Гуляк, В. Гуменюк, Т. Гундорова, Г. Давидова-Біла, І. Денисюк, Т. Денисова, Л. Дунаєвська, Л. Задорожна, Л. Залеська-Онишкевич, Д. Затонський, Б. Іванюк, В. Івашків, М. Ігнатенко, М. Ільницький, Ф. Кейда, Г. Клочек, Ю. Ковалів, М. Кодак, А. Козлов, Л. Копаниця, Н. Костенко, В. Костюк, М. Коцюбинська,

A. Кравченко, Л. Краснова, Б. Криса, Ю. Кузнецов, О. Куца, М. Лановик, М. Ласло-Куцюк, М. Легкий, Н. Лисенко, О. Луцишин, П. Майдаченко, Н, Малютіна, В. Марко, Н. Мафтин, В. Мельник, Б. Мельничук, P. Мовчан, В. Мов-чанюк, А. Мойсієнко, М. Моклиця, В. Моренець, Л. Мороз, М. Наєнко, В. Назарець, Д. Наливайко, В. Нарівська, Є. Нахлік, Л. Новиченко, Г. Нога, А. Нямцу, В. Панченко, Т. Пастух, Ю. Пелешенко, Т. Пінчук, В. Погребенник,

B. Просалова, Ф. Пустова, Б. Рубчак, В. Саєнко, Т. Салига, Г. Семенюк, Л. Сеник, Г. Сиваченко, Н. Слухай, В. Смі-лянська, В. Соболь, Д. Стус, Л. Тарнашинська, А. Ткаченко, М. Ткачук, Г. Токмань, Л. Ушкалов, В. Фащенко, К. Фролова,