Розділ «2. Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»

Основоположник філософського екзистенціалізму Мар-тін Гайдеґґер (1889—1976) наголошував на закоріненні існування людини в батьківщину, справжню екзистенцію корелював із "історичним шляхом" народу, а мистецтво вважав джерелом національного буття: "Джерело художнього творіння, тобто разом джерело творців і джерело охоронців, а значить джерело звершено-історичного тут-буття народу є мистецтво" ("Джерело художнього творіння"). У межах українського пострадянського екзистенціалізму синтезувались та складно переплітались релігійна (християнська), атеїстична, феноменологічна, онтологічна традиції, однак визначальною була націологічна домінанта. Про це свідчили літературознавчі праці М. Бондаря, Ю. Бондаренка, Л. Гамаль, Л. Го-ломб, А. Дахнія, Л. Залеської-Онишкевич, Н. Зборовської, Л. Коломієць, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Н. Михайлов-ської, Л. Мороз, В. Пахаренка, Л. Сеника, М. Тарнавського, Л. Тарнашинської, Г. Токмань, А. Яковця та ін.

У 90-ті роки XX ст. помітно заявили про себе праці, що, крім історико-літературного матеріалу, містили важливу, концептуально розроблену методологічну основу. Такою стала монографія Василя Пахаренка "Незбагнений апостол. Світобачення Шевченка" (1994, 1999), над якою автор працював упродовж 1992—1998 рр. Це есеїстичне видання — нове слово в осягненні естетики та ідеології Т. Шевченка як українського генія. Водночас автор на практиці довів ефективність свого інтердисциплінарного підходу, що синтезував різні літературознавчі, а також хри-стологічний та націологічний методи інтерпретації і ви-яскравлював Кобзаря як християнина і націоналіста, духовний світ якого тримається на ціннісних константах— Бог, людина і нація.

Важливий компонент методики дослідника — національно інтенційований екзистенціалізм, що дало йому змогу помітити специфіку Шевченкового художнього тлумачення людини і світу. Йшлося про те, що Т. Шевченко

"вперше і, мабуть, востаннє в історії не тільки літератури, а й людства так глибоко й досконало втілив саму екзистенцію нації (української зокрема, а через неї і як такої)". Методологічно вагомий і висновок про те, що Шевченкова людина "може існувати як Людина... лише в середовищі свой нації", оскільки "немає громадян Всесвіту, планети, як немає людини абстрактної" [157, 23, 203]. Елементи екзистенцій-ного тлумачення можна було віднайти і в інших працях В. Пахаренка — монографіях "Нарис української поетйки>> (Кіш, 1997) та "Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 1920-х років" (Черкаси, 1999).

У своїй філософсько-літературознавчій монографії "Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософствування в українській літературі ХГХ — першої половини XX ст." (Львів, 1998) Наталія Михайловська використовувала окреслення Д. Донцовим творчості письменників-вісниківців, розглядала специфіку екзистенціалізму як філософської течії у вітчизняній літературі на прикладі творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В. Стефаникау В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, Т. Ось^ мачки. Попри оминання онтологічно-екзистенціального досвіду М. Гайдеґґера та часткове висвітлення феномену вісниківської літературної традиції, авторка запропонувала методологічно важливі тлумачення таких явищ, як екзистенційне мислення, екзистенційне філософствування та екзистенційна філософія (власне екзистенціалізм). Важливий момент дослідження — виявлення національної специфіки українського екзистенційного філософування, що основувалось на "духовному ґрунті Святого Письма" і мало виразний націологічний аспект, оскільки "шукало відповіді на проблеми існування української людини в трансцендентному і знаходило у пізнанні волі Божої для особи і нації, осягненні етичної та естетичної досконалості створе-* ного Ним світу" [127,196].

У межах націоекзистенціальних течій розвивалася й націософська герменевтика як теорія і практика тлумачення, що базувалася на філософії національного буття — сенсах історико-культурної традиції, національній аксіології та первнях національної духовності і буттєвості (в дусі Дж. Віко, Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шлегеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, В . і Я. Гріммів, Дж. Мадзіні, Т. Карлайла, В. Дільтея, М. де Унамуно, М. Гайдеґґера, Ш. Морра та ін.). По-своєму на методологічно значущі герменевтичні проблеми виходили у своїх працях Л. Бондар, М. Бондар, Р. Гром'як, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, В. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, В. Марко, Л. Мороз, Г. Сивокінь, Т. Салига, І. Фізер, Вал. Шевчук, Г. Штонь, продовжуючи національну традицію філософського літературознавства (О. Потебня, І. Франко, С. Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Є. Маланюк, Ю. Бойко та ін.).

Найглибше і найпослідовніше націософську герменев-тичну концепцію осмислення вітчизняної культури, зокрема літератури, вигграцювала Ліна Костенко, і не лише в поетичній творчості. Йдеться насамперед про її виступи перед академічною спільнотою, вперше зібрані Сергієм Гречанюком у журналі "Урок Української" (2000, № 2): слово подяки за премію Фундації Антоновичів "Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?" (Вашингтон, Джорджтаунський університет, травень, 1990), а також виступ на Міжнародному симпозіумі "Леся Українка і світова культура" "Геній в умовах заблокованої культури" (Луцький університет, вересень 1991), "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала" (Києво-Могилянська академія, вересень 1999). Багатогранно її інтерпретаційну позицію репрезентували й інші виступи перед різними аудиторіями.

В основі герменевтичного мислення Л. Костенко — усвідомлення фундаментальної націотвірної ролі Слова, літератури в бутті кожного народу і людства. Слово було "в початку людства. І в початку кожної нації", писала авторка, тому "кінець Слова може бути кінцем нації". Аргументовано обстоювала герменевтичну традицію висвітлення мистецтва як потужного інтерпретатора національного буття: "Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність — так світ і сприйме" [112, 56]. Витлумачуючи феномен геніальності Лесі Українки, Л. Костенко розвивала націоекзистенціальні ідеї, осмислюючи унікальну важливість письменника, особливо генія, для поневоленої, "заблокованої культури": "Великі українські письменники— це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом проводатори своєї осліплої від сліз, і горя нації". Кожен справжній поет — "це діагностик суспільства. Все, що він робить, він робить у проекції 'Я& потреби культури свого народу" [113].

Герменевтичні ідеї разом із постколоніальною критикою та націологічним "обрієм сподівань" прозвучали в лекції "Гуманітарна аура нації...", в якій центральною проблемою постімперської України як "проблемно незалежної держави" було названо відсутність адекватної національному буттю методології розуміння та мислення — "гуманітарної аури нації" ("...потужно емануючого комплексу наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,—в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторному національному варіанті") [114, 7]. У цьому аспекті порушено питання шовінізму та імперіалізму, пот-рібності національної ідеї, "варваризації суспільства", необхідності національної держави, демократичної "десак-ралізації" ("обливання брудом" вітчизняних класиків), примітивних "етнографічних гопакедій", браку ідеології державотворення ("А де наша універсально-державницька теорія?"), знищення української культури, критики колоніального "адаптованого розуму" та ін.

В основу державного будівництва Л. Костенко пропонувала поставити українську національну культуру (наріжним каменем держав у цивілізованих народів "завжди була Книга, культура"), повернути українському народові "його історію, його мову, його культуру" ("Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної Ідентичності"). Для цього слід насамперед через адекватну— національно вкорінену — інтерпретацію усунути "дефект голосного дзеркала", актуалізувати національний спосіб розуміння: "Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал" [114,26,28, ЗО].

Показова щодо застосування герменевтичної методики — монографія Григорія Штоня "Духовний простір української ліро-епічної прози" (К, 1998), що методологічно спиралась на світовий та вітчизняний філософсько-герме-невтичний досвід (М. Бердяєв, М. Гайдеґґер, Г.-В .-Ф. Те-гель, О. Потебня, Д. Чижевський, К. Ясперс та ін.). У цій праці в класично-герменевтичному дусі через актуалізацію націотвірного сенсу осмислено українську ліро-епічну прозу XIX—XX ст., твори якої "своєю мовою обрали мову духовної щоденності народу" і яка виразила "вирішальний етап духовної індивідуалізації "пошевченківського" українського народу напрацьованим нею мовно-художнім каноном" [206, 5—6, 315].

Найпослідовніше національно зорієнтовану герме-невтичну модель зреалізував Сергій Квіт у посібнику "Основи герменевтики" (К., 1999, 2003). Ця праця, попри несистемний виклад та очевидну фрагментарність, доволі чітко окреслювала національну ідентичність, висвітлювала бачення герменевтики як "загальної теорії інтерпретації", містила виклад основних герменевтичних течій (від античних авторів до П. Рікера) та деяких літературознавчих напрямів. Національно зорієнтований тип мислення дослідника проявлявся в осмисленні таких проблем, як "інтерпретація і влада", "таємні товариства і ордени", "Мартін Гайдеґґер і українська традиція", "світ традиційного українського мовлення", постмодернізм (постструк-туралізм) як "фетишизація лібералізму", "герменевтика як літературна естетика". Цікавими стали міркування автора про міжкультурний сенс творчості М. Гайдеґґера: "Він належить до тих особистостей, які однаковою мірою є "своїми" для всіх національних культур (...) Мартін Гайдеґґер може знайти найповніше зрозуміння й потвердження в нашій традиції, однаковою мірою, як остання повинна бути посилена його спадациною" [102, 47]. Схожу теоретичну позицію автора засвідчили монографія "Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет" (К., 2000), збірники літературно-критичних статей та есе "Свобода стилю" (К., 1996), "В межах, поза межами і на межі" (К., 1999), "Понад часом" ОК., 1999).

Постійно присутнім у межах націоцентричного методологічного напряму був й етнопсихологічний підхід, зосереджений на моделюванні теоретичного дискурсу через осмислення явищ національної психіки, етнічної самосвідомості, національної вдачі, національної ментальності, національного характеру, етнопсихічних структур, етнокультурного досвіду, народних морально-етичних ідеалів та ін. За його методологічну основу правили праці зі світового гуманітарного доробку (Дж. Віко, Й. Гердер, Й. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегель, Г. Лебон, В. Вундт та ін.), а також українських етнопсихологів (Г. Ващенко, Д. Донцов, М. Костомаров, О. Кульчицький, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Мала-нкж, І. Мірчук, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, В. Храмова, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Щербаківський, В. Янів, Я. Ярема та ін.). Активно, хоч і не завжди системно, осмислювали етнопсихологічну проблематику С. Андрусів, Г. Вервес, Я. Гарасим, Л. Дем'янівська, І. Денисюк, Л. Дунаєвська, Н. Кузякіна, Л. Мороз, В. Нарівська, Я. Поліщук, В. Працьовитий, І. Приходько, Н. Шумило та ін.

Концептуально зрілий етнопсихологічний підхід 63010 розпрацьовано у монографії Валентини Нарівської "Національний характер як художньо-естетичний феномен українсько; та російської прози 50—70-х років двадцятого століття"* Націоцентричну зорієнтованість цієї студії фіксує хоча б таке міркування: "Трагічні протиріччя історії народів колишнього Радянського Союзу нагально вимагають від сучасної людини, навіть не спеціаліста, повернутись до їх аналізу, до створення нових концепцій відродження національних культур". [142,49].

- Певне значення для розвитку етнопсихологічної методики мали монографії Володимира Працьовитого "Український національний характер у драматургії Миколи Кулі-ша" (Львів, 1998) та "Національний характер в українській драматургії 20—30-х років XX ст." (Львів, 1999).

Усі течії націоцентричного напряму активно взаємодіяли між собою у методологічній сфері, творячи найрізноманітніші модифікації на рівні конкретних методик інтерпретації. Подібні дифузні процеси відбувалися і стосовно інших методологій — філологічної, компаративістичної, системологічної, психологічної, рецептивно-естетичної, котрі по-своєму виражали націоекзистенціальні концепти. Націоцентричний методологічний досвід варто вважати одним із домінантних, усепроникних у сфері літературознавчої свідомості 90-х років XX ст., котрий активно розвивався, часто долаючи здавалося б неперехідні ідеологічні межі між "авангардизмом" ("модернізмом") і "традиційністю" (Г. Сивокінь), постмодерними західниками і ґрунтів-цями (Р. Харчук, Є. Баран) чи "модернізаторами" і "нативістами" (О. Гнатюк). Його методологеми можна було спостерегти у дискурсі вчених, що займали вельми критичні стосовно імперативів національної традиції постави. Наприклад, у виступі 2000 р. на черговому філологічному семінарі у Київському університеті Г. Грабович, висловлюючись стосовно культурної ситуації в пострадянській Україні, підважив навіть деякі власні мультикультуральні, ліберально-космополітичні настанови: "...все це віддзеркалює, річ ясна, загальну державну культурну політику — тобто ЇЇ відсутність, де по суті все, що стосується культури й науки, залишається напризволяще. Замість наполегливої, цілеспрямованої політики на відродження культури нації, яка кількасот років була приречена на небуття і з великими жертвами боролася за незалежність, і яку десятиліттями совєтська система планомірно нищила (адже планувалося злиття в один "совєтський народ/1), маємо тепер політику laissez faire. Нехай, мовляв, вирішує ринок— йому видніше" [34,14].

Домінантність та всепроникність націоцентризму виявляла і тематика кандидатських та докторських робіт з літературознавчих спеціальностей. Наприклад; С. Приго-дій "Імпресіонізм на рубежі ХГХ—XX сторіч: типологія та національні особливості (на матеріалі української та американської літератур" (1995), В. Звіняцковський "Ннколай Гоголь. Тайньї национальной души" (1995), В. Шевченко "Українська історична поема XIX — початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку" (1996), Т. Руда "Взаємодія національних художніх культур: літературознавчі аспекти" (1996), Б. Мельничук "Випробування істиною: проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі" (1997), Т. Бовсунівська "Феномен українського романтизму: основні параметри каталогізації та ідентифікації" (1998) та ін. Серед кандидатських студій — "Образ України в перцепції творців '"української школи" раннього польського романтизму (Ю. Залеський, А. Мальчевський, С. Го-щинський)" І. Левандовської (1995), "Проблема національного характеру у творчості Г. Квітки-Основ'яненка" Л. Горболіс (1995), "Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду (проблеми і пошуки)" М. Крупача (1996), "Українська історична поема XIX — початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку" В. Шевченка (1996), "Творчість Г. Сенкевича у контексті українсько-польських літературних взаємин" М. Васьківа (1996), "Духовний ареал українського літературного бароко (в зіставленні з французьким національним варіантом)" О. Зінченка (1996), "Модель ідентичності в канадському літературно-художньому і літературно-критичному контексті" Н. Овчаренко (1996), "Концепція духовності керівника держави в літописі Самійла Величка" Ю. Сафонова (1998), "Становлення і розвиток творчої Постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20—30-х років XX століття) Н. Лисенко (1999), "їсторіософічна концепція пенталогії Б. Лепкого "Мазепа" та її художня реалізація" Т. Литвиненко (1999), "Творчість Євгена Маланюка і "Празька школа" українських поетів" О. Прохоренко (1999), "Творчість Леоніда Мосендза. Особливості художнього світовідображення" І. Набитовича (1999), "Художня модель національної ідентичності в прозі Валерія Шевчука" Л. Донченко (1999), ""Історія рухав": історіографія, проблематика, поетика" Я. Мишанич (1999), "Дискурс національної ідентичності у творчому надбанні Лесі Українки" О. Онуфрієнко (2000), "Національне і загальнолюдське в естетичній інтерпретації Лесі Українки (на матеріалі ліричних творів)" Л. Чикур (2000), "Проблеми національної психології у творчості О. Довженка" Н. Медвідь (2000), "Своєрідність художнього втілення національної ідеї у творчості Володимира Самійленка" М. Мартинюк (2000), "Твори Ольги Кобилянської з життя української інтелігенції. Пошуки морального ідеалу" Л. Матусяк (2000), "Українська поезія резистансу 40—50-х років XX століття: генетичний контекст і естетична природа" І. Роздольської (2000), "Національно-специфічні засади обробки традиційних сюжетів (на матеріалі творчості Лесі Українки)" М. Шевчук (2000), "Український та російський історичний роман кінця XX ст.: проблема національного характеру" В. Приходько (2000) та ін.

2.3. Постмодерні (постструктуральні) запозичення в українському літературознавстві

Доволі помітними у 90-ті роки XX ст. були також методологічні інтенції постмодернізму, компаративізму, міфокритики та христології. Постмодернізм (постструктуралізм) був переважно зорієнтований на засвоєння зарубіжної метадискурсивної традиції, не знаходячи тривкого опертя в національній гносеологічній культурі. У намаганнях деміфо-логізувати нігілістичний політичний досвід інтернаціоналістичного соцреал ізму деякі українські дослідники звернулися до іншого політико-міфологічного досвіду — космополітичного постмодернізму (постструктуралізму), що естетично й теоретико-методологічно виражав ідеологію неолібералізму та, частково, неомарксизму (праці Ж. Батая, М. Фуко, Ж. Дерріди, Р. Барта, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза, Ю. Крісте-вої, Г. Сіксу та ін.). Постмодернізм як інтердисциплінарна методологія структурувався на деконструктивізм, неофемі-нізм (феміністичну критику), гей-лесбійські студії та деякі космополітичні течії в постколоніальній критиці, культурних дослідженнях, дискурс-аналізі та ін.

Постструктуральний дискурс формували: ідея деструкції (утвердження вичерпності ("смерті") історії, естетики, мистецтва, людини, теорії літератури, нації, культури, герменевтики, статевої ідентичності та ін.); релятивний еклектизм (стирання меж між мистецтвом і немистецтвом); апофеоз суб'єктного самовираження із одночасним нехтуванням ідеалами краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної солідарності, осмисленості як "метафізичними ілюзіями"; розгляд літератури як іронічно-ігрового "письма"; утвердження перманентного скепсису стосовно традиційних вартостей; глорифікація (часто прихована) концепцій мультикультуралізму, антиісторизму, космополітизму та ін. Серед основних постструктуральних проблем — "деконструкція" європейської свідомості як "білої міфології" (Ж. Дерріда); "війна цілісності"; "активізація розбрату" (Ж.-Ф. Ліотар); "гноїння ідей" чи розгляд літератури як "яскраво вираженої форми зла" (Ж. Батай); "смерть, автора" (Р. Барт, М. Фуко); "фашизм мови" (Р. Барт); "мовні ігри" (Л. Вітгенштейн); боротьба проти патріархальної (фалічної) культури та ін. Постмодерністсь-кі тексти насичені термінами "деконструкція", "гра", "влада", "міфологія", "текст", "письмо", "слід", "фалічна культура", "ідеологія", "децентрація", "дискурс", "ризома", "маргінальність", "цитування", "відмінність", "симулякр", "логоцентризм", "гіпертекст", "досвід лесбіянства", "інтер-текст", "політика" та ін.