Розділ «2. Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»

Концепти постмодерного постколоніалізму отримали чітке обґрунтування в статтях Марка Павлишина, що сформували збірник "Канон та іконостас" (К., 1997). Плю-ралістичність, іноді — еклектичність, застосованих класичних та новітніх підходів — формально-естетичного методу, міфокритики, біографізму, культурно-історичного методу, націологізму, компаративізму, рецептивної естетики, феноменології та ін. — не затінили домінування в ній постструктуралізму, передусім його постколоніальної течії як методологічної домінанти і теоретичного рефлексування щодо нього. Цій проблематиці була присвячена і теоретична стаття "Постколоніальна критика і теорія" в "Антології світової літературно-критичної думки XX ст." (1996).

Однією з концептуальних проблем постколоніальних студій, що розвинулися після Другої світової війни зі здобуттям незалежності колоніями європейських держав, М. Павлишин назвав "відсутність загальноприйнятого визначення терміна "постколоніальний" щодо явищ культури". До невдалих, бо надто всеохопних і неконкретних, він зараховував "первісне хронологічне значення" ("після колоніального періоду"), а також значення, котре пробує "об'єднати під поняттям "постколоніальна культура" всі культурні явища, що постали під впливом колонізації". Від себе пропонував тлумачити цей термін "аналогічно до понять "постмодернізм" і "постструктуралізм", де префшс

"пост" не виключає паралельного існування у часі і сигналізує не так заперечення, як діалектне злиття". Отже, "постколоніальне, не відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть в одному культурному явищі" [152,532]. При цьому колоніалізм чи імперіалізм, за його міркуваннями, — це "ідеологія, яка впливає на людей і на установи так, що вони приймають імперську структуру домінування за нормальну і своєю поведінкою її зміцнюють" [151,225]. А культурний колоніалізм / імперіалізм тлумачив як "комплекс заходів... у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади — гегемонії".

Чітко розрізняв М. Павлишин два види протистояння колоніалізмові в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальний спротив вважав більш примітивним ("простий опір колоніалізму"): "Свою полемічну виразність і політичну заангажованість антиколоніалізм досягає коштом прямого успадкування структур колоніалізму" [152, 533]. У 1992 р. висловловився ще конкретніше: "Антиколоніяльні стратегії об'єднує структура заперечення — переставлення з ніг на голову—колишніх колоніальних аргументів та цінностей. Антиколоніялізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж його противник, і в дискурсі антиколоніялізму зустрічається часто підсвідоме' бажання далі говорити від імені влади — хоч, правда, влади нової та іншої" [151, 227]. Над такими оцінками антиколоніалізму дотепно іронізував основоположник постколоніальної критики Ццвард Саїд: "В той час як антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об'єднує весь орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як велику прикрість, а й як образу західним демократіям" [171,144].

Зовсім іншу природу, на думку М. Павлишина, мав постколоніалізм: "Постколоніальним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення" [152,533]. І цю "природу" він витлумачував цілком у постмодерному дусі, оскільки "постколоніальне... вписується в знайому раму постмодерного". Постколоніалізм поставав як дискурс "менш реакційний, більш оригінальний і творчий", він "не так веде боротьбу проти колоніалізму, як обганяє його і стає на "вищі" позиції" [151,227], він "не позбавлений політичної заангажованості", але ця заангажованість тлумачиться дослідником (на відміну від антиколоніальної) як правильна, бо "їй притаманна схильність до плюралізму, толерантності, компромісу й іронії" [152,533]. На відміну від національного антиколоніаліз-му, який був більш "реакційним", менш "оригінальним і творчим", "нижчим" від колоніалізму, неспроможним "сформувати власну самосвідомість", ліберальний постколоніа-лізм поставав як вищий тип свідомості: "Озброєний пост-сгруктуралістським скептицизмом, постколоніалізм розуміє релятивність і терміна "колоніалізм", і його заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах політичної дії та культурної продукції. В політиці постколоніалізм створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі колоніальні міфи й гратися ними — не так заперечуючи чи стверджуючи їх, як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів" [151,227].

На практиці це означало підтримку автором постмо-дерної деканонізації та ігнорування антиколоніальної, національно зорієнтованої культурної політики. Його обурювали дерусифікаторські ініціативи — як приклад небезпечного перевернення з ніг на голову "ієрархії колоніальних вартостей": "Замість русифікаторської освітньої політики антиколоніалізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації та інших державних ініціатив у сфері культури" [151,226].

Цілісної постмодерної концепції праці М. Павлишина не репрезентували. Бо ще у статті 1990 р. він висловлювався цілком в антиколоніальному дусі націоцентричного постколоніалізму: "Безперечно, треба бути обережним, щоб процес переоцінки не став простим начиненням нового канону, породженого західними методами і оцінками, і навантаженого їхніми ж ідеологічними передумовами. Але для осягнення не-колоніальної культури необхідно припинити теперішнє репродукування й поширення соц-реалістичного іконостасу" [152,197].

Не уникнув внутрішніх методологічних суперечностей постмодерно-феміністичний дискурс Оксани Забужко, що дуалістично інтегрував у собі націоцентричну компоненту. Художнє вираження цього дуалізму — роман "Польові дослідження з українського сексу" (К., 1996). Помітними також виявились її зацікавлення у сферах постколоніалізму, неоміфологізму та психоаналізу — це продемонструвала збірка есе "Хроніки від Фортінбраса" (К., 1999). В есе "Жінка -автор у колоніальній культурі" (1996) О. Забужко взялася обміркувати "травму нашої колоніальної історії в тендерному аспекті" на прикладі літератури, зокрема жіночої творчості, в українській "патріархальній" культурі. У процесі осмислення відбувалося і деконструктивістське прочитання не лише імперського антинаціонального досвіду, а й літературного жіночого канону (Леся Українка, О. Теліга, Л. Костенко). Особливо категоричної феміністичної деканонізації зазнала творчість Л. Костенко, котра, на думку О. Забужко, "прийняла для себе "не за розміром" скроєного "лицарського корсета"" і прирекла себе "на фактичне насильство над природою власного обдарування". її жіночість, мовляв, ігноруючи першообрази Жінки та Матері, проявлялася тільки у "фольклорному архетипі Мудрої Баби", поза тим поетеса "зриває голос", що виявлялося у "неперетравності" світової культури, у "вторинності" тем і прийомів, у "до несмаку наївному школярстві", у "виклично демонстрованій "мужності"", що "перескакує у нарцисичне самозамилування", у поглинанні образу Матері "барикадно-борців-ським" каноном тощо [79,182—185].

Наймасштабніший постструктуральний твір О. Забужко — монографія "Шевченків міф України" (К-, 1997), основана на феміністичній критиці, неоміфологізмі та, частково, постколоніалізмі. Окремі спроби дискутувати із деякими контроверсійними положеннями Г. Грабовича (звідси — аргументоване висвітлення Шевченка як "першого українського національного інтелігента") не завадили високій оцінці його за піонерську тезу про "міфотворчість". Дослідниця, постійно суперечачи власним міркуванням про "націотворчість" Шевченка, розвивала деконструктивістське тлумачення [94]. Шевченків "міф України" виростає із зображення героїв національно-визвольної боротьби (козаків та гайдамаків) як "демонічних", "нечистих" фігур, котрі, чинячи необхідне зло, закладають "у національну долю програму самознищення", "відьмац-тво" і "шаманство" самого поета, "ворожість" національного світу стосовно Шевченка та ін. Намагання космополітично роздивитися творчу персоналію Шевченка — як "деполітизовану" й "універсальну" — вивершувалося міркуваннями, що ціннісна структура її "не національна", а "панетична".

На думку О. Забужко, водночас "модерний і християнський" "Шевченків міф" є вельми актуальним у сьогоденні, коли "громадянська історія перестала бути історією націй, а стала в щонайпрямішому, буквальному сенсі історією людства як єдиної спільноти" [81,141].

Немало попрацювала на полі феміністичної критики Ніла Зборовська, учасниця феміністичного семінару й очільниця Центру тендерних досліджень при Інституті літератури. Не цуралася вона й ідей націоекзистенціально-го постколоніалізму, формалізму та актуалізованих класичних методологій •— монографія ""Танцююча зірка" Тодося Осьмачки" (К., 1996), статті "Без задавнених комплексів і стереотипів" (1997), "Шістдесятники" (1999). З тих, що репрезентували постмодерний фемінізм, найяскравіші — "На карнавалі мертвих поцілунків" (Львів, 1999), "Пришестя вічності" (К.', 2000). Мабуть, жодна із представниць тендерного підходу так чітко не артикулювала й не обґрунтувала спробу свого методологічного синтезу постструктуралізму, від якого на початку XXI ст. відмовиться на користь психоаналізу та націоцентризму: "Б Україні вже сьогодні можна констатувати як факт — розгортання феміністичної критики, тобто такого типу критичної свідомості, що виявляє пильну увагу до тендерно розколотого буття світу і спрямована на деструкцію та підрив патріархальної цивілізації, що сама себе викінчує. У такій критиці можна схематично означити дві тенденції: перша оперує ворожим ставленням до національного вияву буття і визначає націоналізм як найпершого ворога феміністичних інтелектуальних стратегій в Україні (така критика декларує себе як космополітичний фемінізм), друга — активно включає національну специфіку в "жіночі" студії і може бути означена як "м'який" національний фемінізм".

З позицій "м'якого" національного фемінізму Н. Зборовська опонувала шовіністичним та космополітичним абераціям творчості Т. Шевченка у працях інших феміїгі-сток: "Прочитання Шевченка поза національною перспективою, національною ідеєю — просто недоцільне. Тенденційний "космополітичний" характер тлумачення І. Же-рьобкіною є не що інше як штучно накладена методологія на живу поетову душу. "Космополітична" правота дослідниці — ідеологічний владний дискурс, спрямований на боротьбу а політичним націоналізмом. Проте націоналізм Шевченка — це "жива душа", яку не можна привласнити жодним епатажним дискурсом. Феміністична стратегія письма, як її розумію я, тобто яка не ігнорує органічні засади індивідуальної національної душі, здатна відкрити саме цю відчуту і пережиту поетом свободу як свободу душі, на яку немає жодної ради" [82, 39, 52—53]. Цей методологічний ракурс оцінювання феміністичних тлумачень поділятимуть і поглиблюватимуть й інші дослідники, стверджуючи, що "українському фемшізмові бракує національної гідності, і тому він послідовно керується космополітичними поглядами на феномен України та її літератури" [138,443].

Близькі до постструктуральної методології праці М. Богачевської-Хом'як "Білим по білому. Жіїїки у громадському житті України 1884—1939" (К., 1995), І. Же-рьобкіної "Женское политическое бессознательное" (Харків, 1996), В. Агеєвої "Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній Ьнтерпретації" (К., 1999) та ін.

2.4. Утвердження компаративістичної методології

Компаративізм (компаративістика, порівняльно-історичний метод) зосереджений на вивченні національного художнього письменства в різноманітних інокультурних контекстах, але вже без колоніальних озирань на російську літературу як обов'язкового посередника міжлітературного діалогу. Для перших пострадянських десятиліть характерне активне відродження компаративістичних шкіл — в Інституті літератури, Києво-Могилянській академії та Київському, Львівському, Тернопільському, Прикарпатському, Чернівецькому та інших уншерситетах, що символізувало розвиток національної наукової традиції (М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Франко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, Д. Чижевський, М. Гудзій, А. Шамрай, Ю. Бойко, М. Ласло-Куцюк, М. Неврлий, Г. Вер-вес, Д. Наливайко та ін.), а також активне засвоєння світового теоретичного досвіду, дослідження "діалогу культур". На теоретичному рівні новітній компаративістиці, як і багатьом сучасним методологіям, притаманні міждисци-плінарність та плюралізм аналітичних підходів, інтегрування з герменевтикою, феноменологією, семіотикою, формалізмом, націологією, рецептивною естетикою, пост-структуралізмом, постколоніалізмом, інтертекстуальністю, що урізноманітнювало напрями дослідницьких пошуків і значно розширювало предмет інтерпретації.

Мало кого з літературознавців логіка наукового дослідження не змушувала братися і за компаративістський пізнавальний інструментарій. Когорту послідовних компаративістів формували В. АІггофійчук, Р. Багрій, Ю. Барабаш,

A. Волков, М. Васьків, Г. Вервес, О. Веретюк, О. Гальчук, 3. Геник-Березовська, Л. Голомб, М. Гольберг, Г. Грабович, С. Гречанюк, Л. Грицик, Р. Гром'як, Т. Денисова, І. Дени-сюк, І. Дзюба, Л. Задорожна, М. Зимомря, І. Качуровський, С. Козак, Л. Кравченко, М. Лановик, Т. Лучук, Т. Маленька,

B. Матвіїшин, М. Машкудіані, П. Михед, В. Моренець, Д. Наливайко, В. Нарівська, Г. Нудьга, А. Нямцу, Н. Овча-ренко, Л. Оляндер, В. Панченко, І. Папуша, І. Пасемко, 0. Пахльовська, С. Пригодій, Р. Радишевський, С . Росо-вецький, Т. Руда, Л. Рудницький, Т. Рязанцева, Т. Свербіло-ва, Г. Сиваченко, Е. Соловей, О. Тарнавський, М. Ткачук, О. Турган, Л. Ушкалов, С. Хороб, Р. Чілачава, М. Шах-Май-стренко, М. Шкандрій та ін.

Дефіцит розлогих теоретичних студій з компаративістики частково компенсувало практичне її використання: М. Машкудіані "Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини 20—30-х років XX століття" (К., 1991), Д. Наливайко "Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам'ятках)" (К., 1992), "Очима Заходу: Рецепція України в Західніїї Європі XI—XVIII ст." (К., 1998), Р. БагрШ "Шлях сера Вальтера Скотта на Україну" (К., 1993), Л. Грицик "Орієнталістика А. Кримського в українському літературному процесі поч. XX ст." (К., 1994), Л. Задорожна "Вірменська література і Україна" (К., 1995), М. Ткачук "Західноєвропейська романна традиція і жанрова матриця роману "Основи суспільності" І. Франка" (Донецьк, 1995), Р. Чілачава "Сходження на Зедзані" (К., 1995), Н. Овчарен* ко "Міфологема землі в канадській і українській прозі" (К., 1996), В. Антофійчук, А. Нямцу "Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі" (Чернівці, 1997), Л. Ушкалов "Григоріїі Сковорода і антична культура" (Харків, 1997), С. ПригодШ "Літературний імпресіонізм в Україні та США" (К., 1998), М. Зимомря "Німеччина та Україна: у нарисах взаємодії культур" (Львів, 1999), Т. Рязанцева "Змалювати думку (Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби Бароко)" (К., 1999),

О. Гальчук "Микола Зеров і античність" (К., 2000), 3. Геник-Березовська "Грані культур" (К., 2000) та ін.