Розділ «2. Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»

Конструктивні елементи (критика тоталітарної свідомості чи деяких рис споживацького суспільства), за спостереженнями фахівців, часто поєднувалися в цих дослідженнях із нігілістичними інтенціями, підсиленими політичною, міфотворчою риторикою. Тому постструктуральні явища і тенденції незрідка окреслювались як "культурний імперіалізм" (Е. Сміт, Е. СацО; як вираження "нігілістичної метафізики" (І. Ільїн) і "буржуазного лібералізму" (Р. Рорті, Б. Шов); як "абсурдний момент в сучасній літературній теорії, бо вони не містять чіткого уявлення про те, що таке література" [196, 4] (Г. Байт). І. Фізер цитував Р. Веллека, котрий так окреслював постсгруктуралістську теоретичну парадигму: "Вона довела до зловживання свободою, довільно накручувала метафори, каламбури, гру в слівця. Вона заохочувала до нестабільності, крайнього суб'єктивізму, а цим до руйнування самого поняття знання і правди" — і так підсумовував постмодерні теоретизування: постмодернізм виявився скептичним до всіх традиційних літературознавчих понять (автора, читача, літературного твору, теорії та ін.), він розглядав мистецьку творчість як антитезу до "телічної спрямованості, етичної та естетичної переконаності", художня творчість для нього — "ідіолект, який розкладає, децентрує, відокремлює", це "сучасність без минулого", "парадокс" [196,5, 78].

У межах українського постетруктурального метадис-курсу (В. Агеєва, Р. Веретельник, Г. Грабович, Т. Гундорова, І. Жерьобкіна, О. Забужко, Н. Зборовська, М. Зубриць-ка, С. Павличко, М. Павлишин та ін.) найпослідовніше проявили себе три течії — деконструктивізм, неофемінізм (гендерна критика) та постмодерний постколоніалізм, котрі не лише взаємно переплітались, а й часто поєднувались із іншими методами — психоаналізом, міфокритикою, формалізмом, соціологізмом, структуралізмом, феноменологією, біографізмом та ін. В окремих студіях і теоретичних досвідах можна було віднайти доволі активне інтегрування національно-екзистенціальних методологем (праці М. Богачевської-Хом'як, Т. Гундорової, О. Забужко, Н. Збо-ровської, С. Павличко та ін.).

Засвоєння постмодерної методології часто відбувалося на основі спроб не завжди критичної "модернізації" та "вестернізації" постколоніальної культурної парадигми (політики, науки, мистецтва та ін.), що мало, на думку дослідників, і негативні наслідки: "Поверхова "окциденталіза-ція" зруйнувала... слабкі оборонні споруди національної культури. Культурне життя набуло невідомих досі ритмів. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій (...) Естетичні (а частіше — антиестетичні) моди й оренди" та супровідні до них ідеологічні імперативи, іпюголошені постмодернізмом, витісняли одне одного, мов кадри в старій зіпсутій кінострічці у сільському клуби Але серед цих мод і "трендів" почали утворюватися і свої константи'під незмінним знаком "деполітизації" культурної свідомості: скажімо, теза "література як гра" чи похідна від вищезгаданої теза "незаангажованої літератури", "десакралізація", різні форми запізнілого фемінізму... вже не кажучи про поширені "скандальні імперативи" як ефективний засіб "творчо збутися" тут-і-зараз, типу наративних еротичних екстремів чи безглуздо експресивної агресії так званої ненормативної лексики" [159]. Все це витворювало, в межах постмодерного напряму доволі складні, внутрішньо суперечливі теоретичні моделі.

Найбільший вплив на становлення та розвиток постмодерної літературознавчої парадигми мав доробок професора Гарвардського університету Григорія (Джорджа)

Грабовича: "Поет як міфотворець" (К., 1991, 1998), "У пошуках велико! літератури" (К., 1993), "До історії української літератури" (К., 1997), "Шевченко, якого не знаємо" (К., 2000). Г. Грабович засновує газету "Критика"'та однойменне видавництво. Загалом його інструментарій охоплював різні, інколи-протилежні, теоретичні підходи — структуралізм, феноменологію, рецептивну естетику, міфокритику, націологію, компаративізм, соціологію, формалізм та ін. Плідне, попри деякі суперечливі моменти, їх застосування ілюструють праці "До історії української літератури" (1977, 1981, 1995), "Ще про "неісторичніи нації і "неповні" літератури" (1981), "Семантика котляревшини" (1994), "Теорія та історія: "горизонт сподівань" і рання рецепція нової української літератури" (1996) та ін.

У цих роботах актуалізувались концептуально важливі, віддавна апробовані літературознавчою традицією положення, що стосувались осмислення національної сутності літератури та її націотвірної функції (".. .пошук органічності чи "органічного українського" стилю тощо — це необхідне і неминуче шукання того своєрідно-українського, без якого ця література, культура взагалі не мають сенсу. Бо жодна творчість не може існувати тільки на запозиченій моделі, якою б вона не була високою" ("Деякі теоретичні'проблеми українського літературознавства") [33, 21]; "Література як вияв самоствердження не могла не враховувати в першу чергу свій власний культурно-психічний простір (...) На літературному ґрунті, і тим самим в національному, або скорше націотворчому дискурсі, кожний етап реформулює попередній, і впроваджує основне пересунення і розширення горизонту сподівань; кількома, зовсім не пропорційними етапами протягом одного сторіччя уможливлюється перехід від провінції'до нації" ("Теорія та історія: "горизонт сподівань" і рання рецепція нової української літератури") [33, 81]; наголошення поруч із естетичним — суспільного коду літератури ("...разом з іншими видами мистецтва — живописом, архітектурою, музикою і т. ін. — література існує в комплексному культурно-естетичному й суспільному кеді"); увиразнення теоретичної необхідності для вирішення.складних історико-літературних питань опертя на "аналіз творення канону, його риторики і суспільно-політичних функцій, символіки і, сказати б, державно-національного міфу" [33, 22, 19]; критики універсалістських, космополітичних уявлень про мистецтво слова ("Попри те що будь-яка література посідає різні універсальні риси, вона є — у своїй специфічності — еманацією та віддзеркаленням конкретної культури. Відтак її безпосередні вияви ґрунтуються на культурній підготовленості й на потребах групи") [33,566].

Однак у 90-ті роки XX ст. домінував у працях Г. Грабо-вича постструктуралізм. Саме постструктуралістом він окреслював себе в інтерв'ю "Літературній Україні" 1987 р. [149,445]. У передмові до збірника праць "До історії української літератури" (1995) вів мову про притаманну йому теоретичну еволюційність — "від певного історизму й дослідження формальних моментів до постструктуралістських і культурологічних настанов" [33,10). У 1989 р. чітко протиставляв "традиційне, авторитарне, до речі, ще далі народницьке світосприймання" лібералістичному, "віль-норинковому" контекстові, "де плюралізм, спочатку поверховий на рівні політичного сектантства, починає утверджуватися на глибших духовних і естетичних рівнях" [41,53]. Один із постійних складників дослідницьких сюжетів — протиставлення позитивно трактованого "модерного" і "ліберального" "народницькому", "патріархальному", "традиційному", "нативістичному", "націоналістичному" тощо.

З усієї постмодерної проблематики найпослідовніше дослідник утверджував деконструктивістський метод з його опертям на ідею децентрування. Вже у 1985 р. Г. Грабовичу йшлося про актуалізацію в українському теоретичному контексті ідеологічного "питання, що на Заході тепер широко привертає увагу вчених" — "канону і творення канону": "В контексті постструктуральної критики, дослідження того, ким, з якими свідомими і несвідомими цілями творилися канони або взагалі канонізувалися ті чи інші твори , творці, комплексні явищі, цінності тощо – є визначальним напрямом власне тому, що він дає змогу перевірити весь тягар суспільно-культурної традиції, яку ми звикли трактувати як закономірність, як цілковиту даність" ("Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства") [33,18—19]. Однак, окрім ревізії соцреалі-стичних канонотворчих міфів, дослідник основну увагу скеровує на "перевірку" національно-культурної традиції, перетлумачуючи класичні літературні досвіди з позицій "децентрування", "самодеконструкції", "деконструктивно-го прочитання" та ін. [42, 68,104, 9].

Основним предметом деконструктивістського аналізу Г. Грабович обирає творчість та біографію Т. Шевченка [94]. У студії "Поет як міфотворець", перекладеній С Пав-личко, він пропонував тлумачити Шевченка як самосупе-речливого "міфотворця", антитрадиціоналіста, антимаску-лініста, "шамана", антиреволюціонера, антидержавника, "популіста", богоборця, розірваного між українським та російським світами маргінала, космополітичного універсаліста. Оскільки, як стверджував дослідник, "незважаючи на силу власного зв'язку з народом, Шевченко просувається від нативістичної й етноцентричної настанови до універсальних істин", його "міфічна мисль" — "глибинна, позачасова й універсальна"; Водночас "міф" ("символічний код") Т. Шевченка, хоч і "допоміг своєму народові знайти себе й осягнути свою відроджену силу", виявився деструктивним — "містив у собі і краплю отрути", бо "залишив сумнівну соціально-політичну спадщину" й "фатально" спричинив до гіпертрофування "емоційних та блокування раціональних видів мислення" [39,168,188]. В такий спосіб дослідник начебто виводив Шевченка з "домену священного", критикував "культ Шевченка" та "популярні сприйняття його як... батька свого народу ("батько Тарас"), "великий Кобзар", котрий як ніхто до й після нього зазирнув у самі глибини національної душі й висловив її потреби, цінності" [39,193,184].

В інших роботах Г. Грабович висловлював ідеї, що увиразнювали інтенцію на деконструювання творчості Т. Шевченка (десакралізацію та деканонізацію — одночасне підважування герменевтичної авторитетності в межах українського культурного та літературного канонів). Значна їх частина викладена у збірнику есе "Шевченко, якого не знаємо", в якому висловлено давнє (з перекладеної статті 1979 р.) припущення про перверсійність поета ("Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в Шевченковій творчості, передусім у плані самоототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію"), осяжні висновки, на основі оголеного автопортрета, про Т. Шевченка як "достеменну реальну людину, зі статтю", з "фізичністю, сексуальністю", виявлено "децен-трувальні" суперечності "символічної автобіографії", протиставлено "громадські" тлумачення Т. Шевченка як "серцевини українського самоототожнення, української духовності" та прочитання за "інтелектуальними" критеріями, заторкнуто "питання канону й боротьби за канон" і доволі різко були критиковані пострадянські тлумачення Т. Шевченка (І. Дзюбою, І. Драчем, М. Яфлинським, В. Пахаренком, Є. Сверстюком, Вал. Шевчуком та ін.) за "національний і націоналістичний, антиімперський" пафос, "встановлення нової офіційної парадигми, нового канонічного обличчя Шевченка", "невідрадну традиційність" та ін. Можна побачити там спробу підважити вартість української постімперської академічної науки: "Поширення невіглаських побудов і підміна науки науковою фантастикою — закономірний результат майже цілковитого колапсу академічних інституцій, зокрема в гуманітарному секторі, і втрати ними решток наукового авторитету" [42, 37, 302, 10—12, 248—249, 240, 15]. Пропонував Г. Грабович деконструктивне прочитання й інших ключових для історії української літератури класиків — І. Франка та Лесі Українки [35].

Очевидні епатажність, контроверсійність та політична заангажованість постструктуральних оцінок дослідника викликала аргументований полемічний опір "десакраліза-ційним" (Л. Костенко) тлумаченням у 90-ті роки XX ст. та особливо в наступному десятилітті (С. Андрусів, Б. Бойчук,

0. Вертій, С. Гречанюк, Я. Дашкевич, І. Денисюк, В. Дон-чик, П. Іванишин, С. Карав анський, І. Калинець, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, Т. Мейзерська, М. Наєнко, О. Пах-льовська, Т. Салига, Л. Сеник, І. Фізер, К.Фролова, О. Хо-менко, Вал. Шевчук та ін.) - Є підстави вважати міркування

1. Фізера своєрідним узагальненням ситуації. Беручи до уваги судження С. Андрусів стосовно того, що Г. Грабович "привніс в нашу науку про літературу дуже корисні, ще недавно малодоступні в першоджерелах західні методології, але з виразними реліктами східної нетолерантності й нетерпимості, як теж східної -*т манери згущення, демоні* зації рис супротивника й поділу наукового світу на "ми — вони"", дослідник стверджував: "Долучаюсь до цього І скажу, що такої участі філологів із діаспори українська літературознавча наука навряд чи потребує" [195, 9].

Методологічні амбівалентність і дуалістичність, да поєднувала постструктуральні (деконструктивістські, феміністичні, постмодерно-постколоніалістичні) методо-логеми із іншими, толерантніше налаштованими стосовно національної традиції, інтерпретаційними стратегіями* були притаманні більшості українських постструктура-лістів. Чи не найяскравіше була позиціонована в цьому дискурсі Соломія Павличко, котра здобула визнання як основоположниця новітньої феміністичної критики ("Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії" (К., 1993), "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського" (К., 2000), "Зарубіжна література: дослідження та критичні статті" (К., 2001), "Теорія літератури" (К., 2002), "Фемінізм" (К., 2002)). ЇЇ теоретичне мислення синтезувало концепти пост-структуралізму, психоаналізу та національно-екзистенціальної методології. Домінантним став, за окресленнями авторки, "постмодерний" ("ліберальний") фемінізм, взятий не лише як літературознавчий метод, а й як ідеологія (суспільний світогляд), соціальний рух та політична доктрина жіночої емансипації. Вже у 1990 p. С. Павличко організовує феміністичний семінар в Інституті літератури, перші феміністичні статті виходять друком у 1991 р. в академічному журналі "Слово і час". У1998 р. дослідниця висловлювалася, що "фемінізму в Україні як масового явища і масової свідомості немає, адже Україна не є ліберальним, демократичним суспільством", а українська "академія" "не сприйняла" феміністичного дискурсу, попри те що він існує як "інтелектуальна теорія" та "несвідома практика... невідворотний як частина демократизації і модернізації суспільства та Його інтелектуальної думки" [150, 175—176]. Щоправда; ще у 1993 р. в концептуальній статті "Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві" вона хоч і називала феміністичну критику "найбільш перспективною... серед ідеологічних", відразу ж застерігала: "...але й тут не будемо забувати про її межі, за якими закінчуються продуктивні ідеї й залишаються банальні і вторинні політично забарвлені лозунги" [147,488]. Прикметно, що деякі прихильниці фемінізму (Н. Зборовська), згодом активно позбуватимуться тендерних ідеологем.

У1997 p. С. Павличко надрукувала монографію "Дискурс модернізму в українській літературі", що викликала чимало полемічних оцінок. Перероблене і доповнене двома розділами видання цієї монографії побачило світ у 1999 р. Саме цю історико-теоретичну монографію вважають основною в доробку С. Павличко. У ній вона застосувала різні методологічні підходи — деконструктивізм, фемінізм, постколоніалізм, психоаналіз, історизм, дискурс-аналіз та пилі — із виразним домінуванням постструкту-рального способу розуміння, налаштованого на перегляд, деканонізацію, "перечитання" української літератури останніх десятиліть XIX — середини XX ст. під оглядом центральної дискурсивної опозиції народництво / модернізм. Оминувши деякі важливі проблеми (творчість письменни-ків-вісниківців, греко-католицьких літераторів міжвоєнного періоду), С. Павличко поставила в центр уваги модернізм як "певну мистецьку філософію", "безперервну деканоніза-цію", що "має фундаментальні національні відмінності"; літературну "неуспішність", незавершеність українського модернізму; народницьку культуру як "традиційну, корінну, центральну" в українському контексті; складники модерністського дискурсу — європеїзм (західництво), сучасність, інтелектуалізм, антинародництво, індивідуалізм, фемінізм, зняття культурних табу, інтерес до сексуальності, деканонізацію, формалізм та ін.

Як дискусійні було сприйнято твердження авторки про начебто виражену в листах "лесбійську фантазію", що фігурувала між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянсь-кою, а також парадигматичну для інших постмодерних авторів критику політичного та літературного народництва, котре, за її словами, тривало від Котляревського та Шевченка до Франка та Коцюбинського. Народники,) стверджувала С. Павличко, ототожнювали народ і селянство, культивували ідею "національного відродження" та "міф про славне минуле України", висували на перше місце образ поета як "борця" пророка, шамана", практикували ритуальність і культовість, у сфері критики утверджували імперативність і патетичність. Значною мірою із народництвом (у цьому авторка солідаризувалася з тезою В. Петрова та інших ліберальних теоретиків) пов'язаний соцреа-лізм радянського часу. Тому народництво поставало в її оцінках як "парадигма тоталітарної реакції" на "зовнішній тоталітарний тиск на українське мистецтво" [145, 86—87, 27—39, 436]. Згодом ці положення аргументовано спростували Л. Голомб, І. Денисюк, Н. Зборовська, Л. Мірошниченко, В. Моренець, Т. Скрипка та ін.

Як певну внутрішню антитезу до низки постструкту-ральних тлумачень, особливо до концепції модернізму в С. Павличко, є підстави розглядати студії Тамари Гундоро-вої. У 1996 р. вона видала працю "Франко не Каменяр" (Мельбурн), а через рік — монографію "Проявления Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація". Полемічна назва та зовнішня настанова в ній на "деканонізацію Франка-Каменяра", на "десакралізацію міфологізованої культурної свідомості" аж ніяк не означали постмодерного руйнування в її тексті "культурного міфу" (Каменяр як уособлення культурного "дилетантства", суспільного обов'язку та "національної ідеї"). Більше в ній ішлося про еволюцію мінливого творчого методу (методів) І. Франка, висвітлення його творчої біографії як представника "емансипаційного проекту" "Молодої України". Це висвітлення здійснено, на чому авторка наголошувала і перевидаючи свою працю десятьма роками пізніше, через озвучення питань, "занурених у політику, критику, філософію позитивістської та постпозитивістської епохи" [49,15]. В такий спосіб це естетико-ідеологічне дослідження більше опонувало соцреалістичним абераціям та нігілістичним прочитанням творчості І. Франка минулого (І. Костецький) і сучасності, ніж цілковито децентрувало її: "...Франко надавав цілісного системного характеру взаємодії літературної творчості й літературної критики, зак-тивізовував процес національно-культурного самовизначення, підносив значення та роль творчої індивідуальності в історії української літератури" [49,151].

У "ПроЯвленні Слова..." запропоновано оригінальне бачення раннього українського модернізму; авторське трактування постмодерної методології. При цьому помітне дещо ідеалізоване уявлення про постмодерністську критику, спрямовану "на широку культурну гру, діалог різних символів і знаків, включаючи передмодерні, на зміщення абсолютного права якого б то не було закону чи канону", поза якими, схоже, опинилися потужні ідеологічні імперативи цієї теорії. Водночас розкрито ідейну та естетичну самобутність українського модернізму, що відрізняло його від універсалістського "європейського модернізму". Розглянуто конкретні національні варіанти цього напряму — "європейські модернізми": "Нинішня постмодерна свідомість наближає нас до того, щоб усвідомити цей факт, переглянувши канони, які відводили національним варіантам модернізму роль маргінальну стосовно "великого" європейського модернізму". У тлумаченні Т. Гундорової постмодернізм насправді ідентифікувався із традиційним академічним плюралізмом та постколоніальним критицизмом. Найбільшої деконструкції зазнав європоцентричний та космополітично-постмодерний "канон "великого" європейського модернізму", з позицій котрого український модерн сприймався "гібридним, а то й несправдженим різновидом європейського модернізму".

Методологічну основу цього дослідження структуру* вали формалізм, націоцентризм та постструктуралізм (деконструктивізм і фемінізм). Крім них, було застосовано екзистенціалізм, неомарксизм, семіотику, феноменологію, рецептивну естетику, культурний історизм, постколоніа-лізм, міфокритику та ін.

Монографія, хоч і не продемонструвала чіткості та послідовності застосування постмодерного тлумачення, все ж виявилась плідною в аналізі "національної моделі модернізму" [48, 69, 9, 285]. Це дало підставу В. Брюхо-вецькому висловитися про дослідження Т. Гундорової, в якому проаналізовано "явище власне українського літературного модерну, а не... тіні якихось видатних, проте недог сяжних європейських впливів", як про "безперечне досягнення нашої сучасної літературознавчої думки — при всіх дискусійних моментах, присутніх у ньому". Значно чіткіше і послідовніше постструктуральні методи, особливо деконструктивізм та феміністичну критику, Т. Гундорова застосовуватиме у наступному десятилітті.