Розділ «5. Еристичний дискурс - ХХІ»

Українське літературознавство постколоніального періоду

Силові лінії інтерпретаційних обріїв українського літературознавства 2000-х років можна простежити і через осмислення метакритичних закономірностей та явищ, котрі сформувалися ще у 1990-ті роки. Йдеться про різноманітні прояви еристичного (сцеречального) дискурсу, насамперед про магістральне теоретичне протистояння, котре актуалізувало значні науково-методологічні та світоглядні антагонізми між окремими вченими та літературознавчими середовищами в межах корелятивної пари: постмодернізм (інші ліберально-космополітичні методологічні течії) та академізм, або традиціоналізм (класичні та націоцентричні теоретичні напрями). Ці теоретичні суперечки заторкували не лише методологічні, а й історико-літературні, літературно-критичні та загальнокультурологічні питання.

Основним ретранслятором постмодерних ідей виступив Григорій І^рабович, а їх рупором — газета і видавництво "Критика". Інші дослідники (переважно автори "Критики") так чи інакше розвивали його концепти. Судження Г. Грабо-вича ідеологічно виструнчені довкола доктрини космополітичного неолібералізму. їх спектр був доволі широкий: від окремих особистостей до наукових інституцій та української гуманітаристики загалом. Вже у передмові до збірника статей "Шевченко, якого не знаємо", датованій 2000-м роком, дослідник впевнено констатував: "Поширення невіглаських побудов і підміна науки науковою фантастикою — закономірний результат майже цілковитого колапсу академічних інституцій, зокрема в гуманітарному секторі, і втрати ними решток наукового авторитету" [42,15].

У 2001 р. Г. Грабович дорікав українській літературі та літературознавству за патріархальність, антиінтелектуаль-ність, антилібералізм, ксенофобію, нацреалізм, націотвор-чість: "Передусім від советських часів не змінилася кадрова політика й самі керівні кадри, їхній стиль праці, їхній монополістично-авторитарний, патріархально-"дідівсь-кий" і, що найважливіше, посутньо антиінтелектуальний (і антиліберальний, аігтизалідний) етос"; "Постійно, хай тільки й імпліцитно, відживлюеться ксенофобська позиція "вітчизняної" окремішності та самовистачальності, і за першої-л іпшої нагоди твердиться, що деякі історіографічні питання (як, наприклад, спір про автентичність "Слова о полку Ігоревім") уже давно і, що найважливіше, остаточно розв'язані"; "...місце соцреалізму посів своєрідний гіперпатріотичний нацреалізм...". Як наслідок, Г. Грабович пропонував взагалі відмовитися від викладання літератури, враженої "народницькою, а потім совєтсько-марк-систською традицією, в якій література та її історія виконували основні націотворчі функції, бачилися обличчям І сурогатом нації": "...чи не варто, бодай на якийсь час, а може, і взагалі, припинити викладання літератури в школах? Ніхто, звісно, не заборонятиме школярам читати, що tri хочуть. Важливо припинити шкільні екзегези про літературу, зокрема її історію" [36,11—15].

У 2002 р. Г. Грабовича стурбувала монографія С. Андрусів "Модус національної ідентичності", за його словами, "крипто-постмодерністська студія" і "претензійне дослідження", де "старосвітсько-націоналістичний патос заховано за маскою, оздобленою термінами "текст", "код", "міт" і навіть "національний космо-психо-логос"" [40, 173—17]. У 2004 р. автор ще раз наголошував на "антика* менярстві" Франка й пишався своїм космополітичним літературознавчим вишколом в Єйльському університеті: "Зате не було на моїх курсах місця для upupienia [Одуріння (лат.). — Я. /.], бо університет був університетом, і літера? тура не бачилася в якихось суспільних чи націотворчих функціях..." [40,10,15].

У 2005—2006 рр. Г. Грабович обрав об'єктами критики академічних літературознавців за їх "нативізм", непомі-чання "корупції": "Корупція в науці — в її суто інтелектуальному, власне науковому плані — не останньою чергою засвідчує про себе як уже традиційна (від советських часів) підміна наукових цінностей ідеологічними або популістськими, явно нативістичними сурогатами". Реформування академічної науки, на його думку, мало б відбуватися як люстрація "некомпетентних", якщо під "науковою компетентністю" розуміти космополітичну налаштованість та упередженість щодо національної традиції: "Провести переатестацію всіх викладачів, професорів, штатних науковців щодо академічних кваліфікацій (знання мов, елементарної наукової компетентности, продуктивности тощо)" [38,23—25]. Осередком антинауковості зображено Академію наук: "...наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (чи, навпаки, НАНУдо науки—знову нагадую, що йдеться передусім про гуманітарну науку), як реформи мають до маразму (і навпаки)" [37,4].

Найпослідовніше розвивала полемічні ідеї Г. Грабови-ча Тамара Гундорова — найактивніша постмодерна дослідниця: монографії "їїетіпа теїапспоііса. Стать і культура в тендерній утопії Ольги Кобилянської" (К., 2002), "Після-чорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн" (К., 2005), "Кітч і література. Травестії" (К., 2008). У 2002 р. вона фіксувала "теоретичну кризу" й висловлювала жаль щодо надто малих "тенденцій "західництва" в українському літературознавстві", шкодувала, що "нова постмодерна методологія" тут "не прижилася", натомість "народницькі" "ідеали національної органіки й надалі залишаються найвпливовішими в університетському середовищі". Пострадянський літературознавчий академізм, на її погляд, виростав із "утопічної" шістдесятницької критики культури, що апелювала "до національної ідеології, поміркованого модернізму й поміркованого формалізму, а також органічності національної культури". Феміністична дослідниця застерігала супроти нової "консервативно-національної критики" академічного та "дилетантського" типів (маючи на увазі, наприклад, поняття "розгулу методологій" М. Наєнка чи "штовханини на методологічному полі" І. Дзюби), котра висловлювала "розчарування та незадоволення модними західними теоріями" (декон-струкцією, постструктуралізмом, фемінізмом та ін.). Тому критичні міркування І. Дзюби, на її думку, не лише "приховують... острах щодо руйнування національної органіки культури", а й "сакралізують "національний" канон українського письменства... і муміфікують ідеали шістдесятництва" [46,15—17].

У 2007 р. Тамара Гундорова закидала посттоталітар-ній академічній критиці ідеологічність, витворення "пострадянського ідеологічного літературознавства". Не

задовольняла її й "дилетантська" критика (чи "поп-крити-ка") з її "мімікрією будь-якої методології": "Сприйняття тексту підмінюється нарцисичним самоспогляданням критика, який не прагне доступитися естетичної самототож-ності твору й задовольняється відшукуванням у тексті слідів свого "я" та творить власний образ-ідеал". "Прекрасними дилетантами" Т. Гундорова вважала М. Рябчука і С. Павличко, до інших "поп-критиків" зараховувала І. Бон-дар-Терещенка, Є. Барана, Ю. Андруховича, В. Єшкілєва, П. Іванишина, Н. Зборовську та ін. При цьому вільно послуговувалась припущеннями й відверто опонувала націоцентричному мисленню: "Ще один різновид поп-кри-тики — активне вибудовування іміджу "суперзірки" (наприклад, як для Ніл и Зборовської): численні саморекламні інтерв'ю з використанням провокаційних ходів (скажімо, імітація мало не лесбійської закоханості в "мою Соломію") створюють дещо знахарський образ критика-психоаналі-тика... Подібно до Іванишина, Зборовська вибудовує свій текст на ствердженні національного, однак, на відміну від герменевтики та іманентності, до яких апелює дрогобицький критик, Ніла звертається до фройдівського біологізму" [47, 22—23].

Не менш потужним виявилось опонування постмо-дерним "деміфологізаційним" (^конструктивістським) ідеям з боку авторів різних методологічних орієнтацій (герменевтичної, націоцентричної, філологічної, компаративної та ін.). Тому значна кількість монографій була або полемічною або містила концептуальні еристичні акценти, спрямовані проти ліберально-космополітичного дискурсу. Посутньо критикував постструктуральну методологію (передусім фемінізм) М. Наєнко у навчальних посібниках "Історія українського літературознавства" (К., 2001, ^003), "Історія українського літературознавства і критики" (К., 2010), а також у праці "Художня література України: від міфів до модерної реальності" (К., 2005, 2008). У розвідці ""Personae verbum" (Слово іпостасне)" (К., 2001) Вал. Шевчук ґрунтовно спростував спроби десакралізації творчості Т. Шевченка, характеризував Г. Грабович а як "негативно наладнаного до Т. Шевченка літературознавця", представника "літературознавчого фарисейства" [144, 31, 71, 253]. Деструктивний характер постмодернізму та матірної щодо нього ідеології неолібералізму розкривав у своїх монографіях П. Іванишин, звертаючись до тем нео-міфологічної "надінтерпретації" (У. Еко) українських класиків (Т. Шевченка, І. Франка), лібералістичного аберу^ вання у сфері христології, постмодерного культурного імперіалізму в деяких постколоніальних тлумаченнях, фальшування творчості письменників-вісниківців та ін. ("Вульгарний "неоміфологізм": від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка" (Дрогобич, 2001), "Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохри-стології" (Дрогобич, 2005), "Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспек-ти)" (Дрогобич, 2005), "Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко" (К., 2008)).

Принципові полемічні зауваги, спрямовані проти неадекватного висвітлення українського модернізму та народництва в деяких постструктуральних прочитаннях, запропонував Володимир Моренець у студії "Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща" (К., 2002). Герменевтичну критику пост-структурального мислення як "фетишизації лібералізму", "методології блефу" та "імітації цільності" здійснив С. Квіт у навчальному посібнику "Основи герменевтики" (К., 2003). Спростовував постмодерні оцінки українського класичного письменства О. Вертій у монографії "Народні джерела національної самобутності української літератури 70—90 років XIX століття" (Суми, 2005). Переконливі аргументи, спрямовані проти десакралізаторських тлумачень явищ української літератури, були запропоновані у працях Т. Салити — "Вокатив" (Львів, 2002), "Франко — Каменяр" (Ужгород, 2007), "Розкуймося, братаймося" (Ужгород, 2009), В. Дончика — "З потоку літ і літпотоку" (К., 2003)/ "Спільний знаменник—тринадцять" (К., 2004), І. Денисюка — "Літературознавчі та фольклористичні праці" (Львів, 2005), Г. Сивоконя — "У вимірах сприймання" (К., 2006), Г. Клочека — "Енергія художнього слова" (Кіровоград, 2007) та ін.

Значно частіше зверталися до проблеми постмодер-них прочитань автори статей. Одним із перших ґрунтовну, хоч і не завжди послідовну, методологічну критику пост-структуралізму запропонував Іван Дзюба у розмислі "Метод — це насамперед розуміння" ("Літературна Україна", 2001, 25 січня) [56]. Фіксуючи реальність "єдиного потоку" різних західних методологій, що увірвалися в український гуманітарний простір, утворивши "штовханину на методологічному полі, хаос у поняттях і спокусу еклектики" і дотримуючись герменевтичного принципу переваги розуміння над будь-яким конкретним методом, він застерігав від дослідницького суб'єктивізму: "...на наших очах відбувається потворна гіпертрофія цього зв'язку (між об'єктом і суб'єктом дослідження. — П. /.), хай і освячений іменами метрів постмодернізму, але в масовій критичній практиці безвідповідальний зсув у бік суб'єкта, коли той, хто мав би інтерпретувати явище, насправді демонструє себе, свій артистизм в інтелектуальних викрутах і фактично задля честолюбного самоствердження просто паразитує на досліджуваних текстах, "перепрочитуючи" їх до демонстративної невпізнанності (...) Конвульсії самовираження ще можуть бути природними у митця, але в інтерпретатора вони здебільше — сміховинна претензія".

Щодо некритичного засвоєння зарубіжних принципів і методик інтерпретації, І. Дзюба писав: "...маємо потік публікацій, які виблискують формальними запозиченнями без глибокої проробки методів і прийомів, вироблених іншими, в культурній ситуації, далекій від нашої. Маємо феєрверк інтелектуальних ефектів "ментального колоніалізму" всуміш із плебейською риторикою елітарності, що дає лише ілюзію подолання провінційності". Із цих засад охарактеризував активізацію термінологічних запозичень (від "ультрамодернізму" чи "гомосекскультури" і до "пост-структуралізму, деконструктивізму, десакралізації і пост-модерну"): "Важко сказати, скільки тут адекватності нашим культурним реаліям і скільки безконтрольного термінологічного блефу. Чи безпомічності й паніки перед великою кількістю реальної культури, яку нагромадило людство". Водночас І. Дзюба помічав світові тенденції до "втрати універсальності", "пошук нового універсалізму та синкретизму" у методологічній сфері. В цьому, на його погляд, захована "реальна загроза, по-перШе, компіляції, по-друге, абсолютизації окремого методу чи прийому, задля "продвинутоГ топіки. В т. ч. й постмодерністське ухиляння від власної позиції може набирати репресивного характеру. Адже творчість, творче явище — відкрита система, а всяка догма, навіть догма антидогматизму, — система закрита".

Своє вивіряння проблеми І. Дзюба базує на національно-екзистенціальній позиції, ідучи від презумпцій культурної самобутності: "Потрібне чуття міри і великий такт дослідника, щоб уникнути методологічного насильства над органікою культури, щоб іти від неї, від її макрорухів і мікрорухів, а не від готового набору розсудкових лекал і від методологічної догми, хай навіть і загальновизнаної на сьогодні — адже й вона завтра засвідчить свою неабсолют-ність і буде подолана. І плідною вона буде лише тоді, коли дослідник відчуває її відносність, коли крім методу він володіє розумінням, смаком, інтуїцією, інтимним переживанням, імпресією, історичним чуттям, баченням руху в часі інтелектуальних понять і духовних станів". І додавав: "Величезний культурологічний апарат, що уклався на сьогодні, є світовим надбанням, однак потрібні особисті творчі зусилля і талант, щоб адаптувати його до реалій саме цієї і в саме цей час культури. Бо автоматизація алгоритмів у цій невловній сфері веде тільки до розкультурювання".

Послідовно зауважував нігілістичні концепції постмо-дерного метадискурсу Віталій Дончик. На противагу пост-модерному децентруванню усього класичного й національного як начебто "старосвітського", "патріархального" й "нацре алістичного", він обстоював позицію, що узгоджувалась з українською гносеологічною культурою та світовою буттєво-історичною герменевтикою. Література, за його твердженнями, — не лише естетичний, а глибинно національний, націотворчий і націозахисний художній феномен: "...мистецтво... завжди — якщо воно справжнє мистецтво, — патріотичне" [68, 454]. Про феномен Ліни Костенко він розмірковував як про органічне продовження Шевченкової літературно-герменевтичної традиції, особливо акцентуючи на еристичному смисловому аспекті її творчості, коли в добу Незалежності поетеса "полемізує з тими, що "добивають'' свій народ байдужістю, зверхнім ставленням до "незалежності", рабським менталітетом, міряючи все дрібними мірками свого власного, вузького, ізольованого від турбот нації, заангажованого безнаціональною "незаангажованістю" нутра" [66,407].

Концептуальні думки щодо методологічного оновлення постімперської науки В. Дончик висловив у 2002 р. на філологічному семінарі у Київському національному університеті: "Одним із найпоширеніших чи, може, навіть ключових слів нашого літературознавчого життя останнього десятиліття було: засвоєння, освоєння, оволодіння. Йшлося (і йдеться подосі) про зарубіжні, європейські есте-тико-філософські теорії, концепції, методики.

І таке освоєння відбулося (відбувається) — за всіх неминучих втрат спрощеності й "начотництва", еклектизму, спізненого відкривання відкритого, штучного прикладання подекуди і самих по собі штучних доктрин до національного досвіду (...)

Однак, що непокоїть? Не стала гаслом, орієнтиром, ключовим словом процесу оновлення літературної науки необхідність творення власних, національних, українських теоретико-методологічних концепцій, особливого, національно неповторного, адекватного особливій національно-неповторній літературі українського літературознавства.

Принципове, акцентоване відкидання, заперечення, руйнування дотеперішніх напрацювань — не найкращі передумови такого творення. Тому й не дивно, що "демократичний нігілізм" (термін І. Дзюби. — П. І.) багато в чому збігається з руйнацьким у своїй суті більшовизмом. Дивно тут інше: негаційний, а не об'єктивний аналітичний підхід до явищ української культури демонструють часто новітні прихильники різних західних концепцій, тобто ті, хто ідеологічний підхід до художньої творчості категорично не приймає...".

Провідною методологічною ідеєю В. Дончик проголосив "засвоєння чужого, зарубіжного досвіду — не копіювання": "А головне — не хотілося б, щоб дехто з наших літераторів і літературознавців (а така загроза є) уподібнився тим політикам і "політмейкерам", які вперто затрачають зусилля, аби національні й патріотичні сили та спрямування —єдиний справжній державотворчий напрямок у теперішній поки що неукраїнській Україні—виставити як винятково крайні, екстремістські, руйнівні, "націонал-фа-шистські" і под. І, всіляко зомбуючи люд, схилити його до нібито найперспективнішої для України лінії—"центристської", "ненаціональної", а то й взагалі "антинаціональної'', а замасковано — то й антиукраїнської. Таким, мовляв, є сучасний, модерний, європейський підхід.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українське літературознавство постколоніального періоду» автора Іванишин Петро на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „5. Еристичний дискурс - ХХІ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи