Розділ «2. Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»

Націологічний спосіб наукового мислення становив основу різних літературознавчих і близьких до літературознавства жанрів, виявляючи себе в теоретико-літератур-них студіях (С. Андрусів, Я. Гарасим, Р. Гром'як, І. Денисюк,

H. Зборовська, М. Ігнатенко, Г. Клочек, В. Марко, В. Море-нець, Д. Наливайко, Ю. Ковалів, О. Пахльовська, Г. Сиво-кінь, І. Фізер та ін.), збірниках статей (Ю. Бача, P. Гром'як, М. Жулинський, Г. Клочек, Т. Салига, Г. Сивокінь, М. Шала-та та ін.), літературознавчих навчальних посібниках і підручниках ("Історія української літератури XX століття" (1993, 1998) за редакцією В. Дончика; підручники і навчальні посібники авторства чи за редакцією П. Хроп-ка, П. Федченка, Г. Семенюка, О. Гнідан, Н. Бернадсь-кої, Т . Бовсунівської, Р. Гром'яка, М. Наєнка, А. Ткаченка, М. Яценка, В. Погребенника та ін.), історико-літературних статтях і монографіях (С. Андрусів, О. Батан, Ю. Барабаш, Ю. Бача, Т. Бовсунівська, М. Бондар, Р. Голод, Л. Голомб,

I. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, П. Іванишин, А. Кравченко, О. Куца, Н. Лисенко, Л. Масенко, В. Мельник, В. Мо-ренець, Л. Мороз, М. Мушинка, І. Набитович, М. Неврлий, Л. Новиченко, В. Панченко, В. Пахаренко, В. Погребенник, А. Погрібний, Л. Сеник, Л. Скупейко, Л. Тарнашинська, Р . Харчук, С. Хороб, Вал. Шевчук, А. Шпиталь, Г. Штонь, Н. Шумило та ін.), літературно-критичних публікаціях (В. Базилевський, Є. Баран, В. Брюховецький, С. Гречанюк, М. Жулинський, С. Квіт, В. Панченко, Т. Салига, М. Сла-бошпицький, О. Хоменко та ін.), докторських та кандидатських дослідженнях тощо.

Основні методологічні ідеї як інтегральні складники націологічної теоретичної системи послідовно репрезентовані у кількох ширших дослідженнях 90-х років, що здобули більший чи менший науковий резонанс. Першою спробою системно осмислити цей досвід стала інтердис-циплінарна філософсько-літературознавча монографія Оксани Забужко "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період", що вийшла у

"Науковій думці" в 1992 р. й наступного року перевидана в "Основах".

Попри не завжди уважне ставлення до націоналістичної інтелектуальної традиції (особливо вісниківської й оунівської, фактично відсутній у роботі), деякі контровер. сії, фактичні помилки, монографія О. Забужко —і доволі успішна спроба аналізу українського націософського типу мислення в контексті європейської філософської культури ХГХ — початку XX ст. Вона відверто апелювала до націоек-зистенціальної традиції (навіть на рівні термінології), про що йдеться вже в анотації до "основівського" видання: "Окремий розділ присвячено національно-екзистенційним пошукам І. Франка, в чиїй особі сконцентровано духовний досвід переломового для долі національної культури покоління української інтелігенції".

У роботі чітко викладене розуміння національної ідеї— "синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу". Доволі вдало визначено й інше ключове поняття — "філософія національної ідеї",, тобто "всі форми філософської рефлексії над національною ідеєю — від академічного пуризму логіко-понятійного дискурсу через маргінальні, популяризаторські жанри есеїстики та публіцистики до художньої літератури включно, тобто всі види словесної культури, в яких національна свідомість ставить собі питання смисл ожиттє-ві, чи, за визначенням того-таки М. Бубера, "реальні", такі, що зачіпають не лише інтелект, а цілу людську істоту, отже, є насущними для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності". Українська філософія національної ідеї тут постає як "теоретична самосвідомість українського національного відродження ХГХ — початку XX століть", самосвідомість "всепроникаль-на для нашої духовної культури" — від Кирило-Мефодіїв-ського братства до "розстріляного відродження".

Творчо переосмислюючи озвучену М. Скрипником історико-літературну періодизацію, О. Забужко пропонувала власне "генераційне" членування історії нової української культури, знову-таки в аспекті національної самобутності — "відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об'єктивація буття свого суб'єкта — українського народу": 1) "період мовної партикуляризації" (від. "Енеїди" І, Котляревського до братчиків); 2) україног фільський, культурно-просвітницький (від романтичного націоналізму братчиків до київської "старої громади" 1870-х) — "виокремлення України як суб'єкта історичного процесу"; 3) франківський (львівський), або "Молодої України" (кінець 1880-х — 1910-ті рр.), коли "остаточно завершився процес структурного "укомплектування*' української культури (...) готовність до прямого інтеркуль-турного діалогу"; 4) "розстріляне відродження" — "це покоління здатне було вже на автентично українському ґрунті ставити питання про "європеїзацію" психологічної домінанти українства" [80, 8,11,12-т-ІЗ, 108].

У цій праці О. Забужко зреалізувала оригінальну методику дослідження творчості І. Франка як центральної постаті "Молодої України" крізь призму філософії української ідеї. При цьому зверталася до таких проблем: література як спосіб філософування, націотвірна функція інтелігенції, самота й страждальність як зворотній бік "будитель-ства", криза героїзму, етос особистості й структура національного вибору, національний герой і маса, віра й сумнів, пасіонарна жертва та ін. Один із її висновків — "завдання витворити з "мас" українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, оскільки й національна спільнота, взята як самостійний суб'єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукува-ної свідомості, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної" [80,106].

Звернення О. Забужко до теорії національної самості стало логічним наслідком вивчення філософії української ідеї, а теоретичні узагальнення інших дослідників уже поставали більше як актуальне практичне завдання, що набувало такої ваги внаслідок вивчення певних літературних періодів та окремих досвідів і потреби теоретично узагальнити художньо закодовані в них глибинні значення.

Методологічно важливі елементи націологічної теорії традиційно присутні в працях Любомира Сеника. У 1994 р. він видав книжку "Микола Хвильовий і його роман "Вальдшнепи"", захистив докторське дослідження "Український роман 20-х років: Проблема національної ідентичності", у якому проаналізував творчість М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного, В. Винниченка, М: Йогансена, Г. Шкуру-пія та ін. На основі дисертації видав монографію "Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності" (Львів, 2002).

Літературу дослідник інтерпретував як спосіб протистояння імперському поневоленню Й тоталітарному мисленню — "духовному і фізичному закабаленню народу". У такий спосіб актуалізувався антиколоніальний потенціал художнього вираження національної самобутності: "..."фатальна сила" через усі свої чинники в Україні прагнула до повного знищення національної тотожності українця як у щоденному побуті, так і в духовній сфері". Спротив українських письменників режиму виявився в хвильовизмі, творчості літераторів, які вдались до езопівської мови або до відвертого заперечення насильно впроваджуваних явищ і тенденцій у політиці і культурі (літературі). Спротив мав і прихований, "підтекстовий" характер. Тому Л. Сеник пропонував називати нонконформістську романну традицію 20-х рр. XX ст. "романом опору".

Конкретизував він і власне бачення національної самототожності, звертаючись до ідей англійського вченого Е. Сміта, при цьому доповнюючи його оригінальними міркуваннями та цікавими спостереженнями. Для Л. Сеника національна ідентичність — це "сутність духовного феномена людини". Ідентичність, на його думку, охоплює етнопсихологію, духовну спільноту, історію як пам'ять про чин народу, свідомість як стійкість переконань, мову, звичаєві норми, народні традиції, релігію, мораль, етику. Комплексність поняття "національна ідентичність" виводила дослідника на міркування про "обов'язкову сталість, твердість, може, й консервативність усього обсягу "елементів", які й становлять органічну цілісність" цього явища. Помітив він і вразливість цієї цілісності, оскільки "руйнування будь-якого з цих елементів, становлячи загрозу для інших, призводить особистість до повної втрати національної ідентичності — розмитості свідомості, втрати рідної мови і т. д.".

Деякі теоретичні міркування Л. Сеника увиразнювались через полеміку. Він рішуче опонував авторам, які з космополітичних позицій підважували чи заперечували позитивну роль національної самобутності в глобалізованому світі У цьому плані Л. Сеник вдавався до аналогії із більшовицьким інтернаціоналізмом радянського часу: "В умовах режиму з його політикою русифікації, атеїзації, загального знецінення вічних вартощів бачимо наслідок усіх цих та інших заходів — спотворення особистості, її "матеріалізацію", насильну відмову від християнської духовності, втрату опору усім цим негативним явищам, психологічну і світоглядну деформацію". У пошуках коректного ракурсу осмислення він вказував на об'єктивну залежність наукових оцінок від культурно-історичних обставин буття народу чи нації: "...треба мати на увазі одну суттєву відмінність інтеграційних і денаціональних процесів в Україні і в інших багатоетнічних державах, особливо таких, як США. Відмінність полягає в тому, що Україна постійно переживала колонізацію й донині ще не вийшла з цього процесу".

Розуміння національної самобутності увиразнювало його тлумачення в контексті новітньої історії літератури явища культурно-політичного колабораціонізму. Про це Л. Сеник вів мову відверто й обґрунтовано: "...чи був тоді український роман українським? Як бути з творами, написаними з антиукраїнських позицій, або ж з романістами, які в світлі чужих ідей прагнули показати тодішню Україну? Неважко зрозуміти, що одне й друге дає підстави говорити про колабораціонізм". Цей мотив наявний і в конкретних аналізах різноманітних творчих досвідів, але без надмірного негативізму та критицизму.

Націологічні моменти Л. Сеник враховував і під час окреслення генологічної проблематики, вказуючи: "У дослідженні зосереджено увагу на самоствердженні жанру через теоретичне та ідейно-філософське "наповнення" жанрової свідомості письменників, що протистояли опосередковано чи безпосередньо нівеляції національної тотожності в мистецтві слова". Тому і пов'язував усі важливі аспекти українського роману "розстріляного відродження" з національною самобутністю. Сюди долучав художню опозицію антиукраїнському режимові, тяжіння до вільної творчості західноєвропейського зразка, пов'язаність філософічності романів із "українською традицією", протистояння "національного духу" імперській "фатальній силі" тощо. Національно концептуалізував він і жанрову форму як форму антиімперського протистояння: "...опір русифікації, планомірному стиранню національної тотожності і всім негативним явищам, які супроводжують процес колонізації України в першій половині XX ст. і разом з тим є його типовими елементами, стає небувалим за масштабами і соціальною та психологічною глибиною, гостро актуальним, набуває особливої сили в політиці і, зокрема, в художній літературі, оскільки знаходить своє вираження і в такому популярному жанрі, як роман".

Виважено й об'єктивно висловився він про зародження в 20-ті роки сервілістичної соціалістичної традиції як протиставлення вільній творчості: "Відстоювання власних творчих принципів, свободи творчості було для письменників, які не втратили свого творчого обличчя, головним змістом їх життя. У кінцевому наслідку це й було відстоювання національної тотожності в літературі" [179,3—4,8—9, 26].

У наступних працях Л. Сеник не раз звертатиметься до націологічної теорії, концептуалізуючи окремі її елементи. У виступі на Ш конгресі Міжнародної асоціації україністів (Харків, 1996) він запропонував •літературознавчу дефініцію національної ідентичності: "Термін "національна ідентичність" стосовно літератури — це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого в світлі національної ідеї, послідовне відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального Існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку" [178,44].

Методологічно важливі підходи, міркування Л. Сени-ка все-таки цілісної літературознавчої теорії не склали. Значно системніше концептуалізувала свої пошуки Стефа-нія Андрусів, чиї роботи завжди мали виразне теоретичне спрямування ("Ім'я гелленів. Про національний характер українців" (1993), "Проблеми національної ідентичності" (1997) та ін.). У 1996 р. вона захистила докторську дисертацію "Західноукраїнська література 30-х рр. XX ст.: проблема національної ідентичності", згодом видану монографією "Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст." (Львів ; Тернопіль, 2000). Більшість критиків оцінила високий теоретичний рівень, ґрунтовність та новаторство цієї студії [180, 35].

Вибір матеріалу дослідження (спадщина А. Чайковсько-го, В. Будзиновського, Ю. Липи, С. Ордівського, А. Лотоцького, І. Филигтчака, У. Самчука, Галини Журби, І. Керницького, Ірини Вільде, Наталі Лівицької-Холодної, Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, С. ^ординського, Є. Маланюка, О. Ольжича), рубрикований за певними семіотичними "голосами"-кода-ми — Минулого, Землі, Жінки, Слова, був виразно націоло-гічно детермінований. Львівський текст поставав науковою метонімією чи маркером завжди національно активної Галичини: "Як Шехерезада, українська культура, література 1930-х рр. XX ст., чий простір звузився до Галичини, Львова, розповідала, боячись замовкнути, свої історії своєю мовою".