Розділ «2. Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»

Явище національної ідентичності осмислювалось і в теоретичних розділах дослідження ("Національний космопсихо-логос і національна ідентичність", "Галичина 30-х років XX ст. як текст", "Літературний дискурс Львівського тексту 30-х років XX ст. Типологія та ідеологія"), і в чотирьох історичних ("Минуле", "Земля", "Жінка", "Слово"). Увиразнювалось авторське значення цього концепту через ґрунтовні й обширні, незрідка полемічні, теоретико-методоло-гічні розмірковування, що формували вивірену систему.

Уважно і глибоко С. Андрусів аналізувала проблему нації, критикуючи тих космополітичних інтелектуалів (К. Чижевський, М. Перессіні), котрі ставили під сумнів доцільність п існування. Апеляції антинаціонально налаштованих авторів до злочинів нацизму як начебто злочинів національної свідомості й націоналізму не зовсім переконували. З цього приводу авторка зазначала: "...поява нацизму, що використовував для своєї мети ідею нації і тим поклав на неї відповідальність за свої злочини перед людством, безпосередньо не пов'язана із самим існуванням нації як форми колективного співжиття, не випливала тільки з неї. Тут більше хворобливого жадання влади, панування над світом...". Аргументовано вона вказувала на типологічну подібність німецького націонал-соціалізму та російського більшовизму, які мали тотожну імперську (не націоналістичну) мету: завоювати владу над світом.

Певний тип імперіалізму породжується певним менталітетом. Осмислюючи цей важливий для української постколоніальної дійсності феномен, С. Андрусів зверталася до антиімперського досвіду Є. Маланюка, котрий виокремлював два типи імперіалізму: "римський" (більш цивілізований) і "монгольський" (тотально руйнівний). До цієї класифікації вона додавала ще один — мондіалізм: "Це імперіалізм без імперії, тобто без її зовнішніх атрибутів, що так само прагне підпорядкувати собі народи і території через внутрішній розклад, перетворення народу в масу без етнічної і національної свідомості, без традицій і коренів, — у так зване безнаціональне суспільство; яке легко визискувати економічно. Найефективнішим і найбільш випробуваним засобом його утвердження і поширення у СВІТІ є космополітизм і зовні приваблива риторика про вищість прав людини над правами нації (...) про перевагу універсального ("інтернаціонального") над національним, етнічним, а в Україні — настирливе переконування українців, які становлять понад сімдесят відсотків населення, у тому, що начебто у теперішньому державному будівництві "національна ідея не спрацювала", тому треба формувати не

"етнічну", а "політичну націю" (наче етнічна нація не може бути політичною)".

Активна культурозахисна позиція вимагала від С. Андрусів конкретизації основоположних понять. Нація, "національний організм", в її розумінні, — "психо-інфор-маційна духовна система, що входить у над систему—людство, а мовою міфо-архетипальної теорії — організм-світ, де все дорівнює усьому, усе гомеоморфне: людина (мікрокосм) = етнос (мезокосм) = світ (макрокосм)". Художня література відіграє одну з ключових метафізично-екзи-стенційних ролей. Вона, "підтримуючи в часі національну наративну тотожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і "тримає" космосистему — світ і націю (світ нації) і їх "дублікат" — психосистему — самосвідомість (особистісну й національну)". Усі ці елементи визначали авторське бачення національної самобутності, витворюючи певні ланцюжкові конструкції: нація — інтегральна особа, культура; національна культура — космогонія; національна література — самосвідомість і космогонічний міф.

Методологічна основа цієї праці виразно міжгалузева, що кодифікувалось термінологічно (код, субкод, архетип, наратив, семіозис, дискурс, текст, міф, національна ідентифікація, соціолект, експліцитний та імпліцитний рівні, енкратичний та акратичний дискурси тощо). Доречно уникаючи еклектизму, С. Андрусів поєднувала філософські, історичні, етнологічні, психологічні, психоаналітичні, етнопсихологічні, політологічні, соціологічні, націологічні та близькі до них концепти. Водночас вивіряла їх із класичними та новітніми літературознавчими моделями (семіотикою, структуралізмом, герменевтикою, культурно-історичним методом, біографізмом, частково постструктура-лізмом та ін.), зосередженими довкола міфокритики та національно-екзистенціального методу як методологічних домінант. Тому одним із провідних критеріїв оцінювання та інтерпретації художньої дійсності в цій праці є корисність і важливість конкретного елемента, факту, феномена, закономірності для збереження нації, національної ідентичності, національної культури в космологічному вимірі. Ішлося і про пріоритетність літератури для тривання національного буття: "Національна література як один з найпотужніших засобів збереження й утвердження у світі мезокосму — етнічної, національної ідентичності, виховання національної самосвідомості — найпромовистіше розповідає самому народові і світові про своєрідність його мелодій у гармонії симфоній народів на "небесах буття*".

Така методологічна позиція забезпечувала агрументо-ваний діалог з іншими дослідниками без інтелектуальної залежності від їхнього авторитету. Завдяки цьому С. Андрусів суттєво уточнила націотвірну схему Е; Сміта, зробила її гнучкішою, конкретно-екзистенційною, менш абстрактною, стверджуючи: "а) що "чистих" і придатних на всі часи людей не буває, в певні історичні моменти навіть "найполітичніші" нації апелюють до спільних міфів і традицій, а "найетнічніші" могли, як у княжі часи українська, починати своє існування як політичні; б) що, з певною натяжкою, поняття "західної" і "асідноГ моделей націй можна зредукувати до західноєвропейських і східноєвропейських; в) що "східність" і "етнічність" переважно домінують у структуруванні націй загрожених".

Використання інтердисциплінарних концептів уберегло С. Андрусів від прямолінійних типологічних зіставлень літератури та міфу: "Звісно, твердження про те, що поезія, поетичний світ того чи іншого автора є міфотекстом, є певною натяжкою, радше, це перетворений міф чи метонімія міфу, адже поезія, як і епос та фольклор, виникає після розпаду класичного міфу, перекладу мови міфу іншими мовами культури. Хіба що поезія, з огляду на те, що працює з дологічним, дореференційним словом (можна його ще назвати міфологічним чи ліпше архетипальним)... генетично ближча до міфу з-посеред інших літературних видів".

За спостереженнями авторки, героєм-актантом нара-тивізації західноукраїнського тексту 30-х років "була не так окрема людина, як етнос, нація (...) навіть у малотило-вих для західноукраїнської літературної дискусії мемуарних жанрах ніколи не йдеться про індивідуальну долю, пошуки і причащання до абсолюту окремої людської душ, а завше — про Україну, про її визволення, про відновлення Української Держави". Промовляння-розповідання західноукраїнського тексту утворювало своєрідну "українську космогонію", яку складає великий корпус розділених ідеологічно субтекстів (літературні твори, публіцистика, мемуари, приватне листування тощо). Усіх їх "пронизує, організовує й об'єднує націоохоронний код, навіть байдужих до національного в інших культурах, пролібе-ральних чи прокомуністичних". Метарозповідь львівського тексту, його "домінантні коди національної ідентичності" впливають на постколоніальну Галичину й галичан як

"всюди присутня, часто невидима влада любові до України і її "духа печать", відбиток, Слід — неперебутня національна самосвідомість у текстах, учорашніх і нинішніх, само-осмислення, розповідання про себе і інших світові" [2, 11—23, 27—29, 39^тЗ, 297—338].

Націоцентрична система С. Андрусів потужно вплинула на подальші постколоніальні концепції інших учених, особливо молодшого покоління. Під її безпосереднім впливом зазнав інтенсифікації націологічний аспект новітнього літературознавства, про що свідчать типологічні суголосності з різними авторами, прямі посилання на ЇЇ праці, охарактеризування "Модусу..." "знаменною студією" В. Моренцем [130, 5].

Монографія Ярослава Гарасима "Культурно-історична школа в українській фольклористиці" [26] — доволі рідкісне для постколоніального метадискурсу теоретичне, методологічно-історіографічне дослідження — також навертала свідомість вітчизняного літературознавця до джерел національної методологічної традиції. У ній ретельно про-стежено методологічні засади та еволюцію класичної академічної школи, що виникла у вітчизняній фольклористиці і поширилася на літературознавство, подолавши у своєму розвитку романтичний (М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш, М. Костомаров) та позитивістичний (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський) етапи. У цій студії аргументовано положення про те, що українська культурно-історична школа сформувалася раніше від загальноєвропейської моделі, заснованої на тріаді І. Тена (раса, момент, середовище). Стверджувалось також, що теоретико-методо-логічну основу національної культурно-історичної методології становлять учення М. Максимовича й О . Волинського 20—30-х років ХГХ ст. Маніфестом вітчизняного культу-роісторизму названо передмову М. Максимовича до видання українських пісень 1827 р., у якій обґрунтовано "чотири основоположні... константи": історизм словесності, її національну самобутність, художню якість та зв'язок фольклору і літератури. У праці О. Бодянського "О народной поэзии славянских племен" (1837) містилась рівноцінна тенівській, "ато й чіткіша за неї", триєдина формула зумовленості специфіки фольклору: народ, країна, епоха.

Ще одне спостереження Я. Гарасима безпосередньо стосувалося концепту національної самості: "Проблему національної самобутності трактують "романтики" в аспекті боротьби з надмірним впливом'іноземщини на літературу й орієнтацію на фольклор вважають засобом оздоровлення писемної словесності від космополітичної безликості, розглядають усну словесність як виразника національного духу народу. Зростає національна свідомість фольклористів аж до розуміння необхідності незалежного буття своєї країни, свого народу".

У монографії Соломії Павличко "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського" (К., 2000) третій розділ "Національна ідентичність / Політика" [148, 217—323] присвячений націоцентричній проблематиці. Цим він суттєво відрізняється від першого розділу, у якому помітне психоаналітичне прочитання творчості А. Кримського крізь призму його маргінальної сексуальності як естетичної домінанти. Найвагоміше в монографії — власне випрацювання методики дослідження національної ідентичності такого складного автора, як А. Кримський, основаної на культурному історизмі, класичному біографізмі, максимальній увазі до фактів, постулюванні національного буття як фундаментальної цінності тощо. Продуктивним виявилося Намагання осмислити всі характерні грані А. Кримського як типового культурного націоналіста, звертаючись до проблем, що мали архі-важливе значення й для новітньої пострадянської свідомості: "концепція націоналізму", "філологія як націоналістична практика", "між російською і українською ідентичністю", "наратив нації", "небезпеки для української ідеї", "національне питання", "визначення нації", "українська національна ідея", "література і націоналізм" та ін.

Дослідження насичене цікавими спостереженнями: "Кримський органічно поєднує політику з мовою, націє-творчість із мовознавством", "Націоналізм для Кримського—це передовсім форма свободи", "Національний наратив був головним проектом української літератури до Кримського", "Кримський намагається теоретизувати в руслі кількох взаємопов'язаних запитань: Що таке нація? Що таке націоналізм? Яким має бути український націоналізм?" та ін. Для формування методологічної свідомості постколоніального фахового читача 90-х років XX ст. особливо важливо прозвучала одна із висновкових думок, що мала виразне самокритичне (ревізіонерське) і загальноме-тодологічне значення: "Інтелектуальна історія українського соціалізму, як і українського націоналізму, ще не написана. З неї випадають певні постаті, котрі були не професійними теоретиками, а поетами, прозаїками, критиками, вченими, збирачами фольклору та укладачами словників. Останніх ми вже звикли звинувачувати в народництві, утилітаризмі, політичній тенденційності художньої та наукової творчості. Та чи не пора подивитися на Франка, Грін-ченка, Єфремова, Кримського та багатьох інших як на персонажів і творців української політики, теоретиків націоналізму, соціалізму і т. д., які, крім усього іншого, ще писали вірші, оповідання, романи, статті (і дуже часто у віршах висловлювали ідеї, придатні для трактату, тому що трактати були заборонені). І подивитися на останні як на політичний текст, як на національний наратив, або "нара-тив нації", який, може, і не має надто великої художньої цінності, однак має величезне політичне значення. Ці люди мали колосальну творчу й політичну уяву, в якій досить виразно поставала нація — ця, за визначенням Бенедикта Андерсена, "уявлена спільнота". Без таких актів уяви, або, точніше, уявлення нація неможлива" [148,282].

Методологічно вагомі спостереження, що розвивали теорію національної самототожності, а також її інтерпре-таційну практику містили праці Т. Салити "Продовження" (Львів, 1991), "Високе світло" (Львів, 1994), "Імператив" (Львів, 1997), В. Мельника "Валер'ян Підмогильний" (К., 1991), М. Ткачука "Поезія як утвердження. Проблеми розвитку поезії русинів-українців Югославії 70—90-х рр. XX ст." (Тернопіль, 1993), Є. Сверстюка "Блудні сини України" (К., 1993), "На святі надій" (1999), Ю. Войчишин "Ярий крик і біль тужавий...". Поетична особистість Євгена Маланюка" (К., 1993), Н. Зборовської ""Танцююча зірка" Тодося Осьмачки" (К., 1996), О. Батана, 3. Гузара, Б. Червака "Лицарі духу. (Українські письменники-націо-налісти — "вісниківці")" (Жидачів, 1993; Дрогобич, 1996), Л. Грицик "Орієнталістика Агатангела Кримського в українському літературному процесі початку XX століття" (К., 1994), О. Веретюк "Українське літературне життя українців у міжвоєнній Польщі" (Тернопіль, 1994), М. Ільницько-го "Від "Молодої Музи" до "Празької школи"" (Львів, 1995), А. Іляка "Грицько Григоренко" (К-, 1995), В. Соболь "З глибини віків" (К., 1995), І. Дзюби ""Застукали сердешну волю...": (Шевченків "Кавказ" на тлі непроминального минулого" (К., 1996), О. Мишанича "Крізь віки" (К., 1996), "Повернення" (К., 1997), Р. Радишевського "Польськомов-на українська поезія від кінця XVI до початку XVIII ст." (К.,1996), 3. Гузара "До джерел національної ідеї в українській літературі. Вибрані місця з дошевченківської доби"

(Дрогобич, 1996), П. Іванишина "Олег Ольжич — герольд нескореного покоління" (Дрогобич, 1996), "Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи" (Дрогобич, 1999), Т. Бовсунів-ської "Феномен українського романтизму. Частина 1: Етногенез та теогенез" (К., 1997), Р. Мовчан "Українська проза XX століття в іменах" (К., 1997), О. Пахльовської "Сіуіка Іенегагіа 17сгаіпа [Українська літературна цивілізація]" (Рим, 1998), І. Приходько "Національна ідея у творчості І. Нечуя-Левицького" (Львів, 1998), М. Жулинського "Вірю в силу духа" (К., 1999), "Подих третього тисячоліття" (К., 2000), Я. Мишанича ""Історія Русів": історіографія. Проблематика, поетика" (К., 1999), О. Нахлік "Письменник — Нація — Універсум: Світоглядні та художні шукання в літературі ХГХ—XX століть" (Львів, 1999), І. Руснака "Українська література Канади і формування національної самосвідомості канадських українців" (Снятин, 1999) та ін.

Націологізм як стрижнева і наймасштабніша течія національно-екзистенціального теоретичного напряму тісно діалогізував із методологемами інших націоцентрич-них течій, а також інших методологій. Більшість причетних до нього праць мала до певної міри характер постколоніалі-стичний, екзистенціальний, етнопсихологічний чи герме-невтичний, доповнюючи й урізноманітнюючи загальний націоцентричний метадискурс.

Основу націоцентпричного постколоніалізму сформувала визначальна для будь-якої постколоніальної критики антагоністична корелятивна пара: колоніальне (поневолене) / імперське (поневолювальне). Однак у національно зорієнтованих постколоніальних інтерпретаціях значним був акцент на абсорбації попередньої антиколоніальної традиції: досвідів Т. Шевченка, братчиків, громадівців, неонародників, І. Франка, Лесі Українки, вісниківців, націоналістів діаспори та ін. Не меншу роль відігравало зосередження уваги на культурному націоналізмі як визначальному націотвірному факторі — так його окреслюють Е. Саїд, Е. Сміт, Е. Томпсон, С. Дюрінґ, С. Гантіґтон та ін. Поступово у працях низки авторів (С. Андрусів, О. Баган, С. Гречанюк, Р. Гром'як, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, Н. Зборовська, В. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, В. Моренець, М. Наєнко, В. Панчен-ко, В. Пахаренко, О. Пахльовська, А. Погрібний, Т. Салига, Г. Сивокінь, Р. Харчук, Б. Червак, М. Шкандрій та ін.) кристалізувалися методологічно вагомі судження, котрі уможливлювали розгляд вітчизняного постколоніалізму як актуалізованої постімперською історичною ситуацією методології тлумачення, в якій підставою для інтерпретації були пріоритетність збереження й розвитку національно-культурної ідентичності, утвердження її самодостатності (в т. ч. літературноО та полеміка на цій світоглядно-естетичній основі із імперськими й космополітичними дискурсами.

Методологічні ідеї націоцентрично зорієнтованого постколоніалізму чітко конституював у статтях Іван Дзюба — "Україна і світ (Напередодні незалежності)" (1990), "Трохи одвели душу?" (1991), "Про "демократичний" нігілізм" (1991), "Доповідь на Першому Всесвітньому форумі українців" (1992), "Література — це все, що написано талановито" (1992), "До концепції розвитку української культури" (1992), "Стереотипи сприйняття української культури" (1997), "Крізь "постмодерністські окуляри" і без них..." (1997), "Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XX ст." (2000) та ін., в яких загальнокультурна, ідеологічна проблематика поєднувалась із літературознавчою. Багатогранно, попри дещо звужене розуміння вольового націоналізму Д. Донцова та не завжди критичну глорифікацію демократичної традиції, висвітлено діалог української культурної свідомості і світової куль* тури в доповіді на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів "Україна і світ (Напередодні незалежності)" (1990), у якій чітко закцентовано геополітичний, етнічний, економічний, ідеополітичний, культурний та мовний аспекти проблеми [58, 330—349]. З позицій панівної на той час ідеології націонал-лібералізму І. Дзюба взяв під сумнів можливість використання українського націоналізму як ідеології державотворення, наголошуючи на необхідності ідеологічного плюралізму, опонуючи ідеям шовінізму та українофобії, наголошував на одночасній пріоритетно* сті демократії, нової політичної нації (консолідованої "на принципі державності, а не етнічності"), "вселюдських цінностей", "нації-держави", національного інтересу та "ідеї України": "...варто подбати про те, щоб для всіх громадян України Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде" [58,360].