Розділ «Парадигми українського постколоніального літературознавства»

Якісні зміни в українському гуманітарному просторі торкнулися української літератури та літературознавчих дисциплін. Колоніальні культурно-історичні обставини формування наукового буття відходили у минуле, гносеологічну дійсність почали формувати постколоніальні реалії. Розвиток української тогочасної науки про літературу в постімперський період визначали зовнішні, позанаукові чинники, що впливали на створення нових обставин її існування, та внутрішні, — що ізсередини конституювали шляхи прямування новітньої української філології.

Визначальною зовнішньою суспільно-політичною реалією стало здобуття Україною незалежності у 1991 р., що відкривало можливості побудови справді самодостатньої національної держави на основі різнобічного відродження століттями колонізованого українського народу. Бездержавна нація нарешті отримала шанс стати нацією державною, однак цей процес не набув політичного завершення, тому українська культура та мова так і не здобули належної енергії для розвитку. На думку фахівців, постко-лоніальна держава все більше набувала ознак неоколонії, прикритої псевдодемократичними інституціями. Розвиток української культури і надалі є переважно справою окремих організацій, ентузіастів-подвижників та громадських структур. А мав би, на думку Івана Фізера, бути таки передусім масштабною державною справою. За такої гуманітарної політики "українська філологія матиме можливість росту і функціонування" [195, 8].

Постколоніальна дійсність відзначалася активним протиборством різноманітних ідеологій. Колишнє ключове протистояння комунізм / антикомунізм змінилося протистоянням буттєво-історичних, націоцентричних та імперських і космополітичних систем ідей. Універсалістичні ідеології продукували різні культурні імперіалізми (Е. Сміт, Е. Саїд), апелюючи до "універсальних", "глобальних", наднаціональних цінностей ("загальнолюдських", "інтернаціоналістичних", "спільнослов'янських", "євразійських", '"класових" тощо), покликаних девальвувати цінності органічні з метою забезпечення політичного, економічного та культурного панування над країнами та народами. Світоглядні протистояння прихильників та противників національних систем вартостей, наявні і в українській гуманітаристиці, визначали характер дискусій та полемік [17; 106; 195; 86; 63; 95].

Загальнокультурний фактор проявив себе у суттєвому ослабленні, щоправда, не всюди і не завжди, впливу російсько-радянської колоніальної парадигми (хоча в інформаційному просторі країни залишилось чимало радянських ритуалів, міфів і символів). Водночас посилилась присутність української культурної традиції. Відчутним стало проникнення західних культурних стереотипів та новітньої російської культури (радіо, телебачення, газети, книжки, Інтернет та ін.)- Цей культурно-семіотичний хаос поглиблювався загальносвітовими тенденціями: "катастрофічним обвалом культурних цінностей" (Ж. Рюс) у західних суспільствах. Ці тенденції затронули й новітнє українське літературознавство.

Філософський чинник найпомітніше проявився в інтенсивному розвитку калькуляційного, крамарського ("розрахункового", за М. Гайдеґґером) мислення за одночасного занепаду мислення буттєво-історичного ("осмис-лювального розмірковування"), пастирського. Активно утверджувалося мислення нігілістичне, технократичне, антибуттєве, покликане не оберігати буття, а визискувати Його. Чимало вчених ставали заручниками саме нігілістичних або частково нігілістичних (еклектичних) типів філософування. Помітними були і прагнення виявити та критично осмислити "нігілістичну метафізику постструктура-лізму" (І. Ільїн): "Цілком зрозуміле прагнення долучитися до новітніх філософсько-естетичних ідей, "урівнятися з Європою" набуває надто прямолінійних форм, обертається нестримним бажанням геть усе "перенести" до нас і вільним чи невільним зневажанням особливостей національного розвитку" [62, 7].

Економічний фактор став природним наслідком системної кризи в українській економіці, що спричинила мізерне фінансування культурної сфери, а в соціальному плані породила ганебне розшарування суспільства. Почастішали кризи і на глобальному рівні, котрі додатково проблематизували належне матеріальне забезпечення освіти та науки.

Суттєво впливав і соціально-психологічний чинник, особливо помітний у маргіналізації як патології духу. Йдеться про "знекорінених" (за С. Вейль) національних маргіналів, духовно відчужених, розірваних між кількома культурами, позбавлених цілісної національної ідентичності людей, що часто прагнули "безмежного самоутвердження" (Д. Белл). В незалежній Україні до людей із "радянською" свідомістю додалися вестернізовані, вестер-нофільськи (зорієнтовані на Захід) та неомосквофільськи налаштовані індивіди. У цьому проявилися і певні спільно* європейські тенденції. Знищення європейцями у XX ст. власних національних архетипів, священних символів призвело, на думку К.-Ґ. Юнга, до психічного спустошення, пошуку фальшивих шляхів: "Ми дозволили впасти побудованому нашими батьками дому, а тепер намагаємося залізти у східні палаци, про які наші предки не мали щонайменшого уявлення (...) вакуум заповнюється найабсурдніши-ми політичними і соціальними ідеями, відмінною ознакою яких є духовна спустошеність" [119].

На думку аналітиків, сучасна євроатлантична цивілізація перейнята ідеологемами лібералістичної "постмо-дерної демократії" та "глобального капіталізму", керується прошарком менеджерів, зорієнтованих на культ споживання, долання моральних обмежень і вихід за межі культури. У сфері суспільних комунікацій шириться явище гіпертек-стуальності (надміру знакових систем), що породжує проблеми сприйняття, розуміння, рефлексії, практичності (застосування) [169, 97]. Чимало художніх творів та літературознавчих праць все більше ставали імітаціями, "підробками" (Р.-М. Рільке) чи "симулякрами" (Ж. Бо-дріяр) у літературі чи науці.

Важливим у 90-ті роки XX ст. був і духовно-релігійний чинник. Насаджування комуністичною владою атеїзму чи московського православ'я змінилося тенденцією до відновлення органічної релігійної ідентичності, відновленням духовно-релігійної літературної творчості та базованої на христологічній (філософській і богословській) традиції гуманітарної рефлексії. Ці процеси змушені були співіснувати та конфліктувати із ідеологічним пануванням у межах євроатлантичного співтовариства держав лібералі-стичного секуляризму та атеїзму, а в євразійському просторі — експансивно налаштованого російського православ'я.

Попри впливовість зовнішніх чинників основну роль в літературознавчому процесі почали відігравати чинники інтронаукові (внутрішні) — методологічний, естетичний та літературний.

Найвагоміший серед них—методологічний, що проявив себе в результаті історичної зміни гносеологічних парадигм. За радянських часів у суспільному мисленні, гуманітарних науках, літературознавстві, а також у художній творчості панував методологічний монізм, який проголошував "единоправильною" марксистсько-ленінську методологію, непохитно обстоював творчий метод соціалістичного реалізму. Решта вважалося хибним, а будь-які спроби вийти за їх межі суворо каралися (в окремі періоди — навіть ув'язненням чи фізичним знищенням).

Зі здобуттям незалежності України утвердився протилежний епістемологічний принцип — методологічного плюралізму. За таких умов науковець чи митець вільний на власний розсуд визначати, з яких методологічних позицій аналізувати свій предмет дослідження, яким при цьому методом користуватися. Це розширило можливості та підвищило якість пізнавальної і творчої діяльності, сприяло появі цікавих та продуктивних наукових розвідок. Щоправда, не всім із них вистачало логічної єдності і стрункості, а часом і усвідомлення, в ім'я чого вони здійснені. На мисленні авторів часто позначалась відсутність усталеної та послідовної методологічної позиції, що унеможливлювало ефективну наукову комунікацію. Тому в умовах методологічного плюралізму кожного разу потрібні були системотвірний чинник, методологічна домінанта. Цю пізнавальну закономірність враховували не всі дослідники, що знижувало якість та аргументованість аналітичних процедур і напрацювань.

Водночас методологічний плюралізм відкрив простір для використання науково суперечливих та гетерономних (чужорідних) науковій традиції підходів. А деякі методи нагадували нові політичні настанови, котрі змушували дослідника не так вивчати, скільки фальшувати, "надінтер-претувати" (У. Еко) художню дійсність. Це дало підставу С. Квітові окреслити, наприклад, постмодернізм як "фетишизацію лібералізму". Йшлося про використання передусім західного наукового досвіду без критичного осмислення й трансформації відповідно до концептів національної наукової парадигми. Однією з перших діагностувала цей процес Соломія Павличко, запропонувавши у відповідь на кризові літературознавчі явища "теорію або філософізацію літературознавства", застерігаючи від неорганічних способів розв'язання наукових проблем: "Тема сьогоднішньої дискусії є так само досить небезпечною, адже легко штовхає на популярний останніми часами шлях всеохопного, небувалого роздавання рецептів... В авангарді цього руху йдуть деякі шановні професори українського походження і американського громадянства, в кожному другому реченні своїх статей на цю тему вживаючи сакраментальне слово "потрібно"" [147, 488, 483]. У 90-ті роки минулого століття авторитети в гуманітаристиці почали застерігати від постмодерної "десакралізації" (Л. Костенко), "необіль-шовизму" (І. Денисюк), "демократичного нігілізму" (І. Дзюба) чи "політичного антиукраїнського літературознавства" (Вал. Шевчук).

За твердженням Г. Сивоконя, продуктивною філософі-з ація науки про літературу може бути тоді, коли дослідник не забуватиме про "історичну та національну детермінованість літературно-теоретичного-знання" {180, 34]. Суголосні міркування висловлювали С. Андрусів, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Дончик, С. Квіт, Г, Клочек, М. Наєнко, І. Фізер та ін. Ці застереження не завжди були почутими, що дало підстави узагальнювати неоколоніальний теоретичний досвід як "штовханину на методологічному полі" (І. Дзюба), "розгул методологій" (М. Наєнко) чи "зіткнення української філології із західними методологічними стратегіями" (І. Фізер).

Праці деяких українських постімперських літературознавців сформували дещо індиферентний щодо реальних наукових потреб, культурної ситуації та літературної дійсності метадискурс. Його також стосуються слова, якими свого часу Г. Бгабга охарактеризував західний досвід: "Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження — усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки постструктуралізму з4 ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами" [183,537].

Парадигми літературознавчого мислення змінювалися під впливом естетичного чинника: панівну в радянський час марксистсько-ленінську естетику заступило розмаїття. Сприяли цьому численні діаспорні видання праць Л. Білецького, І. Огієнка, Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланю-ка, Ю. Клена, М. Шлемкевича, Є. Онацького, Ю. Шевельо-ва (Шереха), В. Петрова, Ю. Блохина (Бойка), У. Самчука, І. Мірчука, В. Яніва, І. Качуровського, І. Кошелівця, Б. Крав-ціва, Ю. Луцького, Г. Грабовича та ін.

Ці дискурси сприяли розкріпаченню мистецької думки та творчості, а інколи парадоксально діяли як новітні обмеження. Щоправда, вже в координатах.не комуністичного, а лібералістичного нігілізму, пов'язаного насамперед із тенденцією до девальвації чи "дегуманізації мистецтва" (X. Ортеґа-і-Гасет) — настановами авангардизму та постмодерну. Виразно нігілістичні елементи — імперіалізм, атеїзм, матеріалізм, космополітизм, секуляризований гуманізм, антитрадиціоналізм, расизм, сексуальна революція тощо — призвели, на думку дослідників, до виродження і втоми європейських культур.

Постколоніальна естетична свідомість українців у 90-х роках XX ст. віч-на-віч зійшлася з тим, що західні культури наймасштабніше відчули після Другої світової війни. У цьому зв'язку Дж. Фаулз писав про "тиранію самовираження" та окреслював інші аспекти повоєнного "чорного мистецтва": "Однією з найбільш вражаючих прикмет нашого віку було повсюдне використання і в популярних, і інтелектуальних розвагах та мистецтвах полюсів насильства, жорстокості, зла, небезпеки, перверсій, сум'яття, двозначності, іконоборства, анархії" [194,283]. У цій творчості "регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим світом, її природою і всіма її уявленнями" (Г. Зедльмаєр).

Традиційні естетичні та герменевтичні уявлення, на думку польського естетика В. Татаркевича, спонукають розглядати мистецтво як частину культури, котра постає завдяки майстерності автора, становить "осібний материк у світі" й існує виключно у мистецьких творах. Авангардно-постмо-дерні теорії намагалися утвердити іншу позицію, в якій мистецтво постає "ворогом культури" (Ж. Дюбюффе), чимось протилежним майстерності. Тому "Все е мистецтво" (Г. Арп); "Мистецьким твором стає все, що спроможне скуп-чити на собі увагу" (М. Порембський), тотожне будь-якій, навіть побутовій, діяльності. Звідси походять уявлення про вантажника як митця (Г. Розенберг), поява т. зв. "конкретної поезії", "пластичного звуку", перфомансів тощо. Мистецтво постає як абстрактна "творчість", для нього достатньо існування задуму, а не твору: "Нема вже мистецьких творів, є тільки мистецькі ситуації" (А. Моль) [188,45—47]. Співіснування і конфліктування мистецьких, антимистецьких теорій та практик стало атрибутивною ознакою й української постколоніальної культури.