Розділ «2. Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»

Серед докторських дисертацій того часу формально-естетичний напрям репрезентують: "Советская драматургия 60-80-х годов. Конфликт, действие, характер. Проблема театрально-драматической выразительности" Ю. Корзова (1991), "Космический мир художественных произведений" А. Бойка (1991), "Українська драматургія 20-х років. Жанри, конфлікти, характери" Г. Семенюка (1992), "Художня концепція людини і стиль: закономірності взаємодії" В. Марка (1992), "Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст." В. Крекотня (1992), "Діалектика мови й літературознавчий аналіз мелодії вірша" С. Бураго (1993), "Еволюція жанрів української класичної драматургії" А. Козлова (1993), "Сучасна українська лірика (особливості розвитку і логіка саморуху)" В. Моренця (1994), "Рух естетичної свідомості в українській поезії. Перша пол. XX ст. (ґенеза, контекст, перспективи)" Ю. Коваліва (1995), "Стильові моделі імпресіонізму в українській прозі першої половини XX століття" В. Агеєвої (1995), "Русская лирическая поэзия 60-80-х годов: тенденции, полемика, поиски" А. Науменко (1995), "Югославський (сербський та хорватський) історичний роман 40—80-х рр. XX ст. Особливості історичної концепції та оповідної структури" П. Рудякова (1995), "Грузинська класична поезія в українських перекладах (На матеріалі творчої практики Миколи Бажана)" Р. Чілачава (1995), "Українська барокова література у ЇЇ зв'язку із філософічністю" Л. Ушкалова (1996), "Авторська свідомість письменника і поетика української літератури кінця XIX — початку XX ст." М. Кодака (1997), "Драма ідей в українській новітній літературі" М. Кудрявцева (1997), "Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення)" Б. Мельничука (1997), "Драматургія Володимира Винниченка: ідейно-мистецьке експериментаторство на тлі "нової драми" кінця ХГХ — початку XX століть" Л. Мороз (1997), "Індивідуальний стиль: феноменологія / типологія; динаміка / статика (На матеріалі творчості українських поетів 60—90-х років XX ст.)" А. Ткаченка (1998), "Становлення українського історичного роману" А. Гуляка (1998), "Лірика української еміграції: еволюція стильових систем" О. Астаф'єва (1999), "Метафора і літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження (на матеріалі російської літератури)" Б. Іванюка (1999), "Еволюція німецької віршованої байки (XIII—XX ст.): жанрово-стилістичні аспекти" Л. Піхтовнікової (2000) та ін.

2.2. Становлення націоцентризму як національно-екзистенціальної інтерпретації

Основу націоцентричного літературознавчого мета-дискурсу генерувала органічна для української культури національно-екзистенціальна методологія мислення та інтерпретації. Йшлося про національний спосіб розуміння, "своєрідну українську ідейно-наукову іскру" (Л. Білецький), герменевтику, котру виводили із творчості Т. Шевченка та інших класиків української літератури, філософської та наукової думки. Цю теорію та практику інтерпретації розглядали як іманентну українській герменевтичній традиції систему принципів мислення, ідейну основу світогляду. У такому ракурсі націоекзистенціальна герменевтика поставала універсальною гуманітарною методологією інтердисциплінарного типу, основаною на досягненнях філософії нації, націології та філософії й ідеології класичного українського націоналізму (від Т. Шевченка та І. Нечуя-Левицького до Д. Донцова та Є. Маланюка). В термінології онтологічної герменевтики ця методологія може бути окреслена як онтологічно-екзистенціальна чи буттєво-історична.

Основним системотвірним чинником націоцентрич-ного мислення був національний імператив: усе те, що утверджувало буття нації в часі і не суперечило релігії (християнству), розглядалось як добро. У гуманітарній царині, літературознавстві, це означало, що дослідник верифікував (звіряв) свою позицію з християнством та ідеєю свободи народу; схилявся до осмислення дійсності (у т. ч. літературної) передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Типовий приклад авторських формулювань національного імперативу — висловлювання І. Нечуя-Левицького: "Українцям настав час... працювати для себе та для свого народу тільки на стежці національно-народній..." [143, 147]; ідея "Листів з України Наддніпрянської" Б. Грінченка: "...всяка робота не на національному грунті нам або безкорисна, або шкідлива" [44]; концептуальна позиція І. Франка: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє відчуження від рідної нації" [197, 284].

Чимало українських учених розвивали націоцентричну парадигму в межах герменевтики чи постколоніалізму. Вони підтримували цей тип наукового тлумачення без глибших теоретичних самообґрунтувань чи саморефлексій.

У середовищі середнього та молодшого поколінь відбувався активний діалог із окремими аспектами національно-екзистенціального типу мислення в межах світового метадискурсу: у постколоніалістичних студіях (на рівні концептуальної критики імперського дискурсу в межах постмодернізму в Е. Саїда, А. Агмада, С. Дюрінга, Г. Бгабги, Е. Томпсон та ін.), у герменевтичних теоріях М. Гайдегге-ра, Г.-Г. Гадамера, П. Рікера та ін., в літературознавчих розвідках та есе Дж. Толкіна, в дослідженні "феномена етнічного" та "міжкультурного обміну" в німецькому філософському літературознавстві [192, 39], у з'ясуванні

"національної функції" літератури в Дж. Каллера, в методології аналізу національних ментальностей Ґ. Ґачєва, в межах етнологічних аспектів когнітивної поетики та ін.

Зацікавлення національними питаннями реалізовувалося і в межах тогочасної світової гуманітаристики: націології (І. Берлін, Е. Сміт, Б. Андерсон, Р. Шпорлюк, І. Клей-нер, Д. Лангевіше, Дж. Гатчінсон, К. Дойч, В. Коннор), філософії (К. Гюбнер, Ж. Мере, Дж. Грей), історії (Г. Сетон-Вотсон, А. Безансон, Дж. Мейс, О. Данн, Н. Дейвіс), політології (С. Гаотінгтон, А. де Бенуа, Е. Тодд, Н. Хомський), антропології (К. Гірц, Т. Еріксен, М. Чепмен), культурології (П. Дін-цельбахер), соціології (етнометодологія Г. Гарфінкела), у християнській філософії та богослов'ї та ін.

Своєрідний контекст творили і літературознавчі праці націоекзистенційного типу із історичними, націологічними, філософськими, лінгвістичними, соціологічними, культурологічними, педагогічними, політологічними студіями материкових та діаспорних авторів: В. Іванишин, Я. Раде-вич-Винницький "Мова і нація" (Дрогобич, 1990,1991,1992, 1994), М. Драгоманов "Вибране" (К., 1991), Д. Донцов"Дух нашої давнини" (Дрогобич, 1991), М. Міхновський "Самостійна Україна" (Львів, 1991), В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення" (К., 1991), О. Субтельний "Україна. Історія" (К., 1991), Є. Маланюк "Нариси з історії нашої культури" (К., 1992), Д. Чижевський "Нариси з історії філософії на Україні" (К., 1992), етнопсихологічний збірник "Українська душа" (К., 1992), О. Мшпанич ""Карпаторус-инство", його джерела й еволюція у XX ст." (Дрогобич, 1992), М. Шлемкевич "Загублена українська людина" (К., 1992), В. Іванишин "Нація . Державність. Націоналізм" (Дрогобич, 1992), збірник лекцій "Українська культура" за редакцією Д. Антоновича (К., 1993), Б. Грінченко, М. Драгоманов "Діалоги про українську національну справу" (К., 1994), Е. Сміт "Національна ідентичність" (К., 1994), І. Огі-єнко "Історія українського друкарства" (К., 1994), Г. Ващенко "Виховний ідеал" (Полтава, 1994), П. Кононен-ко "Українознавство" (К., 1994), Г. Касьянов "Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років" (К., 1995), С. Русова "Вибрані твори" (К., 1996), Є. Гуцало "Ментальність орди" (К., 1996), В. Сергійчук "Етнічні межі і державний кордон України" (Тернопіль, 1996), П. Штепа "Московство" (Дрогобич, 1996), Л. Ребет "Теорія нації" (Львів, 1997), Я. Радевич-Винницький "Україна: від мови до нації" (Дрогобич, 1997), О. Нельга "Теорія етносу" (К.,

1997), Б. Кравченко "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст." (К., 1997), О. Бочковський "Вступ до націології" (К., 1998), В. Старосольський "Теорія нації" (К., 1998), Р. Шпорлюк "Комунізм і націоналізм" (К., 1998), М. Степико "Буття етносу" (К., 1998), С. Бандера "Перспективи української революції" (Дрогобич, 1998), І. Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (К., 1998), Г. Касьянов "Теорії нації та націоналізму" (К., 1999), Р. Шпорлюк "Імперія та нації" (К., 2000) та ін.

У ті роки в межах націоцентричного напряму виразно окреслився націологічний метод як літературознавча теорія національної ідентичності [97; 93]. Характерна його особливість — утвердження важливості класичної для літературознавчого мислення позиції: врахування взаємопере-плетеності долі народу та його літератури, що передбачало усвідомлення фундаментальних небезпек в часи колоніального минулого, оскільки зазначалось, що "радянсько-компартійна репресивна машина завдала найбільше руйнувань саме українській культурі": "Спорудження "нової історичної спільності", цього нібито інтернаціонального, насправді російсько-імперського, "гомункулюса" почалося з кастрування національних, передовсім української, літератур і культур" [70, 527]. При цьому виділяли три основні моменти, що вирізняли органічну національну зорієнтова-ність постколоніального літературознавчого мислення.

Перший стосувався виваженої оцінки концепції інтернаціонального "взаємозближення культур", що для української літератури "завжди було замахом на її життя і — усвідомлюваною чи ні — боротьбою за існування". Тому в 90-х роках постало завдання здолати малоросійство — "вперто нав'язувану ззовні, пропагандивно тиражовану... звичку неодмінного прирівнювання-озирання на "російський приклад"". Щоправда, протистояння російській культурній експансії залишалось актуальним завданням [70, 527—528].

Другий момент стосувався ставлення до української літератури та літературознавства радянського періоду (1920—1991). Відзначаючи основні аспекти художньої та наукової підколоніальної творчості — кон'юнктурництво, конформізм, сервілізм, апологію режиму, ремісництво тощо, все ж вказувалось і на долання талановитими авторами соцреалістичних норм. Новітнє тотальне "перекрес-лення" і "відкидання" створеного в радянський період, наголошували дослідники, загрожувало недобачанням сутнісних аспектів, що стосувалися утвердження естетичних, моральних, навіть лінгвістичних досягнень тогочасної літератури. Найважливіше те, що "зі сторінок прозових і поетичних книжок 60—80-х років поставали саме українці і їхня філософія життя, органічне поєднання традиційної духовності й сучасного менталітету, що швидше протистояли, ніж "відповідали" принципам і настановам тоталітарного суспільства" [70, 529—532].

Момент третій артикулював неоднозначності постколоніального дискурсу 90-х років, що передусім стосувалися нігілістичних тенденцій постмодерного "насміху, іронії, глузів, гри, деструкції", тотального "негативізму як антиподу патріотизму чи... любові до свого" тощо. Ведучи мову про деструктивні, антихудожні тенденції в літературі і літературознавстві, пов'язані із "десакралізацією одвічних норм і цінностей", В. Дончик відзначав й існування паралельних течій у сучасному письменстві та "молодому літературознавстві", які перебувають "на піднесенні" і які б могли придатися світові, протиставляючись наступові "глобального цинізму" [70, 527—535].

Міркування В. Дончика можуть бути окреслені як пара-дигмальні для пострадянських авторів і постколоніальної критичної свідомості. В їх. основі — націологічний ракурс і оснований на ньому метод тлумачення. Одним із методологічних критеріїв стає націоцентрична оцінка: сприяє літературний (культурний) феномен захисту відродженню національної ідентичності українського народу чи ні. Ця інтер-претаційна настанова не просто артикулювала дискурс національної самобутності (до нього зверталися різні, особливо класичні, літературознавчі підходи), а активно залучала його як стрижневу ідею до сформування та верифікуван-ня власних методологічних основ. Ключові поняття цих досліджень — "національна ідентичність", "національна ідея", "національне мистецтво", "національне буття", "національна естетика", "національна культура", "національна образність", "національний шлях розвитку", "національна ідентифікація", "націософія", "національне відродження", "національна свідомість", "націоналізм", "національна тотожність", "національна ментальність", "національна історія", "національний дискурс", "національне підсвідоме", "національні цінності", "державність" та ін.

Постійне та продуктивне застосування класичних та апробування нових наукових методологем, основаних на теорії національної самототожності, активно виявляв часопис "Слово і час". Пс&йд.сімдесят робіт цього журналу у 1990—2007 рр. прямо (навіть на рівні заявленої у назві проблематики) артикулювали націологічний метадис-курс. Ще більше праць осмислювали його або частково, фрагментарно, або без прямих націологічних експлікувань [93,50].

Найпомітніші націоцентричні студії 90-х років, що прямо апелювали до національної самобутності і ставали теоретичними репрезентантами націологічної інтерпретації, можна було спостерегти в різних рубриках "Слова і часу". Культурологічно місткі й методологічно значущі, із значним націотвірним суспільно-філософським смисловим навантаженням праці об'єднані рубрикою "Національна ідея" — "Українство як філософська проблема" О. Забужко (1992, № 8), "Дещо про національну свідомість" О. Поно-маріва (1993, № 5), "Національна ідея в ідеологічній системі державотворення" М. Жулинського (1996, № 1), "Проблеми національної ідентичності" С Андрусів (1997, № 3), ""Українська ідея" — як спадок європейського гуманізму" О. Пахльовської (1998, № 1), "Національне буття й національна ідея" Ф. Канака (1998, № 1), "Відродження національної свідомості" М. Рубчак (2000, № 3) та ін.

Націологічний ракурс розгляду літературознавчих питань спостерігався у літературно-критичних та метакри-тичних роботах С. Андрусів "...Як на святій сповіді" (1991, № 2), В. Діброви "Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму: досвід української літератури" (1991, № 3), А. Войлока "Переоцінка цінностей?" (1991, № 8), С. Квіта "Нарешті: філософія української ідеї" (1993, №4), В. Ляхоцького "З поля Огієнкових досліджень" (1999, № 6) та ін.

Потужна група праць репрезентувала цей напрям і в історико-літературних студіях: С. Андрусів "Чи всякий сон пробудний?" (1990, № 3), Ю. Вільчинський "О. Потебня: думки про слово і національність" (1992, № 1), Т. Бовсунів-ська "Утвердження незнищенності нації ("Енеїда" і проблеми українського етногенезу)" (1994, № 9—10), Л. Сеник "Роман опору і література трагічної свідомості" (1996, № 1), В. Дончик "Національна історія як духовне опертя української літератури" (1997, № 9), М. Зобенко "Національне в романі О. Гончара 'Твоя зоря"" (1998, № А—5), Н. Шумило "Б. Лепкий: на перехресті традиційного і нового" (1998, № 9—10), В. Владимирова ""Етнографічна та історична істини": Два типи дискурсу П. Куліша" (1998, № 11), В. Соколова "Національна ідея в творчості Т. Шевченка" (1999, № 3), І, Абрамова "Біля витоків української ідеї (Нечуй-Левицький і формально-національний напрям)" (1999, № 12), Н. Шумило "Бароково-готичні відлуння в українській прозі кін. 19 — поч. 20 ст." (2000, №9)таін.

Усі ці праці актуалізували націологічну течію в межах націоекзистенціального напряму вітчизняного літературознавства 90-х років XX ст.