Характерними прикладами цього виду музеїв в Україні є музеї-садиби Маркіяна Шашкевича у Підлиссі Львівської області, Михайла Грушевського у Криворівні Івано-Франківської області, Ольги Кобилянської у Димці Чернівецької області, садиба Лизогубів (XVII –XIX ст.) у Седневі Чернігівської області та ін.
Будинки-музеї – це поширений вид ансамблево-меморіальних музеїв, споріднених із музеями-садибами. Основна відмінність цих видів полягає в тому, що садиба охоплює прилеглу територію (освоєну, окультурену природну) і зазвичай облаштована відповідно до сільських територій. Натомість, будинок-музей тяжіє до міського ландшафту й переважно обмежується архітектурним ансамблем споруди. Окремим підвидом є подійні будинки-музеї, тобто музеї споруд, у стінах яких відбувалися визначні історичні подїї, "творилася історія". Серед характерних музеїв цього виду згадаємо, для прикладу, літературні будинки-музеї М. Волошина в смт Коктебелі, Лесі Українки та О. Чехова в Ялті, Музей-оселю родини Івана Франка у Калуші та оригінальний за своєю суттю Будинок-музей кінофільму "Тіні забутих предків" у смт Верховина Івано-Франківської області.
У західному музеєзнавстві розрізняють меморіальні будинки-музеї і будинки-музеї, що репрезентують типові побут і мистецтво визначеної епохи. В Україні будинки-музеї другого підвиду відносять до музеїв історико-побутового профілю.
Музеї-квартири – це вид меморіальних музеїв, що створюються шляхом музеєфікації окремих квартир, у яких жили видатні діячі культури, освіти, науки кінця XIX –XX ст., і присвячені їхньому життю й діяльності. Як й у будинках- музеях, у музеях-квартирах зберігається автентична обстановка з максимальним залученням справжніх меморіальних експонатів і дуже обережним включенням типологічних предметів, а ансамблева експозиція доповнюється тематичною, присвяченою життєвому і творчому шляху визначної особи. Характерним взірцем такого виду музеїв є квартира-музей О. Гончара у Києві.
При значній обмеженості меморіальних речей і достовірних свідчень у музеї-квартирі інколи створюється образна експозиція, покликана художніми засобами зобразити творчий портрет відомої особистості.
Музеї-квартири зіштовхуються з низкою експозиційних та екскурсійних труднощів, пов'язаних з обмеженою музейною площею та відсутністю достатнього місця для фондів, зон прийому відвідувачів і службових кімнат для співробітників. Часто музеї-квартири є філіями інших музеїв, що до певної міри дає змогу вирішити проблеми адміністративного характеру та фондосховищної діяльності. Що ж до організації екскурсійного потоку, то, виходячи з можливостей, квартиру намагаються зробити прохідною (із кільцевим маршрутом руху) та віддають перевагу обслуговуванню екскурсантів-індивідуалів і малих екскурсійних груп.
Музеї-монастирі – це поширений вид ансамблевих музеїв України, створених шляхом музеєфікації архітектурних ансамблів монастирів. За профілями їх відносять до історико-архітектурних чи художніх музеїв. У музеї-монастирі головними об'єктами збереження й експонування є матеріальна і духовна спадщина монастиря, а також представлена у збірках музею і зв'язана з діяльністю цього монастирем палітра рухомих і нерухомих пам'яток історико-культурної спадщини.
Українським монастирям риси "протомузейності" були притаманні ще від доби Київської Русі. Уже в ті часи у монастирських колекціях концентрувалися рідкісні рукописи та твори сакрального мистецтва, духовні реліквії, пов'язані з іменами святих, меморіальні предмети, твори народно-ужиткового мистецтва. Українські монастирі в усі часи виконували функцію плекання національної історико-культурної спадщини. І лише в першій третині XX ст. після окупації Української республіки більшовицькою Росією та з настанням доби комуністичного нігілізму й сталінського тоталітаризму більшість українських монастирів (окрім західноукраїнських) були розграбовані й закриті, а монастирські ансамблі фізично знищувалися чи перетворювались у склади, фабрики та в'язниці.
Сьогодні як об'єкт музеєфікації розглядається не лише ансамбль монастиря, але й саме історико-культурне середовище та історичні форми людської діяльності. Тому стосунки між музейною адміністрацією та Церквою (чернечою спільнотою) повинні ґрунтуватися на принципах взаємодоповнюючого співіснування. Таке співіснування на основі взаємних інтересів збереження історико-культурної цінності пам'яток допускає часткове повернення окремим об'єктам їхніх споконвічних функцій, що не суперечать вимогам схоронності спадщини.
До визначних музеїв-монастирів України відносять ансамблі Києво-Печерської лаври, Почаївської лаври, Святогірської лаври, Троїце-Іллінського монастиря, Унівського монастиря, Манявського скиту (рис. 1.15) та ін. [41].
Рис. 1.15. Музей-монастир "Скит Манявський" в Карпатах на Івано-Франківщині
Музеї-храми – це зникаючий в Україні вид ансамблевих музеїв, які дісталися нам у спадок від комуністичної доби з її гонінням Церкви й цинічного атеїстичного "викривання" релігії як "опіуму для народу". Цей вид музеїв почав з'являтися в нашій країні після її окупації більшовицькою Росією в умовах поширення масового фізичного нищення комуністами церков. Для того щоб врятувати від руйнації найвидатніші храми, освічені діячі того часу робили все можливе, відстоюючи тезу про організацію у храмах музеїв історії та "наукового" атеїзму. До 1970-х років включно музеєфікація храмів була єдиноможливою в умовах соціалізму формою збереження національної культової спадщини. З 1990 р. триває зворотний процес повернення Церкві храмів – переведення із них музейних експозицій та фондів в інші приміщення. Однак поняття музей-храм не зникає і нині визнається прогресивною формою збереження національної сакрально-мистецької спадщини.
У XXI ст. музеєм-храмом прийнято вважати музеєфіковану пам'ятку, в якій засоби музейної інтерпретації спрямовані на розкриття сторінок історії та суспільного й мистецького значення цієї пам'ятки.
Характер експозиції в музеї-храмі визначається ступенем схоронності пам'ятки. При низькому рівні схоронності проводяться часткові реставраційні роботи, спрямовані на часткове відтворення автентичних рис інтер'єру, на доповнення до них створюється типологічна експозиція храмового інтер'єру визначеної історичної епохи. Національним еталоном такого підвиду музею-храму є столичний Софійський собор доби Київської Русі (рис. 1.16).
Рис. 1.16. Софійський собор у Києві (пам'ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО)
У повністю відбудованих музеях-храмах максимально зберігаються риси справжнього інтер'єру, що доповнюється інсталяціями меморіальних пам'яток та інформацією про
історію храму, його художні особливості, етапи реставрації тощо. Одним з прикладів такого відбудованого музею-храму є Володимирський собор у Херсонесі (Севастополь) (рис. 1.17). Наприкінці XX ст. він з'явився як копія храму, що існував на цьому місці раніше й увічнював собою пам'ять про історичну подію охрещення київського князя Володимира.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Музеєзнавство» автора Рутинський М.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Музеї-заповідники.“ на сторінці 3. Приємного читання.
