Розділ «Висновки»

Глобальний рівень життя чи збереження нерівності між Північчю і Півднем?

Згідно з даними, опублікованими в 1984 р., 1,2 мільярда людей на Півночі (як на Заході, так і на Сході) мають доход понад 11 трильйонів доларів США порівняно з 3 трильйонами доларів, що мають 3,6 мільярда людей на Півдні3. Навіть за припущення соціальної революції на Півночі важко уявити собі, що величезна прірва між рівнями життя на Півдні й на Півночі в наш час може остаточно зникнути. Це залишається слушним навіть у тому разі, якщо економіки країн Півночі у майбутньому припинять зростати, ураховуючи їхню дуже розвинену індустріальну й технологічну інфраструктуру й матеріальні надбання їхніх громадян. Природно, екосоціалістична мережа північних напівавтаркій значно сприяла б ліквідації експлуататорських відносин між Північчю і Півднем; такі країни скоротили б до мінімуму імпорт сировини й надали б значної допомоги народам Півдня. Проте далеко не зрозуміло, чи є екологічно здійснимою і життєздатною обмежена індустріалізація більшості країн третього світу. З іншого боку, також зрозуміло, що без значних інвестицій у нові джерела палива й енергії (звичайні чи альтернативні) багато країн третього світу зазнають екологічного спустошення, оскільки збіднілі народи винищать залишки лісів, використавши їх як паливо, що призведе до появи пустель, ерозії ґрунтів і поширення голоду. У найближчому майбутньому не видно реальної можливості радикальних суспільних змін на Півдні без насильства й масових конфліктів. Тому потрібно було б скасувати борг країн третього світу та покласти край їхнім мілітаризації та пануванню транснаціональних корпорацій. Усі ці зміни немислимі, чи вкрай малоймовірні, без значних суспільних змін на Півночі. На теперішній час стратегія глобальної чи наднаціональної економічної інтеграції, яку підтримують лейбористська, соціалістичні та комуністичній партії країн, що входять до ОЕСР, прямо суперечить будь-яким перспективам фундаментальних змін на Півдні. Допоки європейські чи інші ліві партії підтримують приватні або націоналізовані транснаціональні компанії їхніх країн, що викачують прибутки з Півдня чи мілітаризують Південь, експортуючи до нього зброю, змагаючись за нові ринки для агробізнесу й т.ін., їхній «соціалізм» залишатиметься суто удаваним.

Статистика сучасної світової торгівлі свідчить про те, що приблизно 70% цінностей складається з промислових товарів і послуг, тоді як близько 30% складається з харчових продуктів і палива. Напівавтаркійна стратегія могла би суттєво змінити це співвідношення (що лише погіршується для країн Півдня) шляхом або різкого скорочення експорту промислових товарів (із країн Півночі), або підвищення цін на первинні товари, експортовані з Півдня, а отже, й коштів для внутрішнього розвитку економік третього світу. Оскільки індустріальний розвиток країн Півдня нерівномірний, деякі з них зменшували б імпорт сировини під час індустріалізації, натомість як інші мали б поступово скорочувати експорт промислових товарів і сконцентрувати зусилля на зміцненні національної самодостатності. Напівавтаркія передбачає розмаїття засобів виробництва, якого зазвичай бракує економікам, що базуються на виробництві одного чи декількох видів продукції. Зміна екологічної свідомості на Півночі, значне військове роззброєння та ліквідація чи мінімізація домінуючих ринкових механізмів у країнах, що входять до ОЕСР, створили б умови для суттєвої трансформації характеру й статистики світової торгівлі мірою того, як внутрішні національні економіки просувалися б до нових форм співпраці на засадах планової роботи для досягнення напівавтаркійних, екосоціалістичних цілей.

Сьогодні радикали Півночі перейшли від думки, що революція в імперіалістичних країнах Півночі приведе до звільнення Півдня, до надії на те, що, навпаки, революції у країнах третього світу перекинуться на імперіалістичні метрополії. На початок 1980-х років стало очевидно, що відносно «мирні» зміни на Півдні можуть означати лише глибшу інтеграцію до згубної політики, яку провадять домінуючі країни ОЕСР. Якщо не відбудеться значної радикалізації політики більшості країн Півночі, дійсні суспільні зміни на Півдні будуть загальмовані чи спотворені імперіалістичною інтервенцією (наприклад, інтервенцією США в Центральній Америці). Ніяке «перестрибування» через «стадію» індустріального капіталізму чи впровадження альтернативних «відповідних технологій» як домінуючої форми виробництва неможливе, доки країни Півдня не звільняться від економічної та політичної експлуатації капіталістичними і комуністичними країнами Півночі. Можливо, це звучить як кліше, але якби половина щорічного військового світового бюджету, який становить 800 мільярдів доларів США, витрачалася на егалітарні й соціальні потреби країн третього світу, це дозволило б упродовж десяти-двадцяти років викорінити найгірші форми бідності й захворювань. Тож, не дивно, що поки не покладено край світовій гонці озброєнь, годі й говорити про постіндустріальний соціалізм.

Соціалістичний плюралізм і потреба в нових державних інституціях

У цій книзі я намагався показати, що попри пропоновані багатьма суспільними рухами й радикальними партіями цікаві й привабливі концепції бездержавного, радикально децентралізованого, «віч-на-віч» альтернативного суспільства, демократія не може існувати без державних інституцій. Здорова демократична, по-стіндустріальна соціалістична громадська сфера потребує відповідних юридичних, культурних, освітніх і адміністративних структур, які гарантують судочинство, посередництво, представництво, а також систему стримувань і противаг. Я також підтримую ідею про пряму демократію в маломасштабних інституціях, напівавтаркійне демократичне представництво та можливість відкликання делегатів у державних інституціях на міському, регіональному й національному рівнях. І висувалося багато цілком реалістичних і цікавих пропозицій щодо розширення демократії, в яких, зокрема, йдеться про федерації рад споживачів і виробників, змішане представництво індивідів, груп та інституцій, подвійні форми стримувань і противаг на регіональному й національному рівнях. Одне слово, ні представницька, ні пряма демократія недостатні самі по собі. Необхідно шукати поєднання однієї і другої.

За умов напівавтаркії, що базується на централізованому й децентралізованому плануванні, не можна обійтися без адміністративної бюрократії. Але ж будь-яка комплексна, справжня демократія потребуватиме адміністративної складової. Аби уникнути диктатури й силового регулювання, необхідно, щоб вільно розвивалися партії, профспілки, групи суспільного тиску, міжнародні культурні й суспільні організації. Дуже багато радикалів гадають, що для того, щоб досягти плюралістичної демократії, слід просто створити відповідні політичні інституції і що «економіка» вже якось підлаштується під нові соціалістичні чи «зелені» політичні механізми. Однак, по-перше, не може бути єдиної форми соціалізму для всіх суспільств, а натомість має бути багато варіацій залежно від країни та долучених до цього політичних сил. По-друге, якщо будь-яке соціалістичне суспільство не зможе досягти максимальної рівності й широкої участі в ухваленні рішень, забезпечивши необхідні матеріальні передумови для всіх громадян у всіх регіонах, його «соціалізм» буде лише пустою формальністю. По-третє, я вважаю, що напівавтаркійне суспільство як політична мета (замість ринкового соціалізму) — це найкращий шанс реалізації структур прямої та напівпрямої демократії, тобто, інакше кажучи, необхідних матеріальних засобів для політи-ко-економічного відтворення екосоціалістичної демократії. По-четверте, не існує єдиної форми централізованого планування та єдиної форми ринку. Навіть за несприятливих умов диктатури в Східній Європі централізований план працює по-різному: в Східній Німеччині краще, ніж у Радянському Союзі. Централізація планування й енергетики завжди несе з собою ризик централізації політичної й суспільної влади. І навпаки, інституції й організації тяжіють до автономії4. Є також небезпека того, що місцеві органи спробують позбутися проблем, «переклавши відповідальність» на центральні органи, що призведе до послаблення місцевої демократії. Утім, тяжіння до інституційної автономії притаманно також місцевим і регіональним органам. Активне громадянство, наділене реальними повноваженнями з ухвали рішень, навряд чи погодиться передати владу з місць до центральних органів без жорсткої публічної боротьби (згадаймо боротьбу між місцевими радами й урядом Тетчер). У системі, де самодостатність вбудована в планові директиви центральних і децентралізованих органів, що опікуються плануванням, політичний плюралізм отримує важливу матеріальну підтримку, яка неможлива за умов радянського командного планування, ринкового соціалізму та приватного підприємництва.

Урешті-решт, будь-яка політична стратегія, що ігнорує основні потреби жінок, програми «соціального захисту», потребу радикальної трансформації громадських і приватних форм споживання та ставлення до навколишнього середовища, не зможе покласти край руйнівним і недемократичним традиціям нинішніх владних відносин. Ми часто забуваємо, що встановлення миру в усьому світі, усунення голоду, бездомності й бідності є радикальною утопією, що є практично здійснимою в цей самий момент. Створення нової демократичної громадської сфери буде неможливим, якщо більшість людей шукатимуть і знаходитимуть психологічний комфорт у приватизованих і окультних практиках та ірраціоналістичних традиціях. Можливо, було б непогано, якби соціалісти вивчали кращі традиції альтернативної медицини та мистецтва, пізнавали психологічні нюанси й т.ін. Але ці спіриту-алістські та окультні вірування, що приховують демократичні громадські інституції, натомість висуваючи на передній план емоції, почуття, ґуру, гіперантираціоналізм, схильність до перебільшеної інтроспекції лише послаблюють розвиток демократичного налаштованого активного соціалістичного громадянства. Вебер стверджував, що протестантська етика була важливим каталізатором розвитку капіталістичного виробництва. А які сучасні ідеї (включаючи релігійні) сприяють появі постіндустріального соціалістичного суспільства? Баро протиставляє поширеним формам гедонізму та споживацтва новий постіндустріальний аскетизм і спіритуалізм. Утім, я не думаю, що новий аскетизм, утілений у цілях «базових комун» та «індустріального роззброєння», досягне тріумфу. Також я не вірю, що намагання компенсувати антигуманізм і антинатуралізм технічної раціональності за допомогою пропаганди східних релігій і спіритуалізму, наблизить появу демократичного, екосоціалістичного майбутнього. Насправді нам потрібен новий раціоналізм — розвиток культурного розмаїття та натуралізму, що відкидає експлуатацію й цензуру пуританізму, расизм, сексизм, гомофобію й панування над природою, у той же час не впадаючи в безцільну гедоністичну й наркотичну псевдоде-мократію. Соціалістичний плюралізм потребує законів для того, щоб захистити права своїх громадян проти невиправданих зазіхань чи то з боку релігії, чи то з боку світських організацій. Реалістична «конкретна утопія» має спиратися на громадян, які свідомо тримаються тих суспільних відносин і цінностей, що є підґрунтям демократичного устрою, і так само свідомо відкидають негативні й деструктивні ідеї та практики, що можуть підірвати його зсередини.

Чи можлива політика, що веде до постіндустріального соціалізму?

Беручи до уваги стійкі політико-економічні тенденції, що, схоже, неухильно ведуть до подальшої глобальної інтеграції технологічних і соціально-економічних сил, чи не виглядає утопічним обстоювання стратегії напівавтаркії? Відповідь: так. Проте ще утопічніше думати, що традиційна державна й економічна політика капіталістичних країн розв'яже проблеми безробіття, бідності, руйнування екології та загрози ядерної війни. Нема ніякої впевненості в тому, що праві інтелектуали чи традиційні ліві парламентські партії справді зацікавляться проблемами реструктуризації промисловості, фіскальних криз, гонки озброєнь, боргу країн третього світу та іншими важливими питаннями, що потребують розв'язання. Короткострокова ad Ьіос політика, неефективність нарощування бюджету чи фіскальних скорочень, позірне опікування питаннями миру, довкілля й бідності не в змозі приховати необхідність радикальних змін у політиці. Постіндустріаль-ний соціалізм ніколи не виникне, якщо ми чекатимемо змін від теперішніх ринкових сил (Тоффлер), фабіанської еволюції «змішаної економіки» (Джонс) чи якщо ми скажемо «прощавай» робітничому класові (Ґорц) або взагалі відмовимось від партій тому, що вони мають іти на стратегічні компроміси (Баро).

Якщо ми відкидаємо катастрофічну з екологічного погляду політику Баро та його прихильників, тоді ми маємо ступити на шлях боротьби з організаціями, політикою та структурами теперішніх громадської та приватної сфер. Головна проблема полягає в такому: чи можна сформувати політичну ефективну позицію, що не збігається з позицією традиційних лівих партій і профспілок, які самі є складовими частинами панівної системи? У капіталістичних суспільствах із вільним електоральним процесом існує лише декілька політичних виборів, відкритих для тих, хто прагнуть постіндустріального соціалістичного суспільства. Ці вибори обертаються навколо позитивних і негативних наслідків планування й регулювання. Відмовляючись від політичної боротьби всередині нинішніх державних інституцій, ми залишаємо майбутнє в руках консервативних сил і нерадикальних соціалістичних, комуністичних і лейбористської партій. Жодний суспільний рух нездатний ефективно провадити політику, спрямовану на одностороннє ядерне роззброєння, рівну оплату праці для жінок, суворий контроль за станом навколишнього середовища та інші цілі екосоціалістичної політики, оскільки вони не мають організацій, що впливають на державну владу. Якщо ми відмовимося від електоральної політики, нам залишається просто стояти осторонь і чекати, тоді як нові праві здійснюватимуть свої мрії про абсолютно нерегульовану ринкову систему чи традиційні ліві уряди асимілюватимуть робітничі й нові суспільні рухи в межах неокорпоратизму, шантажуючи їх загрозою з боку нових правих. Адже політична боротьба в майбутньому розгортатиметься переважно навколо питань про ступінь планового політичного регулювання соціально-економічної діяльності та ступінь корпоративної безвідповідальності й мінімізації регулятивного контролю за прибутковістю підприємств.

Відмова від партійної політики є, певна річ, неминучою для того, хто вірить у теорію кризового колапсу чи бажає залишитися незабрудненим традиційними проблемами загниваючої системи. Під цим кутом зору боротьба суспільних рухів «по той бік» наявної політичної системи може сподіватися лише на те, щоб послабити наявний устрій, допоки він, можливо, не розвалиться сам собою (завдяки катастрофічній політиці, якою система, як уважається, наближає свій кінець, але її варто підштовхнути). Так само неефективною є діяльність нових радикальних політичних партій без масової підтримки народу, оскільки вони здатні лише на те, щоб ледь животіти, подібно до теперішніх лівих партій, упроваджуючи політичну стратегію, оперту лише на електоральну політику. Справді нові суспільні організації можуть сприяти утвердженню рівності й демократії, діючи за межами партійної системи (наприклад, рухи 1960-х — початку 1970-х років). Ця боротьба задавала тон, формувала новий політичний порядок денний, впливаючи навіть на ліві парламентські партії. Але намагання останніх організувати масові неелекторальні кампанії та боротьбу не мали успіху (за деякими незначними винятками), що позначилося на багатьох нових суспільних рухах, які відмовилися від електоральної політики й відносин із державними інституціями. Обидва шляхи є неефективними й консервативними.

Зрозуміло, що жодна партія та жодний рух самі по собі не зможуть спричинити радикальних змін у капіталістичному суспільстві, що характеризується плюралізмом суспільних організацій і субкультурних цінностей і практик. Але пропонувати посилення контролю над нинішньою економікою, політикою у військовій галузі та щодо навколишнього середовища, як я це роблю, не означає думати, буцімто капіталістичні суспільства можна успішно мирним шляхом привести до трансформації в по-стіндустріальні соціалістичні суспільства. Відкидаючи думку про те, що капіталістичні суспільства приречені на крах унаслідок економічної, екологічної чи воєнної катастрофи, я не хочу вдаватися до іншої крайності й схвалювати тих прагматичних лівих технократів, які наївно чи цинічно рекламують свої здібності щодо кризового менеджменту. По-перше, екологічна чи воєнна катастрофа навряд чи створить умови для соціалістичного відновлення — навіть якщо ми припустимо, що хтось залишиться живим. По-друге, економічна катастрофа сама по собі не принесе соціалістичних змін без масової мобілізованої коаліції нових суспільних рухів, профспілок і радикальних партій.

Отже, можна запитати: у чому полягає доцільність поступового посилення контролю над національними економіками, якщо цими капіталістичними системами неможливо успішно управляти? Я впевнений, що безпосередня боротьба робітників і представницьких організацій нових суспільних рухів абсолютно необхідна, незалежно від віри в успішний менеджмент чи крах капіталізму. Намагатися передбачити мінливу долю капіталу чи робітничого класу — марна справа: можливо, на капіталістичні суспільства чекає крах, можливо, одного дня для всіх знайдеться робота, а можливо, станеться революція. А тим часом величезні проблеми, пов'язані з соціальним захистом, загрозою ядерного знищення, хімічного забруднення й т.ін., потребують негайних дій, аби якась «конкретна утопія» мала реальний шанс бути здійсненою в середньо- чи довгостроковій перспективі. Якщо політичні й суспільні сили не втрутяться в діяльність усіх відповідних державних і приватних інституцій, майбутнє формуватимуть наші опоненти. Якщо виходити з того, що стратегія, орієнтована на еко-соціалістичну напівавтаркію, пропонує найкращі шанси для людства, то перед нами стоїть безліч завдань і політичних цілей, що потребують негайного розв'язання, аби створити всі необхідні передумови для максимального сприяння місцевій і національній самодостатності. Ці політичні цілі — які дещо відрізнятимуться від країни до країни — будуть, безперечно, несумісними з прибутковою діяльністю багатьох (хоча й не всіх) приватних фірм. Альтернативні економічні стратегії, які нібито сприяють розвиткові на-півавтаркії, але водночас базуються на тих чи тих варіаціях теперішніх капіталістичних «змішаних економік», приречені на невдачу. Я кажу про це, оскільки завжди існує небезпека того, що коаліції робітників і шовіністських бізнесових організацій, які проштовхують вузькі, національні капіталістичні інтереси, можуть поширитися під час кризи. З іншого боку, було би наївно вважати, що ринкові сили несподівано припинять діяти лише тому, що екосоціалістичні політичні сили одержать перемогу в місцевій і національній електоральній та неелекторальній боротьбі. Якщо не станеться революції, багато бізнесових підприємств продовжуватимуть своє існування — чи то в опозиції до нових радикальних коаліцій, чи то в непевному співвідношенні, можливо, за певних форм обмеженої кооперації між маломасштабними підприємствами.

Однак не слід плекати ілюзій щодо пробудження електоральної і неелекторальної боротьби, націленої на екосоціалістичну самодостатність. Що більше форм контролю існуватиме для обмеження небезпечної й несправедливої діяльності приватних корпорацій та індивідів, то поляризованішими будуть капіталістичні суспільства. Цей сценарій може налякати багатьох оптимістично налаштованих реформаторів, чия підтримка дуже важлива для успіху радикальної екологічної, антиядерної та егалітарної політики (особливо щодо реорганізації умов праці та соціального доходу). Але краще бути чесним щодо потенціальних небезпек і конфліктів, які можуть виникнути, ніж маніпулювати великою кількістю людей, закликаючи їх іти за патерналістськими лідерами й партіями.

Невдача традиційних революційних партій є очевидною для всіх, окрім тих, хто сліпо зберігають їм вірність. Ті нечисленні партії, які мають масову підтримку, бачать, що їхній заклик знаходить усе менший відгук. Більшість партій мають нечисленних прихильників. Для решти їхній час уже давно минув. Нова радикальна партія має бути здатною виступити також від імені еко-феміністських і екосоціалістичних прагнень великої кількості індивідів, що втомилися від обмежень і зловживань традиційних партій. Партії зелених у Західній Німеччині й інших країнах, безумовно, репрезентують позитивний крок у цьому напрямку. Але вони також досі залишаються під значним впливом багатьох нереалістичних ідей, які я проаналізував у попередніх розділах. Ми ще будемо свідками появи нових партій і груп, які потужно боротимуться за реалізацію екосоціалістичних стратегій, що передбачають централізоване й децентралізоване соціалістичне державне планування та визнають важливу роль державних інституцій у забезпеченні необхідних програм «соціального захисту» та координуванні напівавтаркійних форм матеріального відтворення. Доки індивіди та групи не усвідомлять ту неприємну новину, що бездержавні, децентралізовані, безгрошові, маломасштабні комуни чи інші неформальні альтернативи є нежиттєздатними без комплексних адміністративних і суспільних структур, необхідних, аби гарантувати демократичну участь, громадянські права й егалітарне координування економічних ресурсів, годі сподіватися на сильну коаліцію між робітничими та новими суспільними рухами.

На жаль, щоденна інформаційна дієта для радикально налаштованих індивідів і груп складається переважно з поганих новин. Тому не дивно, що багато з них плекають надії на те, що раптом якісь групи чи індивіди створять теорію, яка дасть остаточну відповідь на теоретичні та практичні проблеми. Таке видавання бажаного за дійсне є лише спробою втекти від болючої реальності. Марно очікувати гладкого переходу до суспільства, заснованого на принципах, протилежних до тим, на яких базуються сучасні деструктивні й ірраціональні суспільні устрої. Можливий такий розвиток подій, за якого у Східній Європі відбудеться політичний вибух, спричинений стагнацією чи кризою, що приведе до подальшої демократизації. Але малоймовірно, що такий успішний політичний вибух або внутрішні зміни в напрямку до демократії та рівності (проведені згори) стануться в СРСР без значного повороту в гонці озброєнь чи протистояння в «холодній війні». Однак для того, щоб досягти ядерного роззброєння на Заході (чи навіть detente[27] між Заходом і Сходом), щоб спинити наступ нових правих, а також ті сили всередині лівих парламентських партій, які рухаються в бік правих, і щоб посунути вперед справу феміністських, екологічних, етнічних, антирасистських та інших суспільних рухів, треба діяти надзвичайно енергійно й рішуче. Якщо в більшості країн третього світу навряд чи можливі зміни без соціальної революції чи принаймні рішучих реформ, то протистояння між протилежними суспільними силами в країнах, що входять до ОЕСР, уже затяглося і, ймовірно, готове вибухнути за нового політичного розкладу чи кризи.

Підсумовуючи, слід зазначити, що ми потребуємо нового бачення та нового розуміння перспективи. Соціалістичні, комуністичні та лейбористська партії збанкрутіли. За останні роки в лавах цих партій не зародилося жодної рішучої, інноваційної політичної стратегії. Водночас багато представників цих партій із зневагою ставляться до радикалів, оскільки політика, як вони стверджують, є марудною справою й «мистецтвом можливого». Проте без сміливих ідей таких людей, як постіндустріальні утопісти, політика перетвориться на не що інше, як короткозору, самозадоволену й нерідко цинічну справді марудну роботу. Якби минулі покоління не насмілювалися думати про неможливе, ми б не досягли багато з того, що нині видається звичайним. Проте, якщо пропоновані альтернативи справді є нездійснимими, пристрасть, з якою світ береться за справу, призведе до трагічного фіналу. «Конкретна утопія», яка базується на екосоціалістичних, напівавтаркійних принципах — і зорієнтована на нині наявні проблеми, які, втім, можна здолати, — поєднує пристрасть і рішучість із баченням перспективи.