TextBook Унаслідок того, що більшість лівих і правих теоретиків державних інституцій переважно приділяли увагу політично-адміністративним аспектам, нехтуючи при цьому економічними і соціальними, сучасні політичні стратегії позначені домінуванням нереалістичної антидержавної перспективи (тезами про відмирання держави чи мінімальну державу). Напівавтаркійна стратегія означатиме визнання того, що альтернативне екосоціалістичне суспільство повинно мати нові демократичні державні інституції на місцевому, регіональному та національному рівнях. Ці нові державні інституції можуть бути організованими на федеративних чи нефедеративних засадах залежно від конкретного суспільства, наприклад Австралії чи Франції. Нові державні інституції забезпечуватимуть робочі місця для більшої частини (але не всієї) найманої робочої сили, а також програми «соціального захисту» й гарантованого мінімального доходу. Якщо ми погоджуємося з тим, що зміцнення демократії також потребує відповідних матеріальних структур для місцевого та національного суверенітету, то напівавтаркія є єдиним засобом, що веде до розвитку економіки прямої та напівпрямої демократії. Соціальний інтернаціоналізм навряд чи розвиватиметься за умов відсутності місцевої кооперації, а про міжнародну кооперацію годі й казати. Подальша глобальна інтеграція продуктивних і адміністративних сил неминуче призведе до послаблення структур місцевого, регіонального й національного контролю, перш ніж громадяни отримають можливість запровадити демократію на місцевому рівні. Адвокати інтернаціоналізму й соціалістичної глобальної інтеграції зазвичай наголошують на тому, що наднаціональне планування матиме своїми наслідками розширення свободи та зв'язків. Але напівавтаркія сприятиме розвиткові життєво важливих культурних, політичних та інших відносин і водночас дозволить зберегти контроль над економікою й ідентичність індивідуальних націй і локалів. Опоненти напівавтаркії мають насамперед показати, як за умов гіперцентралізації та глобальної інтеграції можна зберегти демократію на місцях.
На теперішній момент ми маємо світ, в якому панують частково демократичні чи абсолютно недемократичні місцеві, національні й наднаціональні уряди й приватні організації. Політичне завдання полягає в радикальній демократизації цих державних інституцій шляхом ліквідації всіх тих явних і прихованих механізмів, що дозволяють зберігати владу в руках невеличких меншостей. Але «політичне» рішення приречене на невдачу, якщо матеріальними ресурсами керуватимуть на наднаціональному рівні, оскільки такий устрій зведе нанівець місцеві й регіональні демократичні сили. У зв'язку з цим постають певні питання планування чи непланування, а також централізації чи децентралізації.
Потреба в централізованому й децентралізованому плануванні
Якщо ми прагнемо суспільства, де нормою є енергозбереження, де набагато більші за необхідні обсяги сировини, продуктів харчування й промислових товарів уже не транспортують на довгі відстані за допомогою мільйонів екологічно небезпечних надземних, морських і повітряних транспортних засобів, де більшість громадян (а не приватні компанії й урядові бюрократії) визначають, що, де і як у виробництві товарів і послуг, тоді надзвичайної ваги набудуть соціальне планування й відкритий суспільний дискурс. Я стверджував, що постіндустріальне соціалістичне суспільство не може спиратися лише на недосконалі механізми неформального сектору — простий бартер, безгрошові обміни та ін. Усі ті, хто вважають, що «виробництво-споживання», простий бартер та інші форми соціально-економічної взаємодії можуть замінити капіталістичний ринок і державне планування — і водночас гарантувати рівність і демократію, — глибоко помиляються. Гроші залишатимуться потрібними у передбачуваному майбутньому, хоча значний обсяг товарів і послуг «соціального захисту» можна забезпечувати на громадських засадах, що дозволить скоротити частку необхідних матеріальних товарів і послуг, які потребують грошей.
Альтернативне суспільство має забезпечити не тільки економічні, але й соціальні гарантії. Це, зокрема, важливо для всіх тих людей — а надто для жінок і дітей, — що не виконують оплачувану роботу. Суспільство, зорієнтоване на соціальну рівність і демократію, мусить забезпечити певний матеріальний фундамент, необхідний для ліквідації регіональної та соціальної нерівності, а також адміністративну надбудову чи засоби контролю, аби запобігти створенню нових форм соціальної нерівності й зловживання. Кожний локал чи регіон повинен мати достатні основні ресурси для інфраструктури і виробництва, а також доход для регулярних видатків на заробітну платню й програми «соціального захисту». Без національних державних інституцій економічні, соціальні гарантії та необхідний доход для видатків є навряд чи досяжними, адже соціальна й трудова мобільність буде обмежена чи опиниться лише під загрозою ризику бідності, бездомності та безробіття.
Я не пропоную обговорювати в деталях усі недоліки й форми соціальної нерівності, що розвинулися б за умов ринкового соціалізму (який пропонують такі автори, як Алек Ноув2). Натомість я стверджую, що найкращим способом реалізувати бажані цінності й соціальні практики, які підтримують екосоціалісти, еко-феміністи та інші поборники зміцнення рівності й демократії, є стратегія комбінованого централізованого-децентралізованого планування з мінімальними ринковими механізмами. Крім того, ці механізми планування мали б набагато більше шансів на успіх у націях-державах з чисельністю населення не більше ста мільйонів, ніж у країнах із великою територією й кількістю населення у декілька сотень мільйонів людей, як у СРСР, США, Китаї чи Індії. Звичайно, існують країни з великою територією й незначною кількістю населення (наприклад, Австралія чи Канада) та країни з малою територією й великою кількістю населення (наприклад, Японія). Ідеальних пропорцій чи ідеального вирішення цих проблем не існує. Довгостроковою політичною метою має бути раціональний поділ дуже великих суспільств на по-справжньому автономні республіки, що базуються на етнічних, лінгвістичних, соціокультурних і біорегіональних критеріях. Певна річ, такі субподіли на більш керовані, менші нації-держави є політично неможливими в найближчій перспективі. Але для десятків нинішніх малих і середніх націй-держав такі політико-еко-номічні цілі є вкрай бажаними й, враховуючи масову політичну боротьбу, реалістичними в перспективі найближчих декількох десятиліть.
Централізоване планування на національному рівніДекілька важливих функцій мають бути інституційно централізованими, оскільки якщо вони будуть децентралізовані, це або буде непрактичним, або створить непотрібні додаткові проблеми. Серед функцій, що мають плануватися централізовано, такі: певні форми збирання податків (збирання податків має бути розподіленим між національними, регіональними та місцевими органами, аби уникнути значної концентрації фіскальної влади); контроль за внутрішньою та іноземною валютою; контроль за міжнародною торгівлею та механізми обміну; національні поштові та телекомунікації; координування центрального бюджету; воєнна оборона; адміністрування національної програми гарантування мінімального доходу та інші сфери діяльності, що потребують національного координування та розвитку. Також планованими з центру мають бути такі види діяльності, пов'язані з виробництвом і розповсюдженням: сировина; електроенергія та паливо (за винятком тих випадків, де ефективнішими й керованішими є місцеві, маломасштабні, відновлювані джерела, такі як вітер чи сонячна енергія); ключові виробничі матеріали, такі як сталь; а також транспортні засоби, такі як національні залізничні, повітряні й морські мережі. Також дуже важливо, щоб централізовано й планово регулювалася велика частка засобів виробництва, наприклад, станки, важке обладнання, а крім того, наукові дослідження й розвиток держави. Маломасштабні засоби виробництва можуть залишатися в руках децентралізованих підприємств.
Головною метою централізованого планування має бути забезпечення основних товарів, сировини та соціального доходу, на що нездатні децентралізовані суспільні органи та підприємства. Централізоване планування також надало б необхідної зв'язності національній стратегії інвестицій — не в сенсі сприяння конкурентоспроможності на іноземних ринках, а радше задля виконання життєво важливого завдання розподілу національних ресурсів на постійні потреби та нагальні витрати, враховуючи перерозподіл, відновлення, потреби розвитку, суспільні роботи та регулярні видатки. Оскільки жодна країна не може бути повністю самодостатньою, без національного планування не обійтись. Адже зовнішня торгівля, допомога країнам, біднішим на ресурси, і міжнародне співробітництво в наднаціональних організаціях здійснюватимуться тисячами місцевих організацій, вони будуть розрізненими, некоординованими й вестимуть до марнування ресурсів.
Децентралізоване планування на місцевому та регіональному рівняхУ регіонах, містах чи інших локалах, охоплених децентралізованим плануванням, існуватимуть три основні форми трудової зайнятості у виробництві, координуванні, обміні й наданні послуг:
1. Трудова зайнятість в інституціях і підприємствах демократично контрольованого державного сектору, наприклад, програми «соціального захисту» в медицині, освіті, догляді за дітьми, на заводах, що виробляють споживчі товари, на фермах, у громадських адміністративних органах, на місцевому транспорті, у культурних інституціях тощо. Ці види діяльності регулюватимуться неринковими механізмами, тобто пов'язані з ними питання вирішуватимуться в процесі громадського політичного обговорення (прямого чи напівпрямого) за участю всіх зацікавлених громадян, споживачів і виробників.
2. Самоорганізовані кооперативи робітників, що вироблятимуть товари чи надаватимуть послуги для місцевих і регіональних інституцій державного сектору. Ці кооперативи діятимуть на засадах комбінації ринкових механізмів і державного планування. Ці місцеві чи регіональні кооперативи будуть конкурентами в змаганні за контракти з забезпечення товарами та послугами для інституцій децентралізованого державного сектору. Але ринкові механізми, які регулюватимуть діяльність кооперативів, будуть обмеженими за допомогою неринкових механізмів децентралізованого й централізованого планування. Механізми планування забезпечуватимуть чіткі засади для діяльності кооперативів (приміром, кількість і якість товарів і послуг, з приводу яких проводитимуться тендери серед кооперативів), аби уникнути жорстоких рис капіталістичного ринку, що фактично ґрунтуються на не-регульованих механізмах ціноутворення чи встановленням цін монопольними корпораціями.
3. Урешті-решт, індивідуальні та сімейні виробники, які не діють на засадах планування й підпорядковані таким механізмам: а) ринкові механізми попиту й пропозиції, які визначають розмір прибутку й обсяг товарів і послуг, наприклад, продукти харчування, ремісничі вироби, ремонт і персональні послуги; б) «вироб-ництво-споживання» чи простий бартер за допомогою якого індивіди, сім'ї та невеличкі групи надають товари і послуги шляхом безгрошових, самодостатніх операцій.
Слід дати певні додаткові пояснення. Аби мінімізувати чи взагалі уникнути негативних соціальних наслідків, що є неминучими за умов конкурентної боротьби, пов'язаної з ринковими механізмами — капіталістичними чи соціалістичними, — ринкові механізми потрібно скоротити до мінімуму. Оскільки, на мою думку, бездержавні суспільства не є ані здійснимими, ані бажаними (якщо ми прагнемо демократії та рівності), планування має бути розподіленим між центральним і децентралізованими полюсами адміністративного регулювання. Люди не повинні плутати принцип централізованого планування з командним централізованим плануванням у Східній Європі. Централізоване планування не є недемократичним за своєю сутністю, і так само ринковий обмін сам по собі не містить механізм, що робить його демократичним. Радше планування слід оцінювати в контексті широкого спектра політико-економічних інституцій і практик. Цінність напівав-таркічної стратегії полягає в тому, що політико-економічні інституції спрямовуються на досягнення максимальної самодостатності в найближчій і довготривалій перспективі, що є протилежністю централізованого контролю, якому віддають перевагу партійні бюрократи в СРСР. Що ж до мети нульового зростання, то я не вважаю, що вона є доцільною в найближчому майбутньому. Радше слід обмежити чи зупинити виробництво в певних галузях, що є шкідливими для здоров'я та навколишнього середовища, а також уповільнити зростання в таких сферах економіки, як програми «соціального захисту». Існує надто значна нерівність усередині націй і поміж націями, аби погодитися з нульовим зростанням. Формування напівавтаркійного суспільства не відбудеться за кілька років. Звідси випливає важлива роль централізованого планування в організації й розширенні соціального корисного виробництва та перерозподілі ресурсів і доходу серед менш привілейованих регіонів, груп та індивідів — усередині країни й поза її межами.
За пропонованої мною системи основні складнощі виникнуть у тих сферах виробництва й перерозподілу, де відповідальність розподілена між центральною й децентралізованою владою. Цей конфлікт навколо пріоритетів є водночас необхідним і корисним. Місцева і регіональна влада нестиме відповідальність за планування основного масиву програм «соціального захисту», споживчих товарів і продуктів харчування. Що більше ці децентралізовані спільноти розвиватимуть самодостатність, то більшою буде роль місцевої влади порівняно з центральною у процесі ухвалення рішень. Централізоване планування зберігатиме свою потребу в таких сферах, як розподіл ресурсів і забезпечення доходу. Але що більшою буде місцева технологічна інфраструктура — тобто засоби виробництва, потрібні для виробництва споживчих товарів, — то більшою буде свобода галузей виробництва споживчих товарів від обмежень, визначених централізованим плануванням недостатніх ресурсів. На відміну від сучасних економік, що створюють постійний тиск, який примушує до конкуренції — тобто до зростання чи банкрутства, — або до інтеграції свого виробництва з іншими національними економіками, в умовах напівав-таркії репродуктивний процес спрямований на демократичний контроль над тими ресурсами, що вважаються найважливішими для людей. Пропозиції щодо стратегії ринкового соціалізму також підкреслюють важливу роль централізованого планування. Але ці моделі надто покладаються на ринкові механізми стосовно більшості споживчих товарів і засобів виробництва, з чого випливає, що всі негативні аспекти нерівності доходів, швидкого індустріального зростання, забруднення навколишнього середовища та безробіття перейдуть від капіталістичного до «соціалістичного» ринку. Ще важливішим є те, що ці моделі ринкового соціалізму практично оминають питання життєво важливих програм «соціального захисту», які не можуть залежати від прибутковості «соціалістичних ринкових сил».
Пропонована мною політико-економічна модель передбачає простір для кооперативної праці індивідів і груп, простого бартеру чи незначних ринкових послуг і альтернативних форм мало-масштабних підприємств. Ринкові механізми та тіньовий обмін завжди зберігатимуться в тій чи тій формі. Суспільство має створювати умови, які б у тіньовій сфері сприяли виробництву харчових продуктів, розвиткові індивідуальних, ремонтних послуг та іншим видам діяльності, які спрямовані на задоволення базових потреб чи потреб, пов'язаних із дозвіллям. Якщо централізоване планування повинно мати на меті зміцнення місцевої та регіональної самодостатності, то децентралізоване планування своєю чергою також повинно мати на меті виробництво товарів і послуг, включаючи товари і послуги «соціального захисту», тож, щоб місцеві зусилля і ресурси узгоджувалися з національними концепціями рівності, співпраці та збереження довкілля. Вертикальні форми адміністрування й ухвалення рішень і надалі будуть необхідними, але при цьому бажано розвивати горизонтальні зв'язки (між підприємствами і кооперативами) на локальному й регіональному рівнях.
Поєднання централізованого й децентралізованого планування дозволяє вбудувати у процес ухвалення рішень певну форму подвійного політичного контролю. Ті інституції та підприємства державного сектору, які регулюються механізмами децентралізованого планування, повинні будуть рахуватися з двома полярно протилежними видами діяльності: індивідів і груп у тіньовому й ринковому мкросекторі та макропланувальників на центральному рівні. Це потребуватиме місцевих і регіональних керівних органів для забезпечення механізмів адміністративного регулювання й суспільного контролю за всією тією ринковою й бюрократичною діяльністю, що створює загрозу зловживання суспільними нормами на користь жадоби, корупції та привілеїв. Це також потребуватиме національних інституцій і підприємств, регульованих за допомогою централізованого планування, для забезпечення необхідного матеріального підґрунтя для розвитку рівності й демократичного соціалістичного плюралізму в місцевих і регіональних спільнотах. На відміну від усіх тих, хто вірять у «мале — прекрасне» та неофіційні альтернативні практики без державних інституцій, «конкретна утопія», що створює умови для розвитку маломасштабних інституцій і обмежених форм бартеру, є здійснимою саме завдяки комплексним місцевим, регіональним і національним інституціям, регульованим механізмами децентралізованого й централізованого планування. Кожна складова на мікрорівні, на проміжному місцевому й регіональному, а також на центральному рівнях орієнтована на те, щоб допомогти індивідам і групам у реалізації тих цінностей, що обстоюють еко-соціалісти та інші сучасні рухи за мир і демократизацію.
Дехто може стверджувати, що поєднання планування й ринкових механізмів на децентралізованому рівні призведе до домінування ринкових механізмів за умов процвітання кооперативів, маломасштабних видів ринкової діяльності й бартеру. Проте це малоймовірно, оскільки в суспільстві, зорієнтованому на максимальну самодостатність, рішення децентралізованого планування суворо обмежуватимуть потенціал зростання ринкових сил. Що більше відповідні центральні й децентралізовані органи влади впроваджуватимуть політику перерозподілу, сприятимуть зміцненню рівності за допомогою не пов'язаних із ринком програм «соціального захисту» і т.ін., то меншою буде ймовірність того, що ринкові механізми формуватимуть культуру споживацтва й перевиробництва заради товарного наддостатку. Демократичний контроль місцевих і національних інституцій — а надто децентралізованих державних інституцій — потягне за собою регулярні публічні дебати стосовно рівня товарів і послуг, продукування яких слід довірити ринковим механізмам на мікрорівні або конкуруючим між собою кооперативам. Якщо домінуватимуть ринкові механізми, це швидко призведе до збільшення безробіття, «дірок» у доходах, добробуті та зростання «соціалістичного бізнесу», що шукатиме клієнтів на національному й міжнародному рівнях. Навпаки, настанова на напівавтаркію підриває динаміку постійного зростання й обмежує нерівність у доходах через програми ГМД і еґалітарні податкові системи (у такий спосіб значно скорочуючи стимули до прибутковості). З іншого боку, нестача природних і соціальних ресурсів діє на місцеві спільноти як дисциплінуючий стимул, що спонукає їх у демократичний спосіб до мінімізації марнотратства, неефективності й корупції. Моральні стимули самі по собі є неадекватними; натомість ринкова дисципліна призводить до безробіття й соціальної нерівності. Проте процеси децентралізованого й централізованого планування, що передбачають самокорекцію, здійснюватимуть контроль за ринковими механізмами з тієї простої причини, що інтереси самих громадян через цілі й вимоги напівсамодостат-ності спонукатимуть їх до максимальної соціальної рівності й демократії.
Роззброєння та захисна оборона
Поява постіндустріального соціалістичного суспільства просто неможлива за збереження теперішніх військово-промислових комплексів чи навіть їхнього незначного скорочення. Тож, я погоджуюсь із Баро та іншими представниками руху зелених у їхньому рішучому неприйнятті всіх форм систем ядерного залякування та наступальних воєнних стратегій. Ядерні та хімічні озброєння й високотехнологічні інновації в царині лазерів, супутників тощо аж ніяк не є якимсь периферійним явищем для сучасних суспільних устроїв. їх не можна просто викреслити, не змінивши глибоко природу політико-економічних владних відносин. Як пояснювалося в розділі 3, наукові дослідження, пов'язані з воєнною галуззю, є невідлучною складовою нових форм розвитку високих технологій. Місцева й національна демократія дедалі більшою і більшою мірою залежить від того, чи вдасться розвернути всі ті інтегративні тенденції, які прирікають економічні інституції на технологічну залежність і воєнний шантаж. Стратегія напівавтаркії неможлива, якщо ключові технологічні, фіскальні, політичні й військові ресурси нації пов'язані через членство в таких воєнних пактах, як НАТО й АНЗЮС. Боротьба проти ядерної війни за своєю суттю має бути боротьбою за одностороннє ядерне роззброєння, за нейтралітет, вихід із гонки озброєнь і звільнення від тиску конкуренції, економічної й технологічної суперництва-залежності.
Проте, наголошуючи на необхідності роззброєння теперішнього наступального воєнного істеблішменту, я не вважаю, що екопацифізм є реалістичною метою у найближчі десятиліття. Потрібно створити нові національні захисні оборонні системи, які стануть складовою планованої напівавтаркії. Для досягнення наднаціональних угод, запровадження демілітаризованих зон і механізмів запобігання конфліктам потрібна співпраця з іншими націями. Увесь світ не навернеться до пацифізму одностайно й одночасно, а отже, потрібні обмежені воєнні оборонні структури, організовані за допомогою механізмів централізованого планування. Децентралізованій регіональній і місцевій владі належатиме значна роль у мобілізації громадян, ресурсів і комунікацій. Не менш важливу роль відіграватиме централізоване планування, оскільки зберігатиметься потреба в імпорті технологій і сировини, відсутніх у певних країнах, із дружніх країн, допоки не буде досягнуто максимальної самодостатності включно з оборонною системою. Це буде надзвичайно важкий перехід, оскільки економічна й військова самодостатність, безумовно, натикатиметься на потужний спротив із боку супердержав. Урешті-решт, частка національних ресурсів, що витрачається на захисну оборонну систему, може суттєво скоротитися, лише якщо в світі запанує мир і відносини між державами буде переорієнтовано на співробітництво замість конфліктів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Постіндустріальні утопісти» автора Франкел Борис на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Висновки“ на сторінці 2. Приємного читання.