Розділ «Вступ»

Термін «постіндустріальний» першим ужив Отур Пенті з Англійської гільдії соціалістів20. Пенті, послідовник Вільяма Морриса та Джона Раскіна, обстоював децентралізоване суспільство, що спирається на ремісництво і кустарне виробництво. Цікаво зазначити, що Рудолф Баро у 1980-х також закликав до постінду-стріального соціалізму на подібних засадах. Різниця полягає в тому, що Пенті не приймав новий індустріалізм, тоді як Баро, Пітер Фуллер та інші прихильники ремісницького соціалізму бажають радше рухатися далі до капіталізму, аніж вертатися назад21. Однак обидві школи у своїй прихильності до постінду-стріального соціалізму, що спирається переважно на село чи принаймні є вільним від великих міст, відходять від радикальної традиції соціалізму постнестачі, розробленої Маркузе, Букчиним і багатьма іншими в 1960-х роках22. Віра цих авторів у безмежні матеріальні ресурси, нову науку, яка витіснить технічну раціональність, і звільнення людства від додаткової репресії й додаткової праці різко розходиться з радикальним фундамен-талістським «індустріальним роззброєнням» Баро. Серед тих, хто заклали фундамент сучасної постіндустріальної соціалістичної думки, слід згадати анархістську традицію, Блоха, Франкфуртську школу, Райха та інші радикальні течії, що рішуче скритикували теперішні капіталістичні та комуністичні суспільства й вдихнули нове життя в утопічні соціалістичні ідеї.

Попри численні критичні виступи проти Белла та інших теоретиків постіндустріалізму з боку радикалів, деякі ліві теоретики почали серйозно сприймати поняття постіндустріального суспільства. На початку 1970-х років Ален Турен опублікував свою працю «Постіндустріальне суспільство»23, в якій він висловив попередження про розділення між гуманістами і технократами всередині нового «знаннєвого класу» «програмованого суспільства». Як і інші ліві аналітики того періоду, Турен писав майже одразу після студентських заворушень 1960-х років і дещо переоцінював важливість університетів. Крім Турена, постіндустріальним суспільством і футурологією цікавилися й інші індивіди та групи. В Інституті філософії в Празі протягом 1960-х років існувала група більш ніж із сорока дослідників, очолювана Радованом Рих-тою. їхня спільна праця «Цивілізація на перехресті» була дивною сумішшю гуманістичного марксизму, технократичного планування і постіндустріальної футурології24. Йоган Ґалтунґ і Роберт Юнґк також загравали з футурологією, намагаючись поєднати дослідження миру з аналізом держави в світі у 2000 р.25

Не всі ліві чекали, що постіндустріальне суспільство стане віком постнестачі й спокою. Кристофер Леш у працях свого раннього радикального періоду стверджував, що постіндустріаль-не суспільство буде нестабільним за своєю сутністю26. З'являться нові класи, на суспільство чекають занепад індустріального міста, зростання марнотратного споживання та проголошення глобального воєнного надзвичайного стану. Подібно до Турена, Леш також особливо наголосив на важливості університетської еліти й невірно спрогнозував (у 1971 р.), що бідність скоро перестане бути загальнопоширеною27. Інтерес до майбутніх форм суспільного забезпечення можна також знайти у спробах аналізу постінду-стріального суспільства Ларрі Гіршгорном. У кількох монографіях, написаних для Інституту міського й регіонального розвитку в Берклі, він зосереджує увагу на соціальній кризі в секторі послуг28. Згідно з Гіршгорном, «постіндустріальна революція відбивається у соціальній кризі праці й подальшій кризі повсякденного життя»29. Це викличе глибокі сумніви у стандартах у сферах освіти, охорони здоров'я, суспільного забезпечення та інших послуг і підірве їхню леґітимність. Відповідно, посткейн-сіанський період буде характеризуватися анархією ad hос[11] рішень і кризовим менеджментом. Інтерпретуючи Белла в радикальній перспективі, Гіршгорн простежив історичні зміни в капіталістичному трудовому процесі й відповідні зміни у сфері соціальних послуг. Мірою того як виробництво товарів поступати-меться місцем виробництву послуг, матеріальна дійсність стане менш видимою для робітників, зайнятих у сфері послуг, а також для їхніх клієнтів30. Класичне пристосування чоловіків і жінок до роботи й сім'ї через ланку соціальних послуг буде підірвано новим поворотом у суспільному розвитку. Адміністративне управління, менеджмент і маніпулювання як визначальні чинники суспільної структури витіснять виробництво. Але нова суб'єктивність, виникаючи поруч із маніпулюванням, буде спрямованою проти нього; тут — витоки соціальної кризи, що, однак, не може знайти свого вирішення в межах інституцій соціальних послуг як таких31.

Гіршгорн та інші представники мертвонародженого Центру постіндустріальних досліджень у Берклі також співпрацювали з групою «Капіталістейт» (Джеймс О'Коннор, Ерик Райт та ін.) і відвідували семінар Клауса Оффе у 1974 р.32 Проблема соціальних послуг і нових форм виробництва була пов'язана з іншими проблемами, такими як «фіскальна криза держави» та криза кризового менеджменту. Гіршгорнів аналіз дещо застарів через надмірне акцентування кризи 1960-х років у сфері послуг. Утім він виявився у дечому провідницьким, оскільки ця криза передувала подальшому розвиткові, який ще тільки має розгорнутися на повну потужність у провідних країнах Організації економічного співробітництва та розвитку.

Наприкінці 1970-х років так звана криза марксизму позначилася ще двома новими обставинами. На теоретичному рівні по-стмарксистські та немарксистські теоретики, такі як Бодріяр33 і Ліотар34, розпочали дискусію з марксистами щодо природи модернізму, постмодернізму і «постіндустріальної культури». Останніми роками ця суперечка про модерн — за участю таких авторів, як Габермас, Джеймсон, Рорті, Девіс, Берман35 та ін., — переросла у дискусію про природу культури і суспільного виробництва у майбутньому «постіндустріальному» суспільстві. Цей диспут навколо проблем естетики та епістемології знайшов свою паралель у дискусії про робітничий клас і роль суспільних рухів, ініційованій Горцем, Туреном36, Баро та ін. Якщо традиційний робітничий рух і його партії оминули увагою найважливіші проблеми нового періоду — проблеми, що хвилювали феміністок, ен-вайронменталістів і активістів руху за мир, — чи може пролетаріат продовжувати вважатися революційним суб'єктом історії? Чи в змозі ліві дати відповідь новим правим, що набирають силу, і відреагувати на глибоко вкорінений розлад у провідних капіталістичних економіках? Невже для європейських соціал-де-мократичних і комуністичних партій немає іншої перспективи, крім гонки високих технологій разом із Японією та США, незважаючи на масове безробіття та стагнацію соціальних бюджетів? Ці та інші важливі запитання щодо реорганізації суспільного порядку денного у 1980-х роках позначили рішучий розрив із колишніми формами утопічного соціалізму й водночас із прагматизмом єврокомунізму та євросоціалізму.

На політичному рівні розвиток постіндустріальної соціалістичної теорії отримав новий поштовх завдяки появі різноманітних екологічних партій і партій зелених. Хоча існують суттєві розбіжності між різними гілками руху зелених — від колишніх нових лівих до колишніх християнських демократів, — немає сумніву в тому, що електоральні успіхи руху зелених у Західній Німеччині, а також мобілізація руху за мир стимулювали поновлення інтересу до утопічних стратегій, спрямованих на пошук альтернатив наявним формам індустріалізму37. Можна сказати, що праці Ілліча, Маркузе, Шумахера та інших повернулися до життя завдяки фемінізму, альтернативним теоріям харчового виробництва та поширенню глибокої радикальної прихильності ідеям консервації навколишнього середовища і демократії на місцях. Однак у Франції, Великій Британії, Північній Америці, Японії, Австралії та інших країнах, що входять до Організації економічного співробітництва та розвитку, структурний акцент електоральної системи, домінування нинішніх лівих партій або загроза самому існуванню лівих засвідчили, що рух зелених там мав набагато менший вплив, ніж у Західній Німеччині. Поправіння французької, італійської, іспанської та японської соціалістичних і австралійської та британської лейбористських партій значно віддалило і продовжувало віддаляти червоних і зелених у цих країнах від партій, що мали широку підтримку виборців робітничого класу.

Хто такі постіндустріальні утопісти?

У цій книжці розглядаються переважно ті письменники та суспільно-політичні течії, які хоча й не називають себе соціалістами, проте виступають за утвердження рівності, толерантності, мирного співіснування, а також бажають покласти край марнуванню ресурсів, ірраціональному суспільному виробництву та розподілу. Постіндустріальні теорії, як я вже зазначав, мають як праві, так і ліві витоки, тобто є результатом перехресного запилення ідей та практик. Письменники, чиї погляди я розглядаю, є з багатьох боків репрезентативними для різних радикальних лівих течій у теорії. В їхніх працях більш-менш відбилися найпоширеніші погляди останніх двох десятиліть на нові технології, децентралізовані демократичні альтернативні способи життя, навколишнє середовище, відносини між Північчю та Півднем, проблеми миру, нове бачення внутрішніх суспільних відносин. Утопічні елементи в їхніх теоріях не обов'язково є наслідком їхньої радикальності. Насправді, менш радикальним теоретикам, таким як Баррі Джонс і Тоффлер, утопічність притаманна так само, як і більш радикальним Баро та Ґорцу. Своє власне ставлення до утопічних теоретиків я викладу пізніше. Поки що обмежусь зауваженням, що проблеми, які розглядають ці утопісти, заслуговують на значно більшу увагу.

Ставлячи питання, над якими варто подумати всім (наприклад, якими мають бути форми виробництва, політика щодо навколишнього середовища, Тендерні відносини, політичні інституції та соціальні послуги), постіндустріальні утопісти виражають погляди, що, здається, стають дедалі популярнішими і витісняють традиційні марксистські теми. Звичайно, було б безглуздям стверджувати, що ці проблеми залишилися поза увагою сучасних марксистів. Однак за останні двадцять років стало очевидним, що для нової генерації суспільно свідомих громадян марксизм значно менш актуальний, ніж підходи та теорії різних суспільних рухів. Ба більше, сьогодні навіть модно говорити, що конфлікт між класами є застарілим поняттям, що централізоване планування може бути тільки авторитарним, що потрібен ринковий соціалізм або якісь інші ринкові механізми і що час революцій минув. Але ж навіть якщо ми погодимося з тим, що суспільні зміни, пропоновані постіндустріальними утопістами, є загальноприйнятими (у нинішніх капіталістичних і комуністичних країнах), які гарантії того, що вони виявляться життєздатними.

Річ не в тім, чи є різноманітні економічні, політичні та культурні альтернативи, обстоювані нашими постіндустріальними утопістами, реформістськими або революційними. Головна дискусія має розгорнутися навколо питання про їхню здійснимість. Слушно те, що експерименти з радикальними альтернативами та їхнє споглядання тепер видаються менш цікавими, ніж наприкінці 1960-х, і так само правильно те, що з набуттям глибшого досвіду прискіпливе дослідження в нашому ставленні до них поступово витіснило нерефлективне прийняття. На сьогодні моральних напучувань уже недостатньо, якщо радикали не мають відповідей на такі серйозні запитання, як здійснимість, способи організації та фінансування своїх пропозицій.

Утім, навіть якщо наша критика утопістів за недостатність доказів щодо здійснимості їхніх ідей справедлива, ми не можемо дозволити собі ігнорувати необхідність радикальних змін. Це особливо стосується тих критиків, які виходять з економічних критеріїв, що базуються на потребі забезпечити функціонування теперішніх капіталістичних суспільств. Хоча в своїй книжці я також розглядаю певні аспекти праць Ґалтунґа, Сейла, Стоньєра, Ґершуні та інших авторів, я вирішив зосередитися на поглядах Рудолфа Баро, Андре Ґорца, Баррі Джонса й Олвіна Тоффлера. Короткі біографічні довідки стосовно кожного з цих теоретиків допоможуть мені пояснити свій вибір постіндустріальних утопістів.

Баро народився в Німеччині Третього Райху, виріс у Східній Німеччині й став широко відомим після його ув'язнення владою Східної Німеччини за дисидентську діяльність. Його книжка «Альтернатива»39 була марксистською критикою «наявного нині соціалізму», і її з прихильністю зустріли багато західних лівих наприкінці 1970-х років. Після звільнення з тюрми в 1979 р. (завдяки численним міжнародним протестам) Баро переїхав до Західної Німеччини, де у нього зав'язалися тісні стосунки з фунда-менталістським крилом партії зелених. За останні десять років він відійшов від марксизму і перейшов на позиції «зеленого» фундаменталізму, доповненого квазірелігійними альтернативними формами свідомості.

Ґорц народився в Австрії у 1924 р. Мав тісні зв'язки з Сартром та іншими інтелектуалами «Фее Тетрв тобегпев» у французькій політичній культурі перед 1968 р. Його аналітична праця «Стратегія для робітничого класу» (1964) мала великий вплив упродовж наступних десяти років40. Ґорц також добре відомий своєю критикою технічної раціональності, своїми працями на екологічні теми та багатьма журналістськими публікаціями у «Фе Моиуеі ОЬвегуаїеиг». Він є одним із небагатьох представників лівих поглядів, кому вдалося пережити кінець інтелектуальної моди, пов'язаної з поколіннями до 1968-го та після 1968 р. у Франції. Публікація його книжки «Прощавай, робітничий класе» (1980) зробила Ґорца одним із провідних представників постмар-ксистського, постіндустріального соціалізму. Якщо в працях Баро позначився вплив багатьох радикальних енвайронменталістських, контркультурних ідей останніх двадцяти років, то Ґорц поєднує інтереси радикального синдикалізму, західного марксизму та французького антимарксизму й постмарксизму після 1981 р.

Давній член лейбористської партії та відома постать в Австралії, Джонс (нар. у 1932 р.) є впливовим прихильником соціального спрямування реформ, реформи кримінальної сфери й освіти. Він енергійно підтримував австралійську кіноіндустрію і користується славою ненажерливого поглинача усіх видів друкованої продукції. Як міністр науки в уряді Гока після 1983 р., Джонс був найвідомішим публіцистом, що пропагував постінду-стріальне суспільство, зокрема, у своїй книжці «Соньки, прокидайтесь!», у промовах і через інші види діяльності. Заснувавши Комісію з питань майбутнього, Джонс утілив свій інтерес технологій в агентстві, що має інформаційно готувати австралійську громадськість до «майбутнього постіндустріального суспільства». Добре відомий своїми перемогами у телевікторинах і теоретичним еклектизмом, Джонс поєднує в собі «Атарі демократа» і традиційні фабіанські цінності з натяком на радикальну теорію.

Як і Джонс, Олвін Тоффлер є добре відомим еклектиком, який черпає натхнення з різних джерел, від Ґрамші до Мілтона Фридмена. В екс-марксиста Тоффлера й досі спостерігається вплив його старого вчителя — фахівця з питань управління Джеймса Бернгема[12], — незважаючи на знайомство з працями західних марксистів останнього часу. Тоффлер мав тісні стосунки з гігантськими корпораціями (наприклад, у 1972 р. він написав доповідь «Адаптивна корпорація» для «AT & T»41) і працював редактором «Fortune»[13]. Найбільше відомий своєю працею «Шок майбутнього» (1970), Тоффлер репрезентує спектр від центру правих до центру лівих. Його книжка «Третя Хвиля» (1980) є водночас продовженням його попередніх тем і радикалізацією його концепції. Останнє не завадило йому отримати запрошення до Білого дому від Рейгана чи бути вшанованим у Китаї та інших країнах. Публікуючи збірку інтерв'ю з Тоффлером («Попередні висновки та припущення»42) «ліве» видавництво «Саут Енд Пресс» розраховувало (і цілком слушно) на те, що попри зв'язок Тоффлера з правими, з великими корпораціями та урядом, аналіз, запропонований ним у «Третій хвилі», буде цікавим також читачам із лівими поглядами. Якщо згадати те, що Ґорц та інші ліві співали похвали «Третій Хвилі», стає зрозумілим, що дослідження Тоффлера слугує гарним прикладом перехресного запилення правих і лівих по-стіндустріальних поглядів.

Книжки Баро, Ґорца, Джонса й Тоффлера представляють цілий спектр поглядів — від лібералізму до суспільної демократії, марксизму й радикального енвайронменталізму, — охоплюючи майже весь діапазон сучасного постіндустріального утопізму. Попри суттєві розбіжності між, наприклад, Баро і Тоффлером, усі чотири теоретики постіндустріалізму за своїми засновками є прихильниками принаймні нових антикапіталістичних суспільних відносин. І хоча правильним є те, що Тоффлер і Джонс, подібно до Стоньєра, Сейла та ін., також теоретизують із приводу по-стіндустріальних модифікацій суспільств, що спираються на приватне підприємництво, і намагаються їх раціоналізувати, в їхніх дослідженнях відчувається сильна підводна течія, що натякає на появу посткапіталістичної суспільної формації. Можна цілком виправдано стверджувати стосовно Джонса й Тоффлера, що вони поділяють з Баро та Горцем сильне бажання створити набагато еґалітарніший, освіченіший і демократичніший світ — залишаючи осторонь їхні теперішні політичні уподобання й практичні дії. Між цінностями, на які спираються Тоффлер і Джонс, та їхньою підтримкою політики й урядів, чия практика суперечить цим цінностям, існують гострі суперечності. Що ж до Баро й Ґорца, вони ставлять питання і розглядають проблеми, які марксисти не можуть собі дозволити ігнорувати. Спираючись на марксистські засади, Баро й Ґорц поділяють із Джонсом і Тоффлером визнання того, що багато з цінностей і понять, що колись обстоював лейбористський рух, останніми роками виявилися застарілими. Зважаючи на такі сучасні феномени, як масове безробіття, зростаюча автоматизація та руйнування навколишнього середовища, вони вибудовують свій образ постіндустріального суспільства, спираючись на революціонізовані моделі праці й домінуючі форми споживання. Ключове питання полягає в такому: чи є пропоновані ними аналізи й політичні стратегії кращими за традиційні цілі й стратегії ортодоксальних лівих?

Критика й захист утопічної думки

Я не випадково назвав наших теоретиків постіндустріальними утопістами. Ґорц схарактеризував своє бачення нового суспільства: «Утопія можливого дуального суспільства»43. Баро говорить про себе: «Від наукового соціалізму я перейшов до утопічного соціалізму, а політично — від класово зорієнтованих поглядів до популістської орієнтації»44. Баррі Джонс, як і Тоффлер, мабуть, не погодилися б із означенням себе як утопістів45, хоча Тоффлер виявляє відверту симпатію до утопічних соціалістів і визнає, що його уявлення про життя у постіндустріальному суспільстві можуть здаватися утопічними46. Насправді Тоффлер стверджує, що суспільство Третьої Хвилі не є «антиутопією»: «Натомість ми вбачаємо тут появу того, що можна назвати «практопією» — ні найкращий, ні найгірший з усіх можливих світів, але практичний і кращий за той, що ми мали. На відміну від утопії, практопія не вільна від хвороб, політичної вульгарності та поганих манер. На відміну від більшості утопій, вона не є статичною чи застиглою в нереальній досконалості. Не є вона також реверсивною, тобто не моделює себе за якимсь уявним ідеалом минулого... Одне слово, утопія пропонує позитивну, навіть революційну альтернативу й разом із тим перебуває в межах реально досяжного»47.

Про утопічну думку і доцільність утопії написано вже багато. Я не заміряюся знову охопити всю цю царину. Натомість я хотів би коротко розглянути деякі аспекти ставлення лівих до утопічної думки, а також окреслити власне ставлення до терміна «утопічний». Ален Турен писав: «Утопічна думка є необхідним ступенем процесу соціального й культурного розвитку»48. Ще категоричнішим був Оскар Вайлд, який виголосив: «На Мапу Світу, на якій відсутня Утопія, не варто й дивитись»49. Проголошуючи, що Фурьє був радикальнішим від Маркса, Герберт Маркузе (у 1970 р.) підтвердив важливість утопічної соціалістичної думки для сучасних борців за суспільні зміни50. Згідно з Маркузе, утопії були неможливими внаслідок незрілості об'єктивних і суб'єктивних історичних умов. їх також уважали нездійснимими через те, що вони суперечили певним фізичним і біологічними законам, наприклад бажанню вічної молодості. «Я вважаю, — каже Маркузе, — що ми можемо зараз говорити про утопію тільки в цьому останньому значенні, а саме там, де проект суспільних змін суперечить дійсним законам природи. Тільки такий проект є утопічним у точному значенні, тобто знаходиться за межами історії...»51.

Я вже згадував раніше про подібність між початком індустріальних суспільств і відтинком останніх двадцяти років. Амбівалентне ставлення до теоретиків утопії добре помітне й у Маркса та Енгельса. У «Комуністичному маніфесті» міститься їдка критика утопічних соціалістів. Цю ворожість до утопізму вдало виразив молодий Лукач у праці, написаній перед 1919 р. Згідно з Лукачем: «Марксистська суспільна теорія поклала край нездоланному дуалістичному роз'єднанню між соціальною реальністю і людськими цілями, який робив попередні теорії великих утопістів (Фурьє, Оуена) безнадійно недосяжними. Кожна утопічна схема, хоч би яку проникливу критику цієї соціальної ситуації вона пропонувала, хоч би якою жаданою вона здавалася як ідеал майбутнього, була не в змозі визначити спосіб і засоби, необхідні для її реалізації, а тому вела в нікуди. Утопія завжди залишалася побожним бажанням, прийняття чи вилучання якого лишалося суто вольовим рішенням із боку кожної індивідуальної людської істоти»52. (Сучаснішим прикладом цієї марксистської традиції ставлення до утопії може слугувати прониклива критика Герба Ґінтиса на книжку Айвена Ілліча «Знешколення суспільства»53.)