Розділ «Вступ»

Але, трохи постарішавши, Маркс і Енгельс почали більше цінувати соціалістів-утопістів. Енгельс писав, що «утопісти не могли бути нічим іншим у той час, коли капіталістичне виробництво було ще так слабо розвинуто. їм неминуче доводилося вибудовувати елементи нового суспільства з власної голови, тому що в старому суспільстві ці елементи нового ще не виявилися так, щоб бути для всіх очевидними»54. Маркузе, Баро та Ґорца (але не Лукача) втішило б те, що Енгельс став на захист утопізму в 1870 р.: «Німецький теоретичний соціалізм ніколи не забуде, що він стоїть на плечах Сен-Симона, Фурьє та Оуена, трьох людей, які, попри свої фантазії та утопізм, мають бути шанованими серед найвизначніших розумів усіх часів, оскільки завдяки своєму генієві вони передбачили численні речі, точність яких ми можемо тепер довести науково»55.

Цитуючи неоднозначні висловлювання марксистів стосовно утопічної думки, я хочу зазначити й моє власне амбівалентне до неї ставлення. Упродовж усієї цієї книжки я буду вживати поняття «постіндустріальний утопіст» украй критично. Бо я погоджуюся з Лукачем у тому, що незалежно від того, наскільки привабливими є постіндустріальні ідеї, вони лишаються побожними бажаннями, якщо не пов'язані з конкретним планом дій і організації. З іншого боку, я відчуваю велику симпатію до утопічної традиції як потужного джерела натхнення, як відмови рухатися пішки та покірно приймати ірраціональність і збідніння — у найширшому значенні — повсякденного життя. Порівняно з основними лівими партіями сьогодення, багато радикальних утопічних ідей, безперечно, є яскравими й відважними. Навіть більше, багато ідей, які ще десять років тому приймалися схвально, тепер ліві партії відкидають як «ультраліві» та «утопічні» мірою того, як ці партії правішають у відповідь на посилення нових правих політичних сил і тенденції економічної кризи. Отже, необхідно триматися традиції радикального утопізму й водночас піддавати утопічні ідеї суворій перевірці й оцінці.

Теми до обговорення

Важливо зазначити, що ця книжка — не викладення постінду-стріальної теорії. Хоча я й приділяю значну увагу описам поглядів конкретних постіндустріальних утопістів, я не маю наміру охопити повністю всі твори будь-кого з них, скажімо, Ґорца чи Тоффлера. Радше книжка організується навколо тем, що стосуються питань і проблем, важливих для всіх зацікавлених у суспільних змінах. Оскільки постіндустріальні утопісти репрезентують різні напрямки думки, ця книжка має на меті проаналізувати здійснимість і бажаність різних альтернативних соціально-економічних цілей. У цьому сенсі вона не є ані есейєм з історії ідей, ані детальним історичним дослідженням переходу до постінду-стріалізму.

Свій аналіз я починаю з розгляду альтернативних економік, пропонованих постіндустріальними теоретиками. Якими вони бачать нові форми виробництва та обміну? Яке конкретне місце вони відводять кооперативам, неофіційній праці, децентралізованому виробництву, виробництву «зроби сам» і т.ін.? Чи їхній аналіз теперішніх капіталістичних суспільств адекватно вказує нові джерела постіндустріальних економік? Якого значення постіндустріальні теоретики надають плануванню, позадержавним громадам чи організаціям і обміну, в яких поєднуються місцевий, національний і наднаціональний рівні? І найважливіше: якими будуть наслідки більшої інтеграції чи більшої самодостатності?

Центральним для проблеми альтернативної постіндустріальної економіки є питання альтернативних соціальних послуг. Більшість прихильників суспільних змін справедливо критикують нинішні бюрократичні соціальні держави. Однак немає згоди щодо того, чи потрібно їх замінити недержавною формою самообслуговування, децентралізованою системою соціального забезпечення або чимось іншим. Багато радикалів бажають, щоб бідність і неповага до людини були знищені, але щоб індивід при цьому мав максимальний вибір щодо того, працювати йому або їй чи ж дозволити дбати про себе, не переймаючись через заробіток та інші турботи. Поняття гарантованого мінімального доходу регулярно висувається як альтернатива теперішнім програмам соціального забезпечення. У розділі 2 я розглядаю різні програми гарантованого доходу, пропоновані постіндустріальними утопістами. Я також ставлю питання щодо того, наскільки враховують ці теоретики феміністську критику наявних економічних практик і процедур соціального забезпечення та що буде для жінок краще, життя в «базових комунах» чи за ринкових соціалістичних умов. Якщо нехтування інтересами жінок, літніх людей, дітей і бідних (більшість з яких жінки) є характерною ознакою теперішніх суспільств, то постіндустріальний соціалізм заслуговує на своє ім'я лише в тому разі, якщо він адекватно розв'яже ці проблеми, які зараз ігнорують багато традиційних лівих.

Після розгляду альтернатив державному соціальному забезпеченню я переходжу до аналізу інших пекучих проблем — роззброєння та відносин між Північчю й Півднем. Чи можливо очистити постіндустріальне суспільство від великих воєнно-індустріальних комплексів? Яку позицію займають Ґорц, Джонс і Тоффлер з питання ядерної зброї? Чи можливо для Баро примирити свою боротьбу за ядерне роззброєння з його метою індустріального роззброєння? Чи є альтернативна система оборони технологічно можливою за умови втілення в життя «мале — прекрасне», децентралізації та відповідних технологій? Чи не опікуються постіндустріальні теоретики більше Північчю, забуваючи при цьому про держави третього світу? Чи навпаки, перспектива постіндустріальних суспільств є реалістичною лише за умови розв'язання криз на Півдні та демонтуванні воєнних машин?

Після вивчення здійснимості альтернатив децентралізованої, кооперативної, небюрократичної та неагресивної економіки, а також систем соціального забезпечення та оборони наступним завданням є аналіз природи альтернативних культурних і політичних відносин, пропонованих постіндустріальними утопістами. Чи збільшує нова технологія кількість людей, що працюють удома, і які це матиме наслідки для структури сім'ї, тендерних ролей і т.ін.? Якщо наявні політичні, релігійні, освітні та медійні установи відверто сформовані централізованими й ієрархічними суспільними структурами, які громадські та приватні відносини в постінду-стріальному суспільстві сприятимуть зростанню демократії, толерантності й рівності? Чи можливо зорганізувати життя на місцевому та глобальному рівнях без існування посередницьких інституцій на національному рівні? Чи можливо мати універсальні цінності — освітні, правові та ін. — без централізованих державних інституцій, чи політична й культурна децентралізація призведуть до нової хвилі містечковості й рефеодалізації? Чи зможуть соціалістичний плюралізм і демократія на місцях вижити без державного планування, національного суверенітету й культурних інституцій, що репродукують немістечкові цінності?

Урешті-решт, потрібно дослідити соціальні та політичні стратегії, пропоновані нашими теоретиками, окремо від питання, наскільки переконливими чи бажаними можуть бути їхні цілі. Наскільки дієвими є їхня критика класового аналізу й стратегії руху робітничого класу? Чи можна вважати рухи зелених моделлю по-стіндустріальної політики на противагу ленінським авангардним партіям? Чи суспільні партії, що відкидають державну владу й участь в електоральній політиці, приречені на неефективність? Якщо нинішні історичні економічні, політичні та мілітаристські тенденції ведуть до більшої глобальної та регіональної інтеграції, як можуть децентралізація і демократична автономія здобути перемогу без напівавтаркічних політико-економічних цілей? Ці та інші доречні питання буде розглянуто з метою розібратися в численних проблемах, що турбували ліві партії, альтернативні суспільні рухи та інших радикалів усіх кольорів.

Самоврядування неможливе в спільнотах, що складаються з більш ніж декількох сотень людей. Але хто має контролювати відносини між різними спільнотами, що існують на засадах самоврядування? І хто контролюватиме систему відносин між усіма спільнотами, що утворюють країну? Або ви відповідаєте «ніхто» й, отже, полишаєте ці відносини на волю того, що називається «ринковими силами», які насправді є відносинами конкуруючих владних сил. Або ви можете спробувати цивілізувати, регулювати ці відносини за допомогою загальних правил, які максимально збільшують сферу автономії. І в цьому разі вам потрібна система законів, а отже, держава. Третього шляху немає. Самоврядування — це засіб, сфера ефективності якого може бути дуже широкою, але воно не є вирішенням усіх проблем. Як індивід, я не хочу, щоб мені постійно надокучали всіма проблемами суспільства, від міжнародного обміну до транспортних і комунікаційних систем, від грошового обігу до поліції. І я не вірю, що потрібно примушувати когось витрачати весь свій час на такі речі.

Андре Ґорц, «Шляхи до раю»

Якщо мені буде дозволено скористатися довільним образом, візьмемо територію розміром п’ятдесят на сто кілометрів. Мабуть, можна організувати відтворення життя на цьому рівні: харчове забезпечення, житло, школи, виробництво одягу, медичне обслуговування — ймовірно, майже 90% усього, що нам потрібно. Ще 9% ми можемо отримати завдяки зв’язкам на рівні провінції чи нації, і ще на один відсоток ми будемо залежні від світового ринку... Можливо, я перебільшив, запропонувавши таку пропорцію. Деякі країни, вочевидь, потребують зовнішньої торгівлі в розмірі, скажімо, 10%. Але якщо довести цей аргумент до його логічного завершення, ймовірно, є економічний сенс у тому, щоб виробляти певні типи необхідних товарів у одній якійсь точці світу, звідки б відбувалась їхня глобальна дистрибуція. Мета моїх міркувань у тому, щоб акцентувати принцип звуження й розпаду світового ринку, який ми знаємо. Якщо ми прагнемо досягти рівноваги й стабільності, може, нам слід відтворити первинну структуру світового ринку, обмежену невеликою кількістю надлишкових товарів і предметів розкоші.

Рудолф Баро, «Від червоних до зелених»