Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Культ Аллаха визнає його як всесильного, безсмертного, милостивого й милосердного Бога, який керує життям і смертю всього живого. Людина, котра вирішила сповідувати іслам, повинна була при свідках виголосити: «Немає богів, крім Бога Єдиного, і Мухаммад — його посланець». Цей акт сприймавсь як укладення угоди з Аллахом, тому й віровідступництво виключалося. Якщо ж таке траплялося, то підтвердженням всесилля Аллаха було покарання віровідступника смертю.

Отож, все у світі завдячує своїм існуванням волі Аллаха: від його милості залежить урожай селянина, приріст у стаді кочівників, він вилаштовує небесні світила на небесній сфері, аби люди з їхньою допомогою могли орієнтуватися. І не знайдуть люди собі, «крім Аллаха, покровителя й помічника» (5:173).

Послідовник ісламу називає себе «муслім» (у множині — муслімун, звідки українське — мусульманин). Через запозичення з французької мови імені пророка Мухаммада — Mahomet збереглася ще й застаріла транскрипція — магометанин. Як іудаїзм і християнство, іслам має розвинуту догматику. До основних його догм належить віра в існування Єдиного і одного Бога, а також ангелів (малаїка), сатани (шайтана), чортів (джинів), віра в пророків Бога, божественне походження Корану, в день Страшного суду (яум аль — кияма), в рай (джанна), в пекло (джаханам) та в безсмертя душі.

Аллахові допомагають вірні йому ангели Джабраїл, Ми-хаїл, Ісрафіл та Азраїл, котрі виконують усі накази свого господаря. Аллахові протистоїть мусульманський сатана, шайтан, на ймення Ібліс[93]. Історія Ібліса нагадує відповідні сторінки Біблії: як і негативний персонаж останньої, Ібліс не послухався Творця й за те був проклятий і скинутий з небес, однак погані справи свої продовжує, шкодячи, як тільки може, людям. У Корані знаходимо застереження: «Хто бере сатану заступником поза Аллахом, той зазнає явних збитків. Він обіцяє їм і збуджує в них мрії. Та обіцяє їм сатана тільки спокуси! У цих притулок — геєна, і не знайдуть вони від неї спасіння!» (4: 118—120).

За мусульманською традицією, пророк Ібрахім учинив розправу над шайтаном у долині Міна неподалік від Мекки. І в наш час прочани, здійснюючи хадж, паломництво в Мекку, виконують у цій долині обряд «побиття шайтана».

Згадується в Корані й щось на зразок Антихриста — Даджжала. Джини годують і охороняють його, прикутого ланцюгами до скелі на безлюдному острові в океані. Це чудовисько встановить своє жорстоке царство на землі перед кінцем світу. Та все ж Іса ібн Мар’ям, спустившися з четвертого неба, зможе відновити чистоту й силу ісламу.

Коли помер Мухаммад, ніхто не знав, як треба виконувати обряд поховання. В Корані немає ніяких вказівок з цього приводу. Перший халіф, «заступник посланця Бога», Абу-Бекр, який став на чолі мусульманської умми, пригадав слова пророка Аллаха: «Не було жодного пророка, котрого б не поховали на тому місці, де він помер». Ще він спом’янув вираз Мухаммада: «Проклятий народ, який уклоняється могилам пророків». Отож пророка Аллаха було поховано на тому місці, де його застала смерть, — у будиночку Айші, поряд із мечеттю Медини.

Важливу роль в ісламській культурі відіграє космологія Корану. Священна книга мусульман створювалася під значним впливом космології Біблії. Остання була відома в Аравії і, як уже згадувалося, Мухаммад знав культурне середовище іудаїзму та християнства. Тому не дивно, що Аллах, за Кораном, створив небеса й землю за шість днів (57: 4), «створив сім небес рядами» (67: 3; 71: 14), «звів небо над нами й прикрасив його, і нема в ньому щілин» (50: 6). Із семи небес «найнижче небо» Аллах прикрасив світилами, аби відганяти шайтана. Аллах «звів склепіння неба та співрозмірив його, і затьмарив його ніч і освітив його ранок. А після цього розпростер землю. Вивів з неї воду її на пасовиська. І гори — Він же утвердив їх на користь вам і вашій худобі» (79: 28—33)[94].

Коран стверджує, що Земля є нерухомою площиною. Один із хадисів IX століття доповнює це положення: «Земля тримається на розі бика, а бик на рибі, а риба на воді, а вода на повітрі, а повітря на волозі, а на волозі обривається знання знаючих»[95].

Звичайно, ісламська культура не обмежується догматикою Корану та далекими від реалій коментарями до нього. Ще в IX столітті Ахмед Фергані був схильний гадати, що Земля має форму кулі. В той же час математик аль-Бат-тані доводив, що Земля кругла. Пізніше, в XI столітті, Абу Біруні вчив, що кулеподібна форма для Землі є природною необхідністю.

4.4.3. Арабо-мусульманське мистецтво

Шедеври арабо-мусульманського мистецтва по праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства. Своєрідністю художньої культури ісламського світу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія забороняла зображати Аллаха й усе, що належало до сфери божественного.

Перетнувши географічні кордони Аравійського півострова й розширюючи свої володіння на захід і схід, араби, котрі ще зовсім недавно були здебільшого кочовиками, зіткнулися з культурою країн, які успадкували надбання давніх цивілізацій. До складу Арабського халіфату ввійшли землі з традиціями грецької та римської культури, наприклад, багаті візантійські колонії — Сирія й Палестина. В 711—714 роках була захоплена Іспанія, або аль-Андалус, як її називали араби. Хто знає, які б релігійні символи прикрашали храми в Західній Європі в наш час, коли б франки на чолі з Карлом Мартеллом на початку жовтня 732 року не розгромили арабські війська й не змусили їх відійти до Піренеїв. У 633—651 роках арабам підкорилися всі володіння сасанідського Ірану. Культура Ірану, що досягла в епоху Сасанідів особливої врочистості й досконалості, була тим середовищем, яке істотно впливало на становлення засад самостійного художнього світобачення арабів. Вони зробили значний внесок у світову літературу й поезію, філософію й медицину, математику та астрономію, географію та історію, явили людству прекрасні й оригінальні твори мистецтва.

Особливо велике поширення мала поезія. Мусульманські володарі не шкодували коштів, аби наблизити до себе поетичну знаменитість, утримували часто цілу армію придворних поетів. Традиційно вони розглядали слово поета як засіб власного звеличення, адже прекрасні вірші одразу ставали надбанням базару, де вирувало релігійно-культурне й політичне життя того часу.

Ліричні поети займають у літературі Арабського Сходу особливе місце. Звичайно, серед них були й римувальники хвалебних од, і придворні блюдолизи, і своєрідні пропагандисти, котрі виконували замовлення того чи іншого правителя чи правлячих кіл. Але в ліриці, яка витримала перевірку часом, розкриваються внутрішні переживання людини, різноманітні стани її духовного життя, відображаються її поривання до найвищих цінностей земного життя — любові, мудрості, справедливості, мужності.

Творчість прославлених арабських поетів формувалась як життєлюбна, суто людська реакція на ісламські аскетичні ідеали з їхньою фанатичною нетерпимістю та обіцянками потойбічного життя.

Персомовна поезія, що живилася культурними традиціями Ірану, дала світові епічний шедевр «Шахнаме» Фірдоусі, прекрасні цикли поем Нізамі, Джамі, створила великі зразки малого жанру.

Першим серед представників цієї класичної лірики слід згадати Абу Абдулло Рудакі (бл. 860—941), названого «Адамом перських поетів». Із його великої поетичної спадщини небагато творів дійшло до нас, та саме Рудакі вважається родоначальником класичної лірики персів, котрий надав основних рис її стилю, окреслив коло найважливіших жанрів і почав розробляти животрепетні теми. Заклик Рудакі допомагати бідним і знедоленим, а не гнобити й принижувати їх, став вагомим внеском у формування гуманістичного світогляду.

Абулькасим Фірдоусі (934—1030) залишив по собі безсмертну епопею «Шахнаме» («Книга царів»). В ній він оспівував іранських царів — міфічних та історичних. У центрі поеми — син свого народу Рустам. Фірдоусі розглядає людину як ланку, котра поєднує земне і небесне, два світи. Людина — це остання ланка в процесі творення, і все найкраще втілюється в ній.

Омар Хайям (бл. 1048 — бл. 1123) — один з найвидат-ніших учених свого часу, філософ, математик, астроном, поліглот. Хайям — автор кількох сотень рубаї. Рубаї — маленька поема з філософським підтекстом, що лише в чотирьох рядках дає прекрасний синтез сміливої думки й високого почуття.