Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

У його найпопулярніших трагедіях «Антігона», «Едіп-цар», «Філоктет» людина покликана самостійно визначати свої вчинки, морально відповідати сама за себе. Софокл не посилається на вищі сили. Для нього невблаганність людської долі вища за богів. Людина приречена спокутувати провину.

Еврипід — молодший сучасник Софокла, яскравий представник настроїв афінського суспільства останньої третини V століття, коли дедалі яснішим ставало наближення кризи суспільства. Прихильник демократії, він засуджував будь-яку її радикалізацію, що особливо виявлялося в тогочасному політичному житті.

На відміну від Софокла, котрий показував людей такими, якими вони мають стати, Еврипід зображав людей такими, якими вони є. Він відкидав принципи високої трагедії з її орієнтацією на ідеальних героїв. Його трагедії наближаються до побутової драми, можливо, тому, що навколишнє життя стає драматичнішим. Творчості драматурга притаманний інтерес до окремої особи. В його п’єсах «Медея», «Електра», «Іпполіт», «Федра» розкривається діалектика людських почуттів. Трагедійний конфлікт він переносить у душу героя. Еврипідова індивідуалізація персонажів — риси культурних тенденцій наступної епохи. Недарма його твори стали популярними в період еллінізму.

Народження комедії як особливого жанру пов’язане з Сицилією, де Епіхарм перший почав створювати цілісні п’єси на пародійно-міфологічні та побутові теми. В Афінах комедія з’явилася пізніше від трагедії, вписавшись своїм сатиричним пафосом у передгрозову атмосферу, коли розхитувалися полісні підвалини. Бурхливе політичне життя Афін плідно живило творчість Кротіна, Евполіда, Арістофана. Найбільше дійшло до наших днів Аристо-фанових комедій. Серед них — «Оси», «Хмари», «Плу-тос», «Лісістрата». Комедії Аристофана зафіксували процес розкладу афінської демократії. Критика та своєрідний утопізм, палка ненависть до чинних порядків і мрія про справедливість, що поєднуються в його творах, свідчили про нього як про людину Периклової доби. Творчість Арістофана втілює здоровий народний глузд і гумор.

Еллінські театральні дії — трагічні змагання, змагання комедіографів під час Великих Діонісій та Ліннеїв — мали величезний розмах, вони проводилися цілий день — від сходу до заходу сонця.

Римський театр відрізнявся від грецького. Він формувався як під впливом останнього, так мав і власні джерела. У більш значній формі він став виявляти себе, починаючи з III в. до н. е. і був пов’язаний з постановкою здобутків вищезгаданих Гнея Невія, Лівія Андроніка, а пізніше — Плавта і Теренція. Тривалий час у Римі постійних театральних приміщень не було (аж до I в. до н. е.), чому противився сенат. Вистави здійснювалися прямо на вулицях чи на римському форумі, де встановлювалися підмостки й лави для глядачів. Тільки в 55 р. до н. е. Гней Помпей побудував будинок театру, що вміщав 40 тис. чоловік. Трохи пізніше з’явилися приміщення театрів Бальба і Марцелла.

До кінця I в. до н. е. трагічні вистави стали дуже рідкісним явищем. На передній план висунулися циркові дійства, гладіаторські бої. У цьому плані римляни виявили себе вповні. Для цього спеціально спорудили гігантський Колізей, що вміщував 50 тис. глядачів. На його сцені відбувалися масштабні бої гладіаторів, бойові сутички кораблів, колісниць, сутички диких звірів. Театрально-циркове життя в Римі досягало апогею під час патриціанських і плебейських ігор, свят на честь Юпітера, Юнони, Аполлона, Мінерви, з нагоди перемог римської армії, свят на честь імператорів.

Важливо підкреслити, що античний театр зіграв виняткову культуротворчу роль. До нього своїм корінням сягають мало не всі різновиди сучасного театру. Він сприяв розвиткові літератури, архітектури, живопису, прикладного мистецтва, музики, танцю, політичної, правової культури. Недаремно особлива значущість театру в культурній життєдіяльності античності підкреслюється її дослідниками як притаманне грекам особливе уявлення про світ, який і «є театральною сценою. А люди — актори, які з’являються на цій сцені, грають свою роль і йдуть»[69].

3.4.8. Культурне значення античності

Більше ніж десять віків накопиченого культурного досвіду в античній Греції та Римі — це унікальне надбання як світової культури, так і базове культурне підґрунтя всієї європейської спільноти, яка по сьогодні звертається до нього як до класичних взірців у різних соціально-культурних сферах.

Створивши в свій час принципово нову у порівнянні із культурами Стародавнього Сходу світоглядну систему, античний світ зорієнтувався на активність людини як у пізнанні та оволодінні світом, так і у самовдосконаленні та саморозвитку. Як наслідок — багатство раціонального осмислення світу та реальної людини, ідеальних орієнтирів щодо організації всіх складових людського існування.

Традиційно до найсуттєвіших досягнень античної культури, що вплинули на подальший розвиток людської культури, зокрема європейської, відносять: класичну давньогрецьку мову та латину, останню як мову європейської науки; високорозвинену міфологію, що склала символічно-образну традицію у подальшому європейському творчому доробку; своєрідну релігійну традицію, яка стала тлом зародження нової християнської релігії, як світоглядного підґрунтя для тисячолітньої доби європейської середньовічної культури; художні взірці та образне мислення театрального, літературного, образотворчого, архітектурного, скульптурного, музичного та інших видів мистецтва; новий тип раціонального мислення і його продукт — філософію, та багато нових наукових галузей; право та правову культуру, що стала засновком європейської правосвідомості і правової культури; взірці ораторського мистецтва, діалогічності; демократію, свободу політичного мислення, культуру громадянства; високе індивідуальне начало в соціальній життєдіяльності; традиції і зразки освіти та виховання, фізичної культури і спорту та багато інших культурних інновацій, які віддзеркалили новий статус і нові можливості людини як творця культури. Античний культурний доробок в якості греко-римських ремінісценцій (лат. геші^сеЩо — пригадування) дуже вагомий у європейській культурі, а через неї — і в світовій дотепер.

Усі ці риси античної культури виявляють особливу роль людини, яку вона набула в творенні культури за часів гре-ко-римської доби, що надали їй, з одного боку, — неповторності в свій час і в своєму місці, а з другого — зробили одним з провідних духовних надбань людства.

1. Які об’єктивні передумови культурної своєрідності античної Греції та Риму?

2. У чому відмінність античної культури від культур Стародавнього Сходу?

3. Які типологічні особливості античної культури?

4. Які інновації античної культури у формах соціально-політичного устрою?

5. Що визначає специфіку художніх надбань античності?

6. У чому проявляється атональність в античній культурі?

7. Що характеризує інтелектуалізм античної культури?