Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Скульптура Аттики представлена роботами видатного скульптора Мирона. Він намагався поєднувати у пластичному зображеній спокій і динамізм. Його знаменитий «Дискобол» — яскраве свідчення реалістичного зображення фізичної напруги атлетичного тіла в русі.

Ще менше, ніж про скульптуру, відомо про малярство. Лише зі свідчень сучасників можна дізнатися про творчість Полігнота з острова Тамос, Аполлодора, Зевксіса, Паррасія. Найвидатніше досягнення тогочасного живопису — оволодіння мистецтвом світлотіні. Це відкриття стародавні автори приписують Аполлодорові Афінському, який, крім того, ввів у малярство напівтони й перспективу. Це був справді революційний крок від розфарбованого малюнка, типового для попередніх періодів грецької культури та східної живописної традиції того часу, до реалістичного живопису наступних віків. Відкрита греками техніка світлотіні, здатна створювати ілюзію реального світу, на деякий час була втрачена людством. Повторне її відкриття сталося майже через два тисячоліття — в епоху Відродження.

Послідовниками Аполлодора стали Зевксіс, Паррасій, Тімат. Ілюзіоністська техніка малярства зумовила переважання в їхній творчості натюрмортів і жанрових сцен.

Творцем психологічного живопису був Полігнот, який умів реалістично передати душевні порухи, майстерно зображаючи міміку обличчя. За свідченням сучасників, він був надзвичайно вправним художником — відзначають, наприклад, прозорість жіночого вбрання на його картинах.

Провідною темою грецького мистецтва класичної доби, так само як і архаїчної, було зображення людської тілесної та духовної краси й досконалості. Майже відсутнє в мистецтві класичної Греції навколишнє середовище. Ландшафтні зображення з’являються лише в епоху еллінізму.

Хоча грецьке класичне мистецтво не досягло великих успіхів в індивідуалізації своїх героїв (портрет у Греції не був розвинутий), однак могло передати типову психологію. Узагальнений тип людини-героя — вияв високої духовності, утвердження гідності й величі громадянина, славного захисника свого рідного поліса.

Римляни були добрими учнями греків на ниві художньої творчості. Так, більшість римських скульптур була створена в свій час греками (полоненими і перетвореними на рабів). Ретельно копіюючи грецькі скульптури, римляни сприяли їх збереженню для наступних поколінь, адже до наших часів у більшості дійшли саме римські копії, аніж грецькі оригінали. Проте власне римською заслугою в скульптурній творчості було привнесення реалізму та психологізму в скульптурні портери. Статуї багатьох імператорів, консулів, полководців, заможних римлян — це вже не ідеалізовані герої, а реальні індивіди з усіма притаманними їм індивідуальними рисами, часто-густо далекими від досконалості та краси. Але такий реалізм був неоціненним вкладом римських скульпторів у збереження римської історії. Серед значних творів римської скульптури — бюсти Брута, Цезаря, Помпея, статуї Авґуста, Клавдія, Марка Аврелія та ін.

У живопису римляни також полюбляли копіювати видатних грецьких живописців. Серед відомих митців імена

Гая Фабія Піктора, Пакувія, Лабеона, Турпілія. Прагматизм римлян забарвлює і цю царину римської культури. В ній домінують декоративний стінний розпис, заупокійні портрети, мозаїчні композиції. Серед головних сюжетів — історичні баталії. Як і грецькі майстри, римляни приділяли велику увагу розпису ремісницької продукції — кераміки, зброї, прикрас. Реалізм в образотворчому мистецтві був представлений римським пейзажем. Декоративність римлян залишила високі взірці, що доповнили грецькі в скарбниці античного мистецтва.

Римська архітектура здобула свого найвищого розвитку за імператорської доби. Хоча інтерес та попит на витончену архітектуру простежувається у Римі вже в республіканську епоху після знайомства із грецькою архітектурою. На початку своїх завойовницьких походів Рим не міг змагатися із досконалими містами Греції та еллінистичного Сходу. Але успіхи колонізації принесли матеріальний добробут і ріст нових потреб, що стимулювало розвиток пишної архітектури. Епоха Авґуста перетворила Рим на мега-поліс — світову столицю зокрема завдяки велетенському будівництву храмів (82 за часи його правління), громадських споруд — базилік, курій, театрів, цирків. Активно культивуючи грецькі архітектурні стилі — ордери, римляни все ж таки вносили в архітектуру свій більш прагматичний стиль — першочерговість міцності та корисності, тоді як греки поціновували красу. Проте й римляни не цуралися багатого та пишного оздоблення. В цьому вони навіть втрачали міру, різко вирізнялися із грецької домірності як естетичного принципу. Найбільших досягнень римляни здобули у громадському будівництві. Заможні вілли, мости, акведуки (водопроводи), терми (лазні), дороги. У храмовому будівництві римляни ввели новий купольний храм, що вражав своєю величчю у порівнянні із домірним щодо людських пропорцій периптерним храмом греків. Серед кращих досягнень римської архітектури — Римський пантеон, терми Караккали, Аппієва дорога, Арка Костянтина, Римський акведук, форум Трояна, Колізей, які й на сьогодні залишаються архітектурним обличчям античного Риму.

3.4.7. Театральність, агоністика

Однією з найхарактерніших рис античної культури є роль і місце в ній театрального мистецтва, що яскраво виявили притаманну грекам агоністику (змагальність). Як уже згадувалось, агон був традицією, що яскраво визначила своєрідність політичної культури. Але витоками його були боротьба та змагання, головним чином, у період релігійних та політичних свят. Ще з доісторичних часів греки змагалися у фізичній досконалості. Пізніше за часів архаїки, а особливо за часів класичної доби — це вже було змагання в музиці, поезії, танцях та інших мистецтвах.. Взагалі багато дослідників наголошувало на просякнутості духом змагальності всіх проявів грецької культури, «Агоністика, тобто змагальність заради першості, з її славослів’ям на честь переможця при захопленому схилянні перед героєм і при культі героїзації... пронизувало офіційно чи природним чином усе суспільне життя Еллади... Агоністикою елліни ніби примирювали непримиренне: суперечку інтересів особистості та громади»[68]. Зокрема, в драматургії та театральних виставах агон — це композиційний центр як віддзеркалення динамічності та суперечливості життя.

Виникнувши із прадавніх традицій ритуальності та культових дійств, театр зайняв у античній культурі унікальну роль важливої складової державної політики та чинника формування полісної колективності. Не було жодного міста, де б не малось театральної споруди і не було б посад магістраторів, які відповідали за театральне життя на державному рівні. Ретельно визначались час та учасники театральних вистав, відшукувались кошти. Дуже почесним був обов’язок підтримки (літургія) театральних постановок — фінансування багатими громадянами не тільки акторської діяльності, але й присутності глядачів.

Класичний період грецької культури є часом народження грецької трагедії — літературного жанру, що найбільше відповідав духові класичного поліса. Хорова лірика, що панувала в архаїці, зникає з авансцени разом із втратою панівного становища аристократії, естетичні потреби якої вона задовольняла. На зміну їй приходить театр як символ античного демократизму, де трагедійна вистава чи комедія, величезні всенародні дійства в художній формі виявляють духовну єдність співгромадян. Основою театру були притаманні грекам ще за архаїки культові відправи на честь покровителя землеробів бога Діоніса, так звані Великі Діонісії. У класичний період на хвилі еллінського патріотизму, з одного боку, та завдяки розквіту нової галузі землеробства, а саме виноградарства, з іншого, зростає популярність цих свят. В Афінах Великі Діонісії перероджуються в театралізовані вистави, стають обов’язковим складником державних святкувань. Розуміючи виняткову роль театру у формуванні поглядів і переконань вільних громадян Еллади, полісна держава цілеспрямовано підтримує його, запровадивши обов’язок літургій — грошової підтримки та організації вистав заможними громадянами, виплачуючи незаможним кошти на квитки.

На думку Арістотеля, «трагедія і комедія виникли спершу з імпровізації. Перша — від зачинателів дифірамбів, друга — від заспівувачів фалічних пісень» (Поетика, IV). Етимологія слів «трагедія» та «комедія» підтверджує ці зв’язки. Трагедія грецькою мовою означає — пісня цапів, котрі є ритуальними символами козлоногих сатирів бога Діоніса (трагос — цап, оде — пісня). Слово «комедія» тлумачиться, як пісні процесії гульвіс (від комос).

Свого класичного вигляду трагедія та комедія набули на межі VI та V століть до нашої ери, ставши виразниками соціальних проблем, що вирішувалися в міфологізованому сюжеті, сягаючи в найкращих зразках філософських узагальнень і гострої сатири.

В уявленні греків театральна сцена образно втілює в собі світ. Людське життя — акторське виконання заданих космосом трагедій та комедій. Людська свобода в цьому необхідно зумовленому «театрі життя» завжди трагедійна. Але варте сміху людське невігластво щодо цієї закономірності свого буття.

Яскравим втіленням трагедії є творчість трьох видатних афінських драматургів — Есхіла, Софокла та Еврипіда. Їхні твори блискуче ілюструють еволюцію розуміння свободи людських вчинків.

Есхіл — один із основоположників трагедійної драматургії. Завдяки його новаціям сталося перетворення трагедій мімічної хорової лірики на істинну драму. Есхі-ла хвилювали проблеми морального обов’язку людини, її відповідальність перед рідним полісом, сила фатуму, що панує не лише над людьми, а й над богами. У найвідомі-ших п’єсах —«Прометей закутий», «Прометей звільнений», «Перси», у трилогії «Орестея» — він розглядає проблеми співвідношення божественної та людської волі у відповідальності людини за скоєне, значення громадянського суду. Належачи за походженням до аристократії, Есхіл виявляв схильність до демократичного устрою.

Софокл — молодший сучасник Есхіла, його учень та суперник на змаганнях поетів. Двадцять чотири рази п’єси Софокла здобували перші нагороди. Він був істинним афінянином епохи Перикла, зростав в атмосфері патріотичного піднесення, віри в людські можливості. Своїх ідейних позицій Софокл не змінив і в роки Пелопоннеської війни, коли руйнувався створений Периклом демократичний лад.