Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Хоча в мистецтві грецької архаїки ще досить помітні «спадкові» риси крито-мікенського, чи геометричного (періоду «темних віків») стилю, а також сліди впливу сусідніх східних культур (особливо Єгипту), все ж таки це своєрідне за змістом і формою мистецтво.

У VII—VІ століттях до нашої ери після довгої перерви розпочинається храмова грецька архітектура. У VI столітті до нашої ери виробився єдиний загальногрецький тип храму — прямокутної будови з одинарною чи подвійною колонадою з усіх боків, прообразом якої був мікенський мегарон. Склалися основні конструктивні та художні особливості двох архітектурних ордерів: дорійського — сувора могутність і ваговита масивність усієї будови та її елементів, поширеного на Пелопоннесі й у містах Великої Греції (Південна Італія та Сицилія), та іонійського — витончена, струнка будова з дещо надмірною пишністю декоративного оздоблення, популярна в грецькій частині Малої Азії, в деяких районах материкової Греції. Виконані з каменю, вапняку чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені монументальною, теж розфарбованою, скульптурою. Барвистість оздоблення та білизна мармуру створювали особливу ошатність і святковість грецької архітектури.

Рання грецька скульптура, що виникла близько середини VII століття до нашої ери, має виразні риси східного скульптурного канону, її типові зразки — скульптурні зображення юнацької (курос) і дівочої (кора) фігур: досить недосконалі пропорційно, статично одноманітні, фізіономічно типізовані зображення з явними східними перебільшеннями деяких деталей. Але це вже захоплений гімн людській тілесній довершеності, вогнистій молодості й життєвій сназі. Зображення людського тіла поступово вдосконалюється вже наприкінці VI століття до нашої ери, зробивши грецьку скульптуру неперевершеною цінністю не лише грецької античної, а й світової культури, її розквіт припадає на наступний, класичний період.

Наймасовішим видом архаїчного грецького мистецтва став, завдяки розмаїттю й динамічності, безперечно, ва-зовий розпис. Тут здійснюється найбільше художніх нововведень та експериментів. Широкий сюжетний діапазон вміщує як міфологічні сцени, так і жанрові епізоди: сторінки повсякденного життя грецького демосу нарівні з епізодами аристократичного життя. Найвідоміші зразки чорно-фігурного та червонофігурного грецького вазопису стали неперевершеними ілюстраціями історії своєї країни.

Отже, хоча в архаїчну епоху культурне життя Греції ще не набрало завершених форм, а лише перебувало на стадії свого становлення, всі основні типи та форми грецького мистецтва вже виникли. Більше того, чітко означилися його головні художньо-естетичні принципи.

Надбання духовної культури Греції V століття до нашої ери містили в собі провідні тенденції культурного розвитку Еллади: від всееллінської солідарності, демократизму до полісної самосвідомості вільного громадянина. Збіг духовного пафосу основних ціннісних орієнтацій з адекватною формою їх втілення та відображення в різних сферах культурної діяльності Греції робить тогочасні культурні надбання класичними взірцями грецької античності.

Афіни, як центр найпередовішого й демократичного грецького соціуму, стали місцем розквіту грецького культурного генія, особливо за часи правління Перикла. Вольтер назвав цей період «віком Перикла». Хоча він тривав лише кілька десятиліть, велич досягнутого гідна такого визначення.

Політична гегемонія Афін сприяла перетворенню Аттики на своєрідне перехрестя культурних потоків у грецькому світі. Дорійська традиція Коринфа та Егіни, східні мотиви іонійського стилю полісів Малої Азії та островів Егейського моря, поєднавшись з еллінською витонченістю й винахідливістю, дали той плідний синтез, якому класична грецька культура зобов’язана своєю унікальністю й неповторністю.

Завдяки зусиллям Перикла в Афінах зібралися найкращі сили Еллади. Вождь афінської демократії добре знався на мистецтві, був великим шанувальником учених. Вершиною його копіткої культурної діяльності стала відбудова зруйнованого персами афінського Акрополя. Перикл залучив до цієї роботи найкращих архітекторів на чолі з видатним Фідієм.

Ще за часів архаїки, від самого початку свого існування, Акрополь був не лише окрасою Афін. Біля цієї полісної святині проходило все суспільне життя громадян. Акрополь був символом єдності греків, захистом від ворогів. Новий Акрополь став утіленням нового суспільного й художнього ідеалу звільненого еллінського світу.

Загальний ансамбль афінського Акрополя — довершена модель грецького класичного мистецтва з притаманним йому поєднанням строгої впорядкованості та пропорційності з конкретністю чуттєвої дійсності. Художньо досконалий архітектурний ансамбль гармонійно вписаний у природний ландшафт. Композиція ансамбля не симетрична, і це збільшує ефект внутрішньої свободи за бездоганної врівноваженості складників.

До складу афінського Акрополя ввійшли славетні бі-ломармурові будівлі Пропілеїв (архітектор Мнесикл), найбільша споруда — храм Парфенон (архітектори Іктін, Кал-лікрат під керівництвом Фідія), храм Ерехтейон, гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (Войовниці) — шедевр скульптурної майстерності Фідія. Друга скульптурна робота Фідія, статуя Афіни Парфенос (Афіни-діви) для храму Парфенон не збереглася.

Ще за давніх часів афінський Акрополь визнано най-видатнішим витвором античного будівництва. Він є пам’яткою високої класики, вершиною розвитку грецької архітектури тих часів. Широко відомі споруди раннього класичного етапу грецької архітектури — скарбниця в Дельфах, храм Афіни Ахайї на острові Егіна, храм Зевса в Олімпії.

Наслідуючи архаїчні художні принципи, класична архітектура у своєму розвитку розширює їхні жорсткі рамки, вносить усілякі новації в монументальне будівництво. За період класики постає тил периптерного храму та його скульптурного декору. Його естетична будівля (храм як гігантське сховище для статуї бога та храмових скарбів) є уособленням еллінської всенародності, що розумілася як полісна товариськість, відкритість, привселюдність.

Розвиток архітектури в Греції завжди супроводжувався розвитком скульптури. Ще архаїка виявила її особливе місце і роль у грецькому мистецтві. Адже скульптурність найточніше відповідала одній із специфічних рис давньогрецького світосприймання. В замкненому, цілісному й самовпорядкованому космосі античних греків дуже великого значення набуває все наочне та осяжне (статуарне) на противагу надмірному й безмежному. Закони й гармонія макрокосмосу, що втілені в гармонії та законовідповід-ності мікрокосму людської істоти, — це й є грецька антична скульптура.

Уклоняючись красі та мудрості тілесної будови людини, античні греки в скульптурі віддавали шану довершеності всього сущого. Людську подобу вони піднесли до прекрасної норми статуарної досконалості й викінченості. Пластика тіла в античній скульптурі стала мовою душі.

Класична скульптура звільнилася від архаїчної умовності в зображенні людини. Серед її досягнень — уміння зобразити тіло в русі. Це відкрило для митців високої класики великі можливості передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі.

Оригінальних зразків грецької скульптури V століття до нашої ери майже не залишилося. Тільки скульптурні фронтони деяких уцілілих грецьких храмів, фрагменти фризів Парфенону та римські копії найвидатніших статуй еллінських майстрів дають нам змогу скласти уявлення про грецьку класичну скульптуру. Разом із великим Фідієм славу грецької скульптури становлять імена Поліклета, Піфагора Регійського, Мирона.

Аргоський митець Поліклет належав до пелопоннеської течії так званої «представницької статуї» — людської фігури у спокої чи помірному русі. Зразком такої фігури є найзнаменитіший його твір «Дорифор» — юнак-списоно-сець. У цій статуї автор втілив свій «Канон» — вчення про еталонні пропорції людського тіла. Він класично вирішив проблему зображення людини в спокої, але готової до дії. «Дорифор» протягом сторіччя залишався неперевершеним взірцем.

Іонійські майстри експериментували в зображенні рухів. Найвидатніший скульптор цієї течії Піфагор Ре-гійський досяг небувалої майстерності в реалістичному відтворенні звільненого людського тіла.