Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Римська релігія мала свій колорит, але багато в чому була подібна й до грецької, хоча б тому, що чимало в неї запозичила. Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, що вигодувала Ромула й Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися всіма силами природи і всіма видами робіт. Тим численним божествам ввіряв римлянин безпеку і добробут свого дому і сім’ї. Лари і пенати опікувалися житлом, двері охороняв Янус, домашнє вогнище — богиня Веста. Нарешті, кожна людина мала особистого духа-покровителя — генія, в якому виявлялась її життєва сила. Розрізнялись «геніус фаміліє» — покровитель сім’ї і «геніус лоці» — покровитель місця. Всіх цих божеств і духів римляни не уявляли в людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів. Проте вони виділяли серед них головних богів: Юпітера — загальноіталійське божество неба; Марса — спочатку духа, покровителя рослин, пізніше бога війни; Квірина — близьке до Марса божество сабинського походження.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів зроблено в період правління етруської династії, адже в етрусків боги виступали в людській подобі, як і в греків. Під впливом етрусків на Капітолії виник перший храм, де встановили статуї вищих етруських божеств: Тина, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. За час правління царя Тарквінія Рим вступив у тісний зв’язок із містом Куми в Кампанії, звідки, очевидно, потрапили до Риму так звані «Сивіллині книги», що належали, за легендою, відомій ворожці Кумській Сивіллі. У вирішальні для міста моменти особлива колегія римських жерців зверталася до цих книг, як до оракула, шукаючи там поради. Зазвичай вони знаходили пораду Сивілли ввести в місті культ нового божества, тому в Римі з’явилося багато нових богів, запозичених здебільшого у греків і досить популярних, особливо у плебеїв. Грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродита — з італійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон — із Нептуном, який спочатку не мав ніякого відношення до моря. Таким чином латинські й за-гальноіталійські божества набули антропологічних рис, і їх стали зображати в Римі як у Елладі, у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим поступово прикрашався храмами і статуями.

Така кількість культів потребувала багатьох жерців. Жерці складали молитовні тексти, вели календар. Існувала спеціальна колегія жерців-авгурів, які ворожили на польоті птахів, та жерців-гаруспіків, зайнятих «етруською наукою», тобто ворожінням на нутрощах жертовних тварин. Римська релігійність була обтяжена багатьма формальностями й ритуалами. Значна кількість заборон і засторог регулювала життя весталок — жриць, які доглядали за вогнищем у храмах богині Вести.

Як у Греції, так і в Римі жерці не складали особливої касти, а були виборними посадовими особами. Але якщо грецька релігія тяжіла до естетизму та, як наголошувалось вище, була радісно-святковою, римська релігія позначена практицизмом. Їх тотальне обожнення будь-яких проявів життя оберталось на ретельну ритуальність та обрядовість. Головним тут було чітке дотримання правил жертвопринесення, очисних обрядів, молитов. Тут зверталась основна увага на регламент у стосунках людини та богів. Можливо, у зв’язку з такою практичною налаштованістю та відсутністю антропоморфних богів у первісних віруваннях у римській культурі релігія не була пов’язана із міфологією. Деякі дослідники пов’язують римську міфологію із грецьким впливом (О. Лосєв, О. Штаєрман), деякі відшукують її витоки в індоєвропейській міфології (Дж. Фрейзер, Дж. Дюмезіль.)[63]. Проте найсуттєвіша для античної релігії й міфології риса — зорієнтованість на благо громадянської общини — відчувалась і у римлян як вияв свободолюбства та значимості людського фактора (героїзація, обожнення чеснот, які потрібні для процвітання общини, «римський міф», культ імператорів).

3.4.3. Космологізм, законовідповідність 

Така специфіка античної міфології та релігії пов’язана із ведучим світоглядним уявленням про абсолютність космосу як ладу, порядку, закону буття та людського життя. За думкою О. Ф. Лосєва «чуттєвий космос, чуттєво-матеріальний космологізм — ось основа античної культури»[64]. Це суттєво вирізняло античність із традиційних культур Стародавнього Сходу. Саме греки орієнтувалися в своєму культурному бутті ідеєю космічного порядку, який базується не на могутності бога — верховного правителя, як у традиційних теогоніях, а підкоряється закону, правилу (nomos). Номос започатковує для всіх без винятку елементів (стихій) природи порядок, у відповідності до якого жоден з елементів не може здійснювати свою владу (cratos) над іншим. Всі вони взаємопов’язані симетричними, співмір-ними відношеннями. Чи в цій ідеї зафіксувався перенесений на фізичний всесвіт образ соціального упорядкування, що регулюється рівними для всіх законами (isonomia), як наголошує Ж. Вернан[65], чи навпаки, саме наочність гармонійної упорядкованості навколишнього світу сприяла ототожненню у свідомості греків людини із космосом, як трактує М. Барг[66], головне — закон стає всезагальною силою, рівною для усіх як рабів космосу. Більше того, для людського буття закон виявляється словом (logos), стає записаним законом як результатом публічно обговорених і прийнятих принципів життя спільноти. Тому політика як мистецтво управління соціальним порядком (соціальним космосом) є виявом не особистого чи релігійного насилля, а вміння логічно, аргументовано переконувати (звідси така висока роль риторики, ораторського мистецтва та риторів) у публічних дискусіях. Мудрість таких законів визначається не релігійною утаємниченістю чи містичністю, а авторитетом істини.

У римській культурі притаманна античності закономірність приймає вигляд пронизуючого все життя римського соціуму права та юриспруденції, яка вивчає та теоретично розробляє його. Як уже зазначалось, перший правовий кодекс був складений та записаний у Римі в V столітті до н. е. Запис законів став важливим елементом переходу від родового суспільства до становлення римського поліса. Вони поєднували різні принципи: таліону (принцип рівної відплати — «око за око, зуб за зуб») і грошової або майнової компенсації свободи заповіту й тенденції до збереження власності всередині роду, що характерне для законодавства перехідної епохи. Цей документ, відомий як «Закони дванадцяти таблиць», записаний на мідних пластинах і виставлений для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колоніях, потім на багато століть став предметом вивчення в римських школах. Аж до знаменитого «Кодексу Юстиніана» (VI ст., Візантія) «Закони дванадцяти таблиць» залишалися першим і єдиним кодексом римського права, над яким працювало багато поколінь римських юристів-коментаторів. Чимало попрацювали над його вивченням і римські філологи, адже це була найдавніша пам’ятка латинської мови. За історії римської культури теорія і практика права безперервно розвивається. У цій сфері римляни лишались оригінальними й неперевершеними в давні часи. Вже в епоху імперії право було дуже складним, хоч воно базувалося на «Законах дванадцяти таблиць», прийнятих ще в епоху боротьби патриціїв і плебеїв, однак у подальшому вони не задовольняли потреб суспільства з уже розвинутими товарно-грошовими відносинами, багатошаровою структурою різних статусів і прав, але прихильність римлян до пращурів не дозволяла їм відмінити застарілі закони. «Закони дванадцяти таблиць» доповнювалися численними новими законами, прийнятими сенатом або народними зборами, едиктами магістратів, а від часів встановлення імперії — законами, що видавали імператори, і рескриптами, тобто відповідями на різні, звернені до імператора, прохання, що ставали прецедентами для аналогічних випадків. Так або інакше мали враховуватися й численні правові норми провінцій.

Щоб розібратись у всій цій масі матеріалу, треба було володіти багатьма спеціальними знаннями. Їх здобували в юридичних школах, з яких виходили найбільш освічені юристи, котрі ставали потім імператорськими чиновниками й радниками імператорів. Праці, в яких подані тлумачення й коментарі юристів до чинних законів, перетворювалися також на джерела розвитку права. Видатний законознавець епохи Адріана Сальвій Юліан переглядав усі тогочасні преторські едикти (нагадаємо, що претори здійснювали верховну судову владу) і, відібравши ті, які ще відповідали зміненим умовам життя, звів їх у систему, а потім в єдиний, обов’язковий для всіх преторський едикт. Таку ж послідовну, систематичну роботу провів щодо римського права провінційний юрист Ґай, який створив підручник римського права під назвою «Інституції», відомий і донині.

Юристи, які приділяли головну увагу практичному призначенню римського права, у той же час виробляли й основні теоретичні положення — про види власності, договорів, контрактів, позовів, про сутність і межі правоздатності контрагентів різного статусу юридичних осіб тощо. Найбільше значення в теоретичному плані набуло вчення про природну рівність людей, звичаєве право, загальне для різних племен і народів, і, нарешті, про цивільне (громадянське) право, яке дійсне для римських громадян і не збігається з природним правом, наприклад у питанні рабства: людині від природи за природним правом належить бути вільною, рабом її робить лише закон. Рабство, таким чином, визначалося як результат насильства, лише санкціонованого законом. Це було значним кроком уперед порівняно з попередніми теоріями природженого рабства. Повністю кодифікованим римське право стало тільки за візантійського імператора Юстиніана в VI столітті. Складений тоді групою юристів «Корпус цивільного права» римських громадян ліг в основу як середньовічного, так і буржуазного права Європи.

3.4.4. Раціоналізм, любомудріє 

Антична греко-римська культура позначена народженням у ній специфічного типу світосприйняття — раціоналізму та підвищеною роллю свідомого творчого начала в ній. Ще в архаїчний період народжується особливий погляд на світ, цілком відмінний від міфологізованого світобачення, притаманного східним культурам, та й навіть раннім етапам грецької культури. Виникає антична філософія з притаманним їй раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. З настійливих намагань пізнати таємниці Всесвіту, розв’язати загадку його світобудови народжується новий тип мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненним, логіко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості, це нова галузь позарелігійного мислення, де буття космосу пояснюється суто раціональними, відмінними від релігійних, причинами. І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфікуватися лише як практична наука — «як бути в світі», то це — «наука про світ», намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. На думку С. Аверинцева, греки вивільнили для автономного буття теоретичне мислення, яке в їхніх руках «вперше перетворилось з мислення-в-світі в мислення-про-світ»[67].

Безперечно, грецька філософська та наукова традиції формувалися, використовуючи досягнення інших народів. Греки багато запозичили з культурних надбань вавило-нян, єгиптян, фінікійців. Але заслуга греків — у творчій переробці та привнесенні того нового, що дає підстави говорити про виникнення власне науки й філософії саме у стародавній Греції.

Архаїчний період був періодом перших кроків грецького духу в цьому напрямі. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще чимало релігійно-містичних вірувань, пророцтв, морально-етичних напучувань. Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні засади мислення були здобутком іонійської філософії (Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н. е.). Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

У добу класики (V ст. до н. е.) філософія досягає своїх класичних зразків. Залишається ще провідною натурфілософія, що доповнює вчення попередників уявленнями про світ перших атомістів Левкіппа з Мілета й Демокріта з Абдер. Усі філософські школи першої половини V століття намагаються створити універсальні космологічні та онтологічні концепції, що пояснюють єдність і розмаїтість світу. Але вже у філософській позиції Демокрита присутній новий для грецької філософії мотив індивідуалізації космічного цілого. Це стало прологом до того, що десь від середини V століття починається переорієнтація філософської думки в предметі свого дослідження. Космологічний натуралізм із його безпосередньою спрямованістю лише на природне ціле доповнюється тенденцією виділяти людину як спеціальний предмет філософствування. Виразному означенню цієї тенденції грецька філософія зобов’язана філософській діяльності софістів. Розпочавши з критики філософських традицій, вони активізували інтерес до природи людського знання, до виділення людини з її своєрідністю з-поміж усіх інших речей світу. «Людина є міра всім речам — існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих», — проголосив видатний представник софістів Протагор, відкриваючи еру людини в грецькій філософії.

Пізніше в їх вченні посилився релятивізм, наблизивши його до скепсису, проте їхня роль у подальшому розвитку грецької філософської думки заслуговує на високу оцінку. Вони першими звернули увагу на те, що людина наділена особливою рисою — здатністю судити про речі, оцінювати їх, вирізняти з космічного цілого, — а відтак має й особливу роль у космічному цілому.

Нещадно критикуючи релятивізм софістів, фактично продовжував їхню лінію в утвердженні людини предметом філософських міркувань Сократ. На відміну від пізнавального скепсису софістів, він переконаний в існуванні об’єктивної істини й у можливості її осягти. З цих позицій він ще рішучіше повертає напрям філософського дослідження від космосу та природи до людини. «Пізнай самого себе» — така відправна теза його філософствування. Принцип самопізнання, що його висунув Сократ, — це пошук загальних (передусім етичних) визначень, що таке «благо», «мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Це піклування про свою душу, практичне досягнення моральної досконалості.

Проте Сократ лише поставив проблему пошуків універсальних визначень, не знайшовши їхніх аналогів у мінливості реального світу. Його кінцевий висновок — «я знаю, що нічого не знаю». Але дослідницький пафос його філософської маєвтики (мистецтва народження істини) став силою, що пробуджувала людські душі від темряви неуцтва до світла вищих людських цінностей. Властива Сократові іронія, якою він заганяв у глухий кут співрозмовників, урешті-решт обернулася проти нього. Він став жертвою недовірливості й темноти співгромадян. Та його справу продовжили наступники, й серед них — найвидат-ніші філософи грецької античності Платон та Арістотель, що належали вже до наступного, посткласичного покоління грецьких філософів. Вони стали творцями вищих зразків грецької античної філософської класики, з великою майстерністю й талантом розвиваючи накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків у створених ними філософських школах: Платон — в Академії, Арістотель — в Лікеї. Завершилась грецька філософія в добу еллінізму вже індивідуалістично налаштованими та песимістично забарвленими школами скептиків, стоїків та епікурейців. Пізньоантичний неоплатонізм (Плотин, Прокл, Ямвліх та ін.) був уже прологом нової християнської філософії та провозвісником нової культурної доби.

Римська культура не позначена великими заслугами на ниві філософії. Своїм знайомством з нею римляни завдячують грекам, з філософією яких вони познайомилися в III ст. до н. е. в інтерпретаціях Цицерона. Своєрідним внеском стала філософська поема Лукреція Кара «Про природу речей». Пізніше в Римі виникає своя школа послідовників стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).

У цілому філософія — це унікальний внесок античності в культуру людства. Але значних досягнень антична культура здобула і на ниві наукового пізнання. У цій культурі знання стало не просто засобом для організації людської життєдіяльності, а метою пізнання як таке. Створивши системний, теоретично обґрунтований підхід у пізнанні, античні вчені стояли коло витоків математики, астрономії, фізики, медицини, біології, ботаніки, зоології, географії, логіки, етики, естетики, поетики, риторики, історії, юриспруденції та ін.

Період ранньої Римської імперії — це час розквіту наукової літератури та особливого інтересу до природничих і технічних проблем. Літературно-наукова діяльність Марка Теренція Варрона, сучасника громадянських воєн, дала змогу зберегти для нащадків знання про старий республіканський Рим, його інституції, звичаї та спосіб життя. Найвідоміша з його п’ятисот праць — «Десять книг наук», величезний енциклопедичний звід відомостей з природничих наук і мистецтв. Крім того, він досліджував історію й залишив сорок одну книгу «Старожитностей людських і божественних», пройняту любов’ю до римського минулого. В епоху Авґуста з’являється праця Вітрувія «Про архітектуру», яку вивчають дотепер; сучасник Нерона Юній Модерат Колумела написав трактат «Про сільське господарство» — справжню агрономічну енциклопедію, з якої і сьогодні можна багато дізнатися про розвиток землеробства та аграрних відносин в Італії часів перших імператорів.