Пізніше в їх вченні посилився релятивізм, наблизивши його до скепсису, проте їхня роль у подальшому розвитку грецької філософської думки заслуговує на високу оцінку. Вони першими звернули увагу на те, що людина наділена особливою рисою — здатністю судити про речі, оцінювати їх, вирізняти з космічного цілого, — а відтак має й особливу роль у космічному цілому.
Нещадно критикуючи релятивізм софістів, фактично продовжував їхню лінію в утвердженні людини предметом філософських міркувань Сократ. На відміну від пізнавального скепсису софістів, він переконаний в існуванні об’єктивної істини й у можливості її осягти. З цих позицій він ще рішучіше повертає напрям філософського дослідження від космосу та природи до людини. «Пізнай самого себе» — така відправна теза його філософствування. Принцип самопізнання, що його висунув Сократ, — це пошук загальних (передусім етичних) визначень, що таке «благо», «мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Це піклування про свою душу, практичне досягнення моральної досконалості.
Проте Сократ лише поставив проблему пошуків універсальних визначень, не знайшовши їхніх аналогів у мінливості реального світу. Його кінцевий висновок — «я знаю, що нічого не знаю». Але дослідницький пафос його філософської маєвтики (мистецтва народження істини) став силою, що пробуджувала людські душі від темряви неуцтва до світла вищих людських цінностей. Властива Сократові іронія, якою він заганяв у глухий кут співрозмовників, урешті-решт обернулася проти нього. Він став жертвою недовірливості й темноти співгромадян. Та його справу продовжили наступники, й серед них — найвидат-ніші філософи грецької античності Платон та Арістотель, що належали вже до наступного, посткласичного покоління грецьких філософів. Вони стали творцями вищих зразків грецької античної філософської класики, з великою майстерністю й талантом розвиваючи накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків у створених ними філософських школах: Платон — в Академії, Арістотель — в Лікеї. Завершилась грецька філософія в добу еллінізму вже індивідуалістично налаштованими та песимістично забарвленими школами скептиків, стоїків та епікурейців. Пізньоантичний неоплатонізм (Плотин, Прокл, Ямвліх та ін.) був уже прологом нової християнської філософії та провозвісником нової культурної доби.
Римська культура не позначена великими заслугами на ниві філософії. Своїм знайомством з нею римляни завдячують грекам, з філософією яких вони познайомилися в III ст. до н. е. в інтерпретаціях Цицерона. Своєрідним внеском стала філософська поема Лукреція Кара «Про природу речей». Пізніше в Римі виникає своя школа послідовників стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій).
У цілому філософія — це унікальний внесок античності в культуру людства. Але значних досягнень антична культура здобула і на ниві наукового пізнання. У цій культурі знання стало не просто засобом для організації людської життєдіяльності, а метою пізнання як таке. Створивши системний, теоретично обґрунтований підхід у пізнанні, античні вчені стояли коло витоків математики, астрономії, фізики, медицини, біології, ботаніки, зоології, географії, логіки, етики, естетики, поетики, риторики, історії, юриспруденції та ін.
Період ранньої Римської імперії — це час розквіту наукової літератури та особливого інтересу до природничих і технічних проблем. Літературно-наукова діяльність Марка Теренція Варрона, сучасника громадянських воєн, дала змогу зберегти для нащадків знання про старий республіканський Рим, його інституції, звичаї та спосіб життя. Найвідоміша з його п’ятисот праць — «Десять книг наук», величезний енциклопедичний звід відомостей з природничих наук і мистецтв. Крім того, він досліджував історію й залишив сорок одну книгу «Старожитностей людських і божественних», пройняту любов’ю до римського минулого. В епоху Авґуста з’являється праця Вітрувія «Про архітектуру», яку вивчають дотепер; сучасник Нерона Юній Модерат Колумела написав трактат «Про сільське господарство» — справжню агрономічну енциклопедію, з якої і сьогодні можна багато дізнатися про розвиток землеробства та аграрних відносин в Італії часів перших імператорів.
Математику, астрономію, географію ІІ століття прославив Клавдій Птолемей. У його головній праці «Альмагест», що являє собою енциклопедичний звід астрономічних знань античності, представлена створена ним геоцентрична модель світу, яка лишалася в Європі основою уявлень про будову Всесвіту аж до появи геліоцентричної системи Коперника. Птолемей навіть розробив математичну теорію руху планет навколо нерухомої Землі, яка давала змогу наперед визначити їхнє положення на небі. У творі «Географія» він систематизував тодішні географічні знання, навівши координати 8000 відомих здавна пунктів і поклавши їх на карту, що багато дало для розвитку картографії.
На початку II століття анатом, фізіолог і сміливий лі-кар-експериментатор Ґален узагальнив дані античної медицини. Цей інтерес римлян до створення енциклопедичних творів, де викладалися численні, накопичені античним світом наукові знання, з найбільшою силою виявився у творчості Гая Плінія Секунда Старшого. Його «Природнича історія» вражає величезною ерудицією, допитливістю і працездатністю автора, котрий сам пише, що вивчив дві тисячі книжок. «Природнича історія» складається з тридцяти семи книг і містить посилання на триста двадцять сім грецьких і сто сорок шість латинських творів. Для людей античності й середньовіччя праця Плінія Старшого була мало не головним джерелом природничих знань.
3.4.5. Інтелектуалізм: літературні традиції, освіта
Висока цінність науки та філософії у суспільній свідомості пов’язана із особливим статусом грецької мови, а пізніше й латинської. Грецька абетка налічувала 24 літери, запозичені у фінікійців й розбавлені знаками голосних, що робило її нескладною для освоєння широким загалом, на відміну від складної писемності у східних культурах, якою володів лише вузький прошарок писців-професіоналів, чиновників та жерців. Це відкривало широкий доступ греків до знань. Висока культура слова означена видатними заслугами античності щодо літературної творчості.
Уже архаїчні часи уславились поетичним відтворенням міфів троянського циклу в епічних поемах великого Гомера. Хоча історична дійсність в «Іліаді» та «Одіссеї» припадає на протоархаїчні часи, запис цього епосу зроблений за період архаїки (приблизно УШ—’У! ст. до н. е.). Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань архаїки належить настановчий епос Гесіода. Найвідоміші твори поета — поеми «Теогонія» («Родовід богів») та «Роботи і дні». Якщо перша містить космогонічні погляди про виникнення Всесвіту й своєрідний реєстр грецьких богів, то вже друга є зібранням практичних порад, моралізаторських суджень про дійсність, узагальнення легенд про історично-культурні періоди людського існування, п’ять поколінь людського роду й засвідчує зміну головного мотиву та пафосу літературної творчості.
Закінчилася гомерівська епоха — епоха героїв. Збентеження розпадом традиційних родових зв’язків і цінностей відбивається в напружених духовних шуканнях індивіда. Саме ця конкретна людська особа, її внутрішній світ різноманітних почуттів і думок, пошуки свого місця, ролі та обов’язків у цьому новому світі — головна тема всіх літературних та художніх досягнень архаїки. Досить згадати відтворення пристрастей особи, її хворобливого самолюбства, жадання помсти, стійкості у злигоднях у поезії Архілоха з острова Парос (середина VII ст. до н. е.) чи витончену любовну лірику знаменитої поетеси Сапфо. Іонієць Анакреонт уславив веселощі життєрадісних і безтурботних греків. Дух людини іще в бентезі й пошуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється з-під нещадного гніту первіснородового суспільства.
Доба грецької класики розквітла не лише новими поетичними надбаннями, а й новими жанрами літературної творчості — історіографією, драматургією. Геродот із Галі-карнаса, який заслужено отримав від нащадків шанобливе наймення «батько історії», вперше для Греції створив цілісний, систематизований виклад історичних подій. Його «Історія» присвячена греко-перській війні. Геродот заглиблюється в минуле, щоб дослідити її причини. Він не обмежується аналізом Греції та перського царства. Шукаючи взаємозв’язки в історичних подіях, детально описує життя й побут багатьох країн Сходу та Заходу, де сам побував. В основі його досліджень не лише побачене, а й почуте. Тому за всієї об’єктивної настанови Геродотова «Історія» — не стільки історичне дослідження, скільки літературний твір на історичні теми. Геродоту притаманне традиційне мислення з міфологічною інтерпретацією реальності і пошуку божественної справедливості в ході історії. Як наука історія зобов’язана більше його молодшому сучасникові Фукідіду — авторові одного незакінченого твору про Пелопоннеську війну.
Фукідід прямо протиставляє себе Геродотові як шукач істини, а не збирач байок. Він досліджує історію крізь економічні, політичні, психологічні факти, намагаючись з’ясувати реальні причини виникнення воєн. Його цікавлять не міфи й легенди, а історичні події, сучасником яких він був. Не посилаючись на богів, можна пояснити суспільні події через знання людської натури, стверджує Фукідід.
Значне досягнення римської літератури епохи Авґуста становили сто сорок дві книги великої історичної праці Тіта Лівія «Історія Рима від заснування міста», яка охопила вісім століть його історії від заснування і до 9 року нашої ери. Завдання Лівія полягало не стільки в пошуку нових фактів, скільки у відтворенні ідеалізованої картини патріархальної давнини римлян, сповненої громадянських і військових чеснот, законності й почуття обов’язку перед державою, що так контрастувало з пізнішими часами морального розкладу римського суспільства. На жаль, із цієї величезної праці збереглися лише тридцять п’ять книг, що охоплюють період від заснування Рима до 167 року до нашої ери.
Чудовим істориком кінця І — початку II століття був Корнелій Тацит. За майстерністю драматичного опису подій, за витонченістю психологічного аналізу, яскравістю характеристик Тацит не має собі рівних в античній літературі. Він розпочав сенаторську кар’єру за Флавіїв і тоді ж написав перші твори: життєпис свого тестя Аґріколи, намісника в Британії, та «Германію», де розповідалося про зарейнські племена, що не входили до складу Імперії. Вже в ранніх творах виявились основні риси його стилю та світогляду. Тацит протиставляє вільне, суворе, чисте життя бритів і германців розбещеності та зманіженості римлян. Він співчуває народам, які борються проти римських завойовників. Тацит написав також «Історію» про громадянські війни після повалення Нерона й «Аннали» про епоху Юліїв-Клавдіїв. Він визнає необхідність встановлення одновладдя в державі, де довгі роки боротьби знаті та плебсу зруйнували нормальне життя, призвели до насильства й беззаконня. Разом із цим Тацит гнівно картає імператорський режим за жорстокість і самодурство деспотів, що розбещують суспільство.
Вік Авґуста став золотим періодом римської поезії. Виразниками ідеології нової епохи стали Публій Верґілій Марон, Квінт Горацій Флакк та Публій Овідій Назон.
Початок творчого шляху Верґілія припав на роки громадянської війни. Пригнічений воєнними й політичними струсами Верґілій, як і його сучасники, шукає порятунку у зверненні до римського минулого. Він пише «Буколіки» — цикл віршів, де в діалогічній або оповідній формі описує життя простих селян і пастухів, їхні скромні радощі та нещастя, які принесла громадянська війна. Встановлення принципату дало італійському хліборобу надію на мирну, спокійну працю. Ідея відродження дрібного й середнього прошарків селянства як широкої соціальної бази нового політичного устрою була важливим елементом державної ідеології панівної еліти, що гуртувалася навколо Октавіана Авґуста. Саме на пряме замовлення радника принцеп-са і водночас покровителя поетів Ґая Цильнія Мецената Верґілій написав «Георгіки» — дидактичну поему в чотирьох книгах, що оспівує селянську працю і все близьке римлянинові життя давньої Італії.
Верґілій створив також римську національну епопею «Енеїду» (де звернувся до міфу про троянця Енея), що мала передати самосвідомість римського народу. В «Енеїді» розповідається про мандри троянського героя Енея, які закінчилися шлюбом з дочкою царя латинів Лавінією. Шлюб ознаменував союз троянців із аборигенами Італії. В «Енеїді» з особливою силою дає знати про себе римське ставлення до минулого як до виправдання визначеного долею теперішнього. Еней пройшов через усі випробування, жертвуючи особистим заради священного обов’язку: адже йому призначалося стати пращуром засновника Рима Ромула та рятівника Рима Авґуста. «Енеїда» стала підґрунтям культу Рима й Авґуста, що в поєднанні з високими художніми якостями, численними екскурсами в історію стародавніх легенд, вірувань та звичаїв, які цікавили прихильників римської давнини, зробило поему найпопулярнішим твором, як у сучасників Верґілія, так в у їхніх нащадків, котрі схилялися перед ідеєю «вічного Рима».
Утім, тематика римської поезії не зводилася до уславлення імператора. На той час свого повного розквіту до-сягли й інші стилі та жанри.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 44. Приємного читання.
