Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Математику, астрономію, географію ІІ століття прославив Клавдій Птолемей. У його головній праці «Альмагест», що являє собою енциклопедичний звід астрономічних знань античності, представлена створена ним геоцентрична модель світу, яка лишалася в Європі основою уявлень про будову Всесвіту аж до появи геліоцентричної системи Коперника. Птолемей навіть розробив математичну теорію руху планет навколо нерухомої Землі, яка давала змогу наперед визначити їхнє положення на небі. У творі «Географія» він систематизував тодішні географічні знання, навівши координати 8000 відомих здавна пунктів і поклавши їх на карту, що багато дало для розвитку картографії.

На початку II століття анатом, фізіолог і сміливий лі-кар-експериментатор Ґален узагальнив дані античної медицини. Цей інтерес римлян до створення енциклопедичних творів, де викладалися численні, накопичені античним світом наукові знання, з найбільшою силою виявився у творчості Гая Плінія Секунда Старшого. Його «Природнича історія» вражає величезною ерудицією, допитливістю і працездатністю автора, котрий сам пише, що вивчив дві тисячі книжок. «Природнича історія» складається з тридцяти семи книг і містить посилання на триста двадцять сім грецьких і сто сорок шість латинських творів. Для людей античності й середньовіччя праця Плінія Старшого була мало не головним джерелом природничих знань.

3.4.5. Інтелектуалізм: літературні традиції, освіта 

Висока цінність науки та філософії у суспільній свідомості пов’язана із особливим статусом грецької мови, а пізніше й латинської. Грецька абетка налічувала 24 літери, запозичені у фінікійців й розбавлені знаками голосних, що робило її нескладною для освоєння широким загалом, на відміну від складної писемності у східних культурах, якою володів лише вузький прошарок писців-професіоналів, чиновників та жерців. Це відкривало широкий доступ греків до знань. Висока культура слова означена видатними заслугами античності щодо літературної творчості.

Уже архаїчні часи уславились поетичним відтворенням міфів троянського циклу в епічних поемах великого Гомера. Хоча історична дійсність в «Іліаді» та «Одіссеї» припадає на протоархаїчні часи, запис цього епосу зроблений за період архаїки (приблизно УШ—’У! ст. до н. е.). Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань архаїки належить настановчий епос Гесіода. Найвідоміші твори поета — поеми «Теогонія» («Родовід богів») та «Роботи і дні». Якщо перша містить космогонічні погляди про виникнення Всесвіту й своєрідний реєстр грецьких богів, то вже друга є зібранням практичних порад, моралізаторських суджень про дійсність, узагальнення легенд про історично-культурні періоди людського існування, п’ять поколінь людського роду й засвідчує зміну головного мотиву та пафосу літературної творчості.

Закінчилася гомерівська епоха — епоха героїв. Збентеження розпадом традиційних родових зв’язків і цінностей відбивається в напружених духовних шуканнях індивіда. Саме ця конкретна людська особа, її внутрішній світ різноманітних почуттів і думок, пошуки свого місця, ролі та обов’язків у цьому новому світі — головна тема всіх літературних та художніх досягнень архаїки. Досить згадати відтворення пристрастей особи, її хворобливого самолюбства, жадання помсти, стійкості у злигоднях у поезії Архілоха з острова Парос (середина VII ст. до н. е.) чи витончену любовну лірику знаменитої поетеси Сапфо. Іонієць Анакреонт уславив веселощі життєрадісних і безтурботних греків. Дух людини іще в бентезі й пошуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється з-під нещадного гніту первіснородового суспільства.

Доба грецької класики розквітла не лише новими поетичними надбаннями, а й новими жанрами літературної творчості — історіографією, драматургією. Геродот із Галі-карнаса, який заслужено отримав від нащадків шанобливе наймення «батько історії», вперше для Греції створив цілісний, систематизований виклад історичних подій. Його «Історія» присвячена греко-перській війні. Геродот заглиблюється в минуле, щоб дослідити її причини. Він не обмежується аналізом Греції та перського царства. Шукаючи взаємозв’язки в історичних подіях, детально описує життя й побут багатьох країн Сходу та Заходу, де сам побував. В основі його досліджень не лише побачене, а й почуте. Тому за всієї об’єктивної настанови Геродотова «Історія» — не стільки історичне дослідження, скільки літературний твір на історичні теми. Геродоту притаманне традиційне мислення з міфологічною інтерпретацією реальності і пошуку божественної справедливості в ході історії. Як наука історія зобов’язана більше його молодшому сучасникові Фукідіду — авторові одного незакінченого твору про Пелопоннеську війну.

Фукідід прямо протиставляє себе Геродотові як шукач істини, а не збирач байок. Він досліджує історію крізь економічні, політичні, психологічні факти, намагаючись з’ясувати реальні причини виникнення воєн. Його цікавлять не міфи й легенди, а історичні події, сучасником яких він був. Не посилаючись на богів, можна пояснити суспільні події через знання людської натури, стверджує Фукідід.

Значне досягнення римської літератури епохи Авґуста становили сто сорок дві книги великої історичної праці Тіта Лівія «Історія Рима від заснування міста», яка охопила вісім століть його історії від заснування і до 9 року нашої ери. Завдання Лівія полягало не стільки в пошуку нових фактів, скільки у відтворенні ідеалізованої картини патріархальної давнини римлян, сповненої громадянських і військових чеснот, законності й почуття обов’язку перед державою, що так контрастувало з пізнішими часами морального розкладу римського суспільства. На жаль, із цієї величезної праці збереглися лише тридцять п’ять книг, що охоплюють період від заснування Рима до 167 року до нашої ери.

Чудовим істориком кінця І — початку II століття був Корнелій Тацит. За майстерністю драматичного опису подій, за витонченістю психологічного аналізу, яскравістю характеристик Тацит не має собі рівних в античній літературі. Він розпочав сенаторську кар’єру за Флавіїв і тоді ж написав перші твори: життєпис свого тестя Аґріколи, намісника в Британії, та «Германію», де розповідалося про зарейнські племена, що не входили до складу Імперії. Вже в ранніх творах виявились основні риси його стилю та світогляду. Тацит протиставляє вільне, суворе, чисте життя бритів і германців розбещеності та зманіженості римлян. Він співчуває народам, які борються проти римських завойовників. Тацит написав також «Історію» про громадянські війни після повалення Нерона й «Аннали» про епоху Юліїв-Клавдіїв. Він визнає необхідність встановлення одновладдя в державі, де довгі роки боротьби знаті та плебсу зруйнували нормальне життя, призвели до насильства й беззаконня. Разом із цим Тацит гнівно картає імператорський режим за жорстокість і самодурство деспотів, що розбещують суспільство.

Вік Авґуста став золотим періодом римської поезії. Виразниками ідеології нової епохи стали Публій Верґілій Марон, Квінт Горацій Флакк та Публій Овідій Назон.

Початок творчого шляху Верґілія припав на роки громадянської війни. Пригнічений воєнними й політичними струсами Верґілій, як і його сучасники, шукає порятунку у зверненні до римського минулого. Він пише «Буколіки» — цикл віршів, де в діалогічній або оповідній формі описує життя простих селян і пастухів, їхні скромні радощі та нещастя, які принесла громадянська війна. Встановлення принципату дало італійському хліборобу надію на мирну, спокійну працю. Ідея відродження дрібного й середнього прошарків селянства як широкої соціальної бази нового політичного устрою була важливим елементом державної ідеології панівної еліти, що гуртувалася навколо Октавіана Авґуста. Саме на пряме замовлення радника принцеп-са і водночас покровителя поетів Ґая Цильнія Мецената Верґілій написав «Георгіки» — дидактичну поему в чотирьох книгах, що оспівує селянську працю і все близьке римлянинові життя давньої Італії.

Верґілій створив також римську національну епопею «Енеїду» (де звернувся до міфу про троянця Енея), що мала передати самосвідомість римського народу. В «Енеїді» розповідається про мандри троянського героя Енея, які закінчилися шлюбом з дочкою царя латинів Лавінією. Шлюб ознаменував союз троянців із аборигенами Італії. В «Енеїді» з особливою силою дає знати про себе римське ставлення до минулого як до виправдання визначеного долею теперішнього. Еней пройшов через усі випробування, жертвуючи особистим заради священного обов’язку: адже йому призначалося стати пращуром засновника Рима Ромула та рятівника Рима Авґуста. «Енеїда» стала підґрунтям культу Рима й Авґуста, що в поєднанні з високими художніми якостями, численними екскурсами в історію стародавніх легенд, вірувань та звичаїв, які цікавили прихильників римської давнини, зробило поему найпопулярнішим твором, як у сучасників Верґілія, так в у їхніх нащадків, котрі схилялися перед ідеєю «вічного Рима».

Утім, тематика римської поезії не зводилася до уславлення імператора. На той час свого повного розквіту до-сягли й інші стилі та жанри.

Коханню присвячені «Героїні» («Послання») Овідія — листи видатних міфологічних героїнь до коханців, котрі покинули їх. Кохання відігравало значну роль у його «Метаморфозах». Це — збірка поем на міфологічні теми про перетворення людей на рослини, тварин та зірки. Овідій залишив нам у цьому творі систематичний виклад античної міфології, а його поетичний талант, його техніка віршування зробили «Метаморфози» всесвітньовідомим твором літератури.

Про кохання писав і Горацій, але творчість цього поета більш витончена і лірична, поєднана до того ж з філософськими роздумами й тонкими спостереженнями. Незважаючи на захоплення Римом і Авґустом та впевненість, що немає нічого вищого за служіння батьківщині, у Го-рація все ж домінує думка, що життя дуже коротке, аби позбавити його маленьких радощів. Разом з тим Горацій високо цінував місію поета й поезію як засіб виховання тонкого смаку та людських чеснот. Для цього поет повинен вивчати людську природу, філософію, культуру. Сам Горацій як майстер поетичного портрета створив цілу поетичну галерею своїх сучасників. Прилучивши вічний Рим до мистецтва високої поезії, він вважав, що завоював собі право на безсмертя в пам’яті народу.

Держава-поліс періоду грецької класики пильно дбала про освіченість (пайдейя) та культурне життя своїх громадян, наслідком чого був досить високий рівень їхніх культурних запитів. Афіни класичної пори — місце, де мистецтво, філософія, наука стали невіддільним компонентом повсякденного життя. Афінян оточували високохудожня архітектура та скульптура; для них існували театр, гімнасіони й палестри для фізичних тренувань на дозвіллі; просвітянська діяльність філософів на вулицях міста створювала особливу атмосферу пошани до освіченості. Крім того, демократична політика, що стала життєвим обов’язком кожного громадянина, проводилася у формі змагання в красномовстві, у боротьбі думок. Слово стає переважним засобом досягнення політичного пріоритету. Цінувалося вміння переконувати людей, керувати настроєм юрби. Великий успіх мала освітня діяльність софістів. Вони були першими платними вчителями філософії, красномовства та інших знань, потрібних кожному громадянинові афінського демократичного поліса. До традиційних для грецької освіти предметів, — читання, письма, лічби, гімнастики й музики додалася риторика, мистецтво усного слова. Xоча в класичну епоху освіта ще не була юридично обов’язковою, афіняни вже на початку Пелопоннеської війни могли пишатися тим, що серед них немає жодного неписьменного.

Античність відзначалась з ранніх часів появою освітньої системи, яку потім наслідували й римляни завдяки просвітницькій діяльності першого перекладача грецьких літературних пам’яток на латину й фактично створення її літературної форми для римлян Титома Лівія Андроніка, грека, захопленого у римське рабство, але відпущеного за великі заслуги на волю. Він же й створив перші освітні заклади, де вивчалась писемність на латинських перекладах Гомера, Гесіода, грецьких трагіків та комедіографів. Досконалість освітньої системи античності цінувалась у наступні часи й успадкувалась як культурою Візантії, так і західноєвропейською культурою ще довгі століття по тому. Латина стала мовою європейського культурного світу, його релігії, науки. Комплексне знання грецької та латинської мови було ознакою класичної освіченості. Заклавши основи поцінування досконалої гармонійної людини, поєднавши раціоналізм із допитливістю, довершеністю в різних формах людської майстерності та мистецтва (техне), антична традиція освіти та формування людини не тільки вплинула на всю культуру середземноморської ойкумени, а й увійшла в подальшу європейську культурну практику.

3.4.6. Антропоморфність художньої культури

Мистецтво Греції архаїчної доби також виявляє засади нового світобачення. Естетичним ідеалом і вищим худож-нім-принципом Еллади, починаючи з архаїки, стає людина зі своїми реальними здібностями та можливостями, з притаманною їй красою, реально втіленим добром (калока-гатія), гармонією зовнішнього і внутрішнього, духовного і фізичного в ній.