Афінська політична система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу подальшого розквіту Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на «школу Еллади», як пізніше оцінить його Фукідід.
В історії Риму царської епохи (VIII ст. до н. е.) у процесі розкладу первісно-родових відносин починають складатися традиції демократії та республіканізму. Система управління в ранньому Римі зовні зберігала форму військової демократії, але її органи влади — цар, сенат і народні збори — дедалі більшою мірою виконували державні функції. Державний устрій Риму розвивався грецьким шляхом — до формування полісної організації (сіvitas). У царську епоху закладалися підвалини римської сіуіїа8 у вигляді громадської общини, заснованої на античній формі земельної власності, суть якої складає поєднання і взаємозумовленість приватної та суспільної власності на землю. Початок створення фонду суспільної, загально-громадської, державної землі ager риЬІісш було закладено римлянами впродовж численних воєн, у результаті яких вони завоювали прилеглу до Рима частину Лацію. Цар ^ех) був військовим керівником, законодавцем і верховним суддею, а також керував релігійним життям общини. Влада його була виборною. Він обирався народними зборами, а його кандидатуру висував сенат. Сенат — рада старійшин — складався з верхівки патриціїв — родовла-дик «ра1ге8». У відповідності з числом родів спочатку було 100 сенаторів, а наприкінці царського періоду, коли число родів досягло 300, відповідно і членів сенату стало 300. Народні збори існували у формі куріантних коміцій — сходок членів курії. Народ групувався для голосування за куріями. Після голосування в курії вона подавала на коміціях один голос. Плебеї (представники інших племен — особисто вільних, але нерівноправних у порівнянні з патриціями представників «римського народу») до політичного управління не допускалися, через що від самого початку та протягом довгого часу (кінець царського періоду, рання республіка) між патриціями і плебеями точилася гостра боротьба. Завершити її змогли лише політичні реформи. За римськими істориками, реформа Сервія Туллія, як і реформа Солона в Афінах, першою послабила основи родового устрою, усталивши поділ римського вільного населення за майновою ознакою.
Традиція приписує Сервію Туллію створення нових народних зборів — центуріатних коміцій, до яких перейшли такі найважливіші повноваження куріатних коміцій, як ухвалення законів, вибори посадових осіб, оголошення війни й укладання миру. Але при цьому реальна влада зберігалась у руках старих патриціанських родів, які володіли землею. Проте ці реформи завдали першого удару родовій аристократії Риму і сприяли подальшому формуванню римського республіканізму (від лат. respublic — «суспільна, всенародна справа»).
Після вигнання царя Тарквінія Гордого (509 р. до н. е.) в Римі почав формуватися республіканський лад. Хоча політична влада реально перебувала в руках патриціїв. Адже народні збори, що вважалися вищим органом влади, насправді мали досить обмежені можливості. Окрім того, в центуріатних коміціях заможна частина громадян мала вирішальну перевагу, а куріатні коміції складалися лише з патриціїв. Реальна влада концентрувалася в руках патриціанського сенату й магістратів. На чолі управління стояли два консули, які обиралися на рік центуріатними коміціями, що мали, по суті, царський імперій[57]. Тому ще протягом довгого часу республіканізм прокладав собі дорогу.
Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв, а також аграрне питання та проблема боргів, що призводила до закріпачення рядових общинників, викликала боротьбу плебеїв та патриціїв у часи ранньої республіки. Ця ситуація зумовила основні вимоги плебеїв. По-перше, це була вимога елементарної правової захищеності від сваволі патриціанських властей, обмеження каральних функцій патриціанської влади. По-друге, оскільки плебс становив більшість у народних зборах, він вимагав розширення їхніх реальних прав і більше демократичного принципу голосування в коміціях. Нарешті, плебс домагався доступу до вищих посад у магістратурі й у сенаті. Крім того, важливе значення мало надання плебеям повних прав римського громадянства: права вступу в законний (так званий квірит-ський)[58] шлюб, активного і пасивного виборчого права.
Співвідношення сил у боротьбі було досить складним. Плебс об’єднував не лише народні маси, а й людей багатих, іноді й знатних, представників неримської знаті або збіднілих патриціїв. Ця верхівка намагалася потіснити патриціїв і здобути рівні з ними права в політиці. Саме з них найчастіше виходили лідери плебсу. Рядові ж маси були найбільше зацікавлені в землі, вирішенні боргового питання та розширенні прав народних зборів. Патриції теж не були єдині. Боротьба між знатними родами змушувала декого з них іти на зближення з плебсом.
Перший спалах цієї боротьби стався 494 року до нашої ери. У відповідь на нестерпні умови боргової кабали і свавілля кредиторів плебеї покинули Рим і зібралися на Авен-тинському пагорбі. Вони відмовилися брати участь у воєнних діях в умовах війни з етрусками й латинами. Патриції мусили поступитися. Саме тоді плебсові було дозволено вибирати особливих магістратів зі свого середовища — народних трибунів, які стали представниками плебсу перед державою.
Спочатку трибуни захищали окремих плебеїв від сваволі магістратів, але поступово здобули досить власної влади. Від 449 року до н. е. особа трибуна стає недоторканною, а його діяч мав право захисту. Трибун міг накласти вето (заборону) на рішення магістратів і сенату. Поступово він ставав ніби охоронцем договору між різними верствами населення й міг ужити заходів проти його порушників (арешт, штраф і т. ін.). Спочатку трибунів було двоє або п’ятеро, а потім їх кількість дійшла до десяти.
У 451—450 роках до н. е. під тиском плебсу відбувається перша кодифікація[59] римського права. Для систематизації та запису законів створюється комісія «Десяти мужів» (де-цемвірів). Практично всі її члени були патриціями. Закони фіксували правила судового процесу, боргове право, відносини всередині сім’ї, право власності й угод купівлі—про-дажу. Вони встановлювали покарання за різні злочини (чаклунство, вбивство, крадіжку, державну зраду).
У другій половині V століття до нашої ери боротьба між патриціями і плебеями трохи вщухає через наступ на сусідів та заснування низки колоній. Але в 390 році до нашої ери Рим зазнав нашестя галлів, що призвело до наступної кризи, яка досягла найвищої точки 376 року до нашої ери, коли народні трибуни Ліциній і Секстій висунули три законопроекти: по-перше, заборонялося мати в одних руках більш як 500 югерів (125 га) землі, що повинно було збалансувати розподіл громадської землі; по-друге, сплачений за позикою відсоток погашав борг, а частину, що залишилася, дозволялося сплатити протягом трьох років; по-третє, скасовувалася інституція трибунів із консульською владою. Замість цього завжди мали обиратися консули, але один із них — обов’язково з плебеїв. Цим законом патриціансько-плебейська знать остаточно закріпила свої позиції. Патриції чинили жорстокий опір, і тільки 367 року до н. е. ці законопроекти були ухвалені.
Після ухвалення законів Ліцинія—Секстія плебеї домоглися доступу до інших посад; цензора, диктатора, претора, а також до жрецької колегії понтифіків. У другій половині
IV століття до нашої ери замінили порядок затверджень рішень народних зборів сенатом або патриціанськими куріатними коміціями. Тепер затвердження здійснювалося попередньо, а не після рішення й тим самим зводилося до фікції. Народні збори стали вирішальною законодавчою інстанцією.
Кінець IV століття до нашої ери ознаменований ще однією істотною подією. У 326-му або 313 році за законом Петелія—Папірія встановлено, що боржник відповідає пе-ред кредитором тільки майном, а не тілом. Цим актом у Римі ліквідувалися боргова кабала й рабство співгромадян. Останнім актом боротьби став закон Гортензія (283 р. до н. е.), який остаточно затвердив за плебісцитами (рішеннями народу по трибах) силу закону.
Період боротьби патриціїв і плебеїв для Риму мав таке саме значення, що для Греції період архаїки. Причину перемоги плебеїв слід шукати в згуртованості римських низів, які зуміли захистити особисту й політичну свободи. У Римі, як і в Греції, ще не існувало державного сектору економіки, в якому звичайно створювались умови для масового закріпачення.
Основним результатом цієї боротьби було започатку-вання в Римі полісної республіки, яка спиралася на такі закріплені законом базові елементи: статус громадянина, формальний суверенітет народу й розгалужена система магістратур.
Вищим державним органом республіки вважалися народні збори, які поділялися на три види: куріатні, цен-туріатні і трибутні. Основні закони проходили через три-бутні коміції. Але класова неоднорідність зборів робила їх досить слабкими, щоб мати реальну владу. У Римській республіці існувала розгалужена система посадових осіб (магістратів). Усі римські магістрати були виборні (крім диктаторських), безплатні, тимчасові (строком на 1 рік) і колегіальні (крім диктатури). У звичайних умовах республіка управлялася так званими ординарними магістратами. До них належали консули, претори, цензори, едили, квестори і народні трибуни. На чолі республіки стояли два консули. Консули були на чолі держави й верховними головнокомандувачами з вищим імперієм, їхніми іменами називали рік. Молодшими колегами консулів були претори, яких обирали на той же строк. До їхніх функцій входило керівництво судом. Раз на п’ять років обиралися два цензори, строк влади яких тривав 18 місяців. Вони складали списки громадян і проводили ревізію списків сенату й вершників. Цензори нікому не підкорялись у виконанні своїх функцій. Едили наглядали за станом міста й відповідали за організацію свят і видовищ. Квестори виконували функції скарбників. Дещо осторонь стояли народні трибуни. Вони вважалися контрольним органом демократії, вносили законопроекти й мали право накласти вето на рішення всіх магістратів і сенату.
У критичних ситуаціях обирався або призначався екстраординарний магістрат-диктатор. Він призначався на період не більш як на шість місяців і мав усю повноту влади. В III столітті до нашої ери встановилась ієрархія посад і послідовність їх проходження. Після перебування на посадах квестора, едила й народного трибуна (для плебеїв) можна було балотуватись у претори або консули. З колишніх консулів призначалися диктатори, обиралися цензори. Роль державної ради виконував сенат. Списки сенату складали цензори, комплектуючи їх переважно з колишніх магістратів. Раз на п’ять років вони проводили ревізію сенату, який фактично контролював фінанси, зовнішню політику й культові справи. Він також керував організацією воєнних дій. Сенат виступав у ролі арбітра між магістратами; він також контролював державну безпеку.
Римська республіканська система вбачалась взірцевою навіть грекам, які познайомилися з нею в якості вже колонії — однієї зі складових велетенської Римської держави. Так Полібій (близько 204—122 рр. до н. е.), грецький історик, який в якості раба потрапив до Риму, був вражений політичною системою римлян і вважав її досконалим втіленням республіканізму, присвятивши їй 40-томне дослідження «Історії римської державності». Навіть встановлення в 27 році до нашої ери режиму особистого правління, який здобув згодом назву принцепату (від слова «принцепс» — «перший серед рівних», як означення титулу правителів Риму), що став початком формування нового типу культури, вже імперської, на відміну від полісної, не знецінило ідею республіканізму, якою ще досить довгий час прикривалася вже фактично монархічна влада римських імператорів.
Отже, ці особливості політичної організації суспільного буття античності мали своє продуктивне продовження у всіх інших проявах культурного буття.
3.4.2. Свободолюбство, світський характер релігії та міфології
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 42. Приємного читання.
