Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Перший спалах цієї боротьби стався 494 року до нашої ери. У відповідь на нестерпні умови боргової кабали і свавілля кредиторів плебеї покинули Рим і зібралися на Авен-тинському пагорбі. Вони відмовилися брати участь у воєнних діях в умовах війни з етрусками й латинами. Патриції мусили поступитися. Саме тоді плебсові було дозволено вибирати особливих магістратів зі свого середовища — народних трибунів, які стали представниками плебсу перед державою.

Спочатку трибуни захищали окремих плебеїв від сваволі магістратів, але поступово здобули досить власної влади. Від 449 року до н. е. особа трибуна стає недоторканною, а його діяч мав право захисту. Трибун міг накласти вето (заборону) на рішення магістратів і сенату. Поступово він ставав ніби охоронцем договору між різними верствами населення й міг ужити заходів проти його порушників (арешт, штраф і т. ін.). Спочатку трибунів було двоє або п’ятеро, а потім їх кількість дійшла до десяти.

У 451—450 роках до н. е. під тиском плебсу відбувається перша кодифікація[59] римського права. Для систематизації та запису законів створюється комісія «Десяти мужів» (де-цемвірів). Практично всі її члени були патриціями. Закони фіксували правила судового процесу, боргове право, відносини всередині сім’ї, право власності й угод купівлі—про-дажу. Вони встановлювали покарання за різні злочини (чаклунство, вбивство, крадіжку, державну зраду).

У другій половині V століття до нашої ери боротьба між патриціями і плебеями трохи вщухає через наступ на сусідів та заснування низки колоній. Але в 390 році до нашої ери Рим зазнав нашестя галлів, що призвело до наступної кризи, яка досягла найвищої точки 376 року до нашої ери, коли народні трибуни Ліциній і Секстій висунули три законопроекти: по-перше, заборонялося мати в одних руках більш як 500 югерів (125 га) землі, що повинно було збалансувати розподіл громадської землі; по-друге, сплачений за позикою відсоток погашав борг, а частину, що залишилася, дозволялося сплатити протягом трьох років; по-третє, скасовувалася інституція трибунів із консульською владою. Замість цього завжди мали обиратися консули, але один із них — обов’язково з плебеїв. Цим законом патриціансько-плебейська знать остаточно закріпила свої позиції. Патриції чинили жорстокий опір, і тільки 367 року до н. е. ці законопроекти були ухвалені.

Після ухвалення законів Ліцинія—Секстія плебеї домоглися доступу до інших посад; цензора, диктатора, претора, а також до жрецької колегії понтифіків. У другій половині

IV століття до нашої ери замінили порядок затверджень рішень народних зборів сенатом або патриціанськими куріатними коміціями. Тепер затвердження здійснювалося попередньо, а не після рішення й тим самим зводилося до фікції. Народні збори стали вирішальною законодавчою інстанцією.

Кінець IV століття до нашої ери ознаменований ще однією істотною подією. У 326-му або 313 році за законом Петелія—Папірія встановлено, що боржник відповідає пе-ред кредитором тільки майном, а не тілом. Цим актом у Римі ліквідувалися боргова кабала й рабство співгромадян. Останнім актом боротьби став закон Гортензія (283 р. до н. е.), який остаточно затвердив за плебісцитами (рішеннями народу по трибах) силу закону.

Період боротьби патриціїв і плебеїв для Риму мав таке саме значення, що для Греції період архаїки. Причину перемоги плебеїв слід шукати в згуртованості римських низів, які зуміли захистити особисту й політичну свободи. У Римі, як і в Греції, ще не існувало державного сектору економіки, в якому звичайно створювались умови для масового закріпачення.

Основним результатом цієї боротьби було започатку-вання в Римі полісної республіки, яка спиралася на такі закріплені законом базові елементи: статус громадянина, формальний суверенітет народу й розгалужена система магістратур.

Вищим державним органом республіки вважалися народні збори, які поділялися на три види: куріатні, цен-туріатні і трибутні. Основні закони проходили через три-бутні коміції. Але класова неоднорідність зборів робила їх досить слабкими, щоб мати реальну владу. У Римській республіці існувала розгалужена система посадових осіб (магістратів). Усі римські магістрати були виборні (крім диктаторських), безплатні, тимчасові (строком на 1 рік) і колегіальні (крім диктатури). У звичайних умовах республіка управлялася так званими ординарними магістратами. До них належали консули, претори, цензори, едили, квестори і народні трибуни. На чолі республіки стояли два консули. Консули були на чолі держави й верховними головнокомандувачами з вищим імперієм, їхніми іменами називали рік. Молодшими колегами консулів були претори, яких обирали на той же строк. До їхніх функцій входило керівництво судом. Раз на п’ять років обиралися два цензори, строк влади яких тривав 18 місяців. Вони складали списки громадян і проводили ревізію списків сенату й вершників. Цензори нікому не підкорялись у виконанні своїх функцій. Едили наглядали за станом міста й відповідали за організацію свят і видовищ. Квестори виконували функції скарбників. Дещо осторонь стояли народні трибуни. Вони вважалися контрольним органом демократії, вносили законопроекти й мали право накласти вето на рішення всіх магістратів і сенату.

У критичних ситуаціях обирався або призначався екстраординарний магістрат-диктатор. Він призначався на період не більш як на шість місяців і мав усю повноту влади. В III столітті до нашої ери встановилась ієрархія посад і послідовність їх проходження. Після перебування на посадах квестора, едила й народного трибуна (для плебеїв) можна було балотуватись у претори або консули. З колишніх консулів призначалися диктатори, обиралися цензори. Роль державної ради виконував сенат. Списки сенату складали цензори, комплектуючи їх переважно з колишніх магістратів. Раз на п’ять років вони проводили ревізію сенату, який фактично контролював фінанси, зовнішню політику й культові справи. Він також керував організацією воєнних дій. Сенат виступав у ролі арбітра між магістратами; він також контролював державну безпеку.

Римська республіканська система вбачалась взірцевою навіть грекам, які познайомилися з нею в якості вже колонії — однієї зі складових велетенської Римської держави. Так Полібій (близько 204—122 рр. до н. е.), грецький історик, який в якості раба потрапив до Риму, був вражений політичною системою римлян і вважав її досконалим втіленням республіканізму, присвятивши їй 40-томне дослідження «Історії римської державності». Навіть встановлення в 27 році до нашої ери режиму особистого правління, який здобув згодом назву принцепату (від слова «принцепс» — «перший серед рівних», як означення титулу правителів Риму), що став початком формування нового типу культури, вже імперської, на відміну від полісної, не знецінило ідею республіканізму, якою ще досить довгий час прикривалася вже фактично монархічна влада римських імператорів.

Отже, ці особливості політичної організації суспільного буття античності мали своє продуктивне продовження у всіх інших проявах культурного буття.

3.4.2. Свободолюбство, світський характер релігії та міфології

Антична міфологія та релігія — базові основи античної культури, що вписують її в розряд традиційних суспільств. Слово «міф» — грецького походження (сказання, слово) та означає оповіді про походження світу, богів, героїв, різних народів, події природної та суспільної історії. Як означення первісного світогляду, міф, міфологія стає базовою характеристикою стародавніх культур. Міфологічний світогляд — це специфічна форма усвідомлення та пізнання буття, універсальне (в єдності раціонального й емоційного, реального й фантазійного) узагальнення щодо витоків, смислу, норм людського буття. Міфологія в ранніх культурах є ідейною основою, що запліднює енергією творення, культурну життєдіяльність спільноти. Антична міфологія, зокрема, є свідченням культурної специфіки греко-римських народів.

У дослідженнях Дж. Фрезера, Г. Штоля, Р. Грейвса, А. Ф. Лосєва, А. А. Тахо-Годі, Я. Е. Голосовкера, Ф. Ф. Зе-лінського, С. А. Токарева та багатьох ін. розглядається історичний розвиток античної міфології від первісних фіто-та зооморфних форм до олімпійського героїчного циклу.

Грецька міфологія, використовуючи надбання прото-архаїчних часів, була продуктом багатьох поколінь, своїх культурних попередників, їхньої колективної творчості, результатом еволюціонування міфологічного світогляду від первісного тотемізму, фетишизму, анімізму, магії та хтонічного демонізму до антропоморфізму й героїзму грецьких богів.

У грецьких міфах архаїчної доби численний сонм богів порядкує у світі. Хоча при нагоді вони могли перетворюватися на звірів, птахів, на рослини, дощ, вогонь, на все те, що уособлювали колись. Тепер же вони були людиноподібними (антропоморфними) богами, у величних людських образах уособлюючи всі пристрасті та мрії, якими живе світ, горду свідомість зростання людської могутності. Ця суттєва риса античної міфології проявляє усвідомлення значущості та ролі людини в античній культурі. Особливо показові в цьому аспекті міфи про Прометея, троянський цикл, міфи про аргонавтів, Геракла, Тесея та ін.

У цих міфах з’являється ціла низка проблем реального людського життя, містяться установки житейської мудрості, дидактичні настанови. Людина хоч і перебуває під владою богів, але й обтяжена необхідністю власного вибору. Хоч воля людини-героя є немовби вільною, але над ним є Ананке — божественна неминучість, Мойри — богині долі та призначення людей, боги, які стережуть владу Ананке, проте людина має право не коритись ніякій владі. В такому поєднанні необхідності та свободи — парадоксальна логіка грецького міфу та унікальність грецької міфології[60].

Специфічний характер грецької міфології відбився і в природі грецької релігії. Будучи язичницьким політеїзмом (багатобожжям), вона була органічним продовженням грецької міфології, особливо в її олімпійському циклі, як поклоніння богам Олімпу. Проте, на відміну від міфології, вона була ритуалізованою системою, яка виконувала пряму громадську функцію в організації суспільної життєдіяльності античного поліса. Відзначаючи специфічні риси античної релігії, Ф. Ф. Зелінський наголошував на відсутності в цій релігії догматики, канонічних «книг» (текстів), розвинутого інституту жерців, але натомість у ній виявляються поетичний (Гомер, Гесіод), філософський (різне тлумачення у філософії Академії, Лікею, в Стої чи в Епікура) та громадянський (повинність кожного громадянина як такого, можливість бути обраним на певний час на посаду жерця) рівні[61]. На думку дослідника, релігія греків — це релігія праці, краси, життя. Вона не пригнічувала людину на кшталт східних релігій. Навпаки, була регулятором (згадати хоча б оракула в Дельфах та значення його пророцтв) її життя та спілкування в різноманітних сферах. Це проявилось у тому, що релігійними та міфологічними мотивами пронизана вся «тканина» античної культури — від обрядового оформлення будь-яких життєвих подій, архітектурного, скульптурного, літературного, образотворчого, музичного та ін. посвячення та ритуальних свят (наприклад, Великі та Малі Діонісії), ігор (Олімпійські, Піфійські, Істмійські) та містерій (елевсинські, самофракійські). В силу цих рис «грецька релігія має повне право на ім’я першої та єдиної в історії людства релігії радості»[62].