Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

III ст. до н. е.).

Всі ці об’єктивні передумови сприяли створенню тієї культурної своєрідності античності, яка зробила її непере-вершеним досвідом культурного буття, архетиповою основою європейського культурного світу, що не втрачає своєї культурної значимості по сьогоднішній день і виявилась найяскравіше в період класичної доби (V ст. до н. е. — для Стародавньої Греції, I ст. н. е. — для Римської імперії). Які ж основні риси складають специфіку античності як типу культури?

3.4.1. Демократизм, республіканізм, ідея громадянства

Уже на початку доби архаїки (VШ—VI ст. до н. е.) в античній Греції починають формуватися базові підвалини її культурної своєрідності. Так, завдяки колонізації великою мірою були зламані устої первісно-родової общини.

Охоплена колонізаційним процесом особа звільнялася від безпосередньої влади роду. За цікавою концепцією М. К. Петрова, антична культурна своєрідність є продуктом саме морських завойовницьких походів, бо «структурні аналогії палубної ситуації виявляються в структурах полісної соціальності»[56]. Адже походи «за море» формували нові спільноти — корабельні команди на інших договірних принципах, які потім переносилися на організацію нових поселень на захоплюваних територіях. Принципи родової ієрархії змінювалися функціональними зобов’язаннями кожного учасника спільної справи за прийнятим усіма законом. Така організація життєдіяльності соціуму вилилась у формування нової форми державної організації — міста-поліса, що завдало найбільшого удару родовим основам суспільного життя.

Грецький поліс як держава виникає з потреби захисту об’єктивних засобів і форм існування, насамперед землі, громадського колективу власників. То були у своїй архаїчній формі більші чи менші аграрні поселення з переважно сільським, землеробським людом, із господарським придатком міста — селом (кома чи дем). Сам поліс греки уявляли політичним (адміністративним), військовим, релігійним центром. По суті, антична Греція як така являла собою не монолітну державу на кшталт східних імперій, а конгломерат великої кількості міст-держав (найвідоміші — Афіни, Спарта, Коринф, Мілет, Ефес, Дельфи, Фіви), які жили за власними законами та часто-густо конфліктували.

Ця специфічна форма державності цілком відрізнялася від усього, що існувало в тогочасному культурному світі. На зміну родовому праву й традиційній моралі, де типовим є обожнення царської влади (яскраво втілені в крито-мі-кенському суспільстві та східних деспотіях) і ворожість до будь-якого чужинця, прийшло розуміння божественної справедливості (персоніфікованої в грецькій міфології в богині Діке), що поширювалась однаковою мірою на всіх людей, попри їхню родову чи племінну належність.

У грецькій державотворчій практиці відбулася заміна царської влади, як спадково-професійної навички, на виконавчу владу, як прилюдно визнану практику державної справи забезпечення законодавчих установ. Вона мала у своїй основі не старі ієрархічні відносини панування й підкорення, а нову систему суспільних зв’язків (ісоно-мію — рівноправ’я) між «подібними» та «рівними» громадянами, для яких державне керівництво є спільною справою. Специфічна ознака грецького полісного політичного устрою — повна відкритість, громадське обговорення нагальних проблем. Недарма головним місцем міської життєдіяльності була агора (площа ринку) — місце народних зібрань громадян, де вільний грек проводив більшу частину свого дозвілля: спілкувався, продавав, купував, брав участь у вирішенні політичних питань. При цьому народні збори стають головним засобом програмування державної справи через закон — номос, який має рівну силу для всіх, перетворюючи голів родів на «рабів» закону — чи як виконавців владних повноважень осіб, що наділяються владою лише на певний час, чи як громадян, що підкоряються закону. Саме з цієї світоглядної позиції розвинулася на наступних етапах грецької історії славнозвісна полісна демократія.

Протягом архаїчного періоду поліс як політичний та суспільний організм лише народжувався, раз у раз захо-дячи в суперечність зі старими, віджилими, але ще досить впливовими формами життя. Такими були перш за все самоуправні зазіхання родової аристократії. Важка соціально-економічна ситуація, обтяжливі політичні конфлікти сповнювали архаїчну добу нестабільністю, що доволі часто закінчувалася кривавими інтермедіями тираній. У VII столітті до нашої ери тиранія була звичайною формою влади в грецьких полісах. Серед найвідоміших тиранів — Періандр із Коринфу, Лісистрат з Афін, Піттак з Мітилени на Лесбосі та ін. Багато з них були непересічними особистостями. Але їхні намагання розв’язувати суперечності між різними соціальними силами засобами диктатури здебільшого лише «консервували» суспільну кризу. Хоча для знищення могутності старої родової знаті й розчищення шляху для розвитку нового рабовласницького суспільства дещо зробили і вони.

Та вирішальними у формуванні класичного демократичного поліса античної Греції були законодавчі реформи суспільно-політичного життя на межі 'УП—’У! століть до нашої ери. Вони пов’язані з іменами видатних афінських реформаторів Солона (близько 549 р. до н. е.) і Клісфена (між 509 та 507 рр. до н. е.), спартанського законодавця Лікурга. Та найрозвинутіших своїх форм антична полісна демократія набула в V ст. до н. е. в Афінах, особливо за часів правління Перикла.

Греко-перські війни випробували античну полісну систему, а перемога підтвердила ефективність її демократичної орієнтації, адже перемога була здобута під егідою демократичних Афін. Правління Перикла — «золотий вік» афінської демократії, уславлений найбільшими культурними досягненнями античної Греції класичного періоду.

Перикл мав чудову освіту (серед його вчителів були філософ Анаксагор, теоретик музики Дамон). Далекоглядний політик, хоробрий воїн, блискучий оратор, він намагався не лише зміцнити демократію, посилити військово-політичну могутність Афін, а й перетворити своє місто на центр просвіти й культури всієї Еллади. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди тих часів: історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій. Завдяки своїм чеснотам Перикл став дуже популярним серед афінського демосу, котрий обирав його на посаду стратега протягом 15 років (тоді як традиційно перевибори були щорічними).

Периклові вдалося зробити демократію реальною для кожного вільного громадянина афінського поліса. Скасування майнового цензу, збільшення числа магістратів, що вибиралися жеребкуванням, встановлення оплати за обіймання деяких посад забезпечили політичну активність усіх верств афінського населення. Водночас Периклові пощастило гармонізувати соціальні відносини у внутрішньому житті міста, послабивши напругу серед збіднілих громадян і політичне обмеження аристократії. Стала оплачуваною служба на флоті, запроваджено клерухії (військово-земельні колонії). У місті розгорнулося величезне будівництво, що сприяло зайнятості бідняків. Афінська аристократія зближається з демосом і бере активну участь у політичному житті, стаючи завдяки своїй освіченості політичним керівником поліса, зокрема, як сам Перикл.

Усі вільні громадяни поліса обов’язково мусили брати участь у політичному та громадському житті. Громадянськими обов’язками були участь у загальнодержавних святах, військова служба, літургії (повинності) для багатих громадян: утримання за свій рахунок військового суду, підготовка театральних вистав тощо. Демократична система була цілком підпорядкована громадянському контролю.

Афінська політична система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу подальшого розквіту Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на «школу Еллади», як пізніше оцінить його Фукідід.

В історії Риму царської епохи (VIII ст. до н. е.) у процесі розкладу первісно-родових відносин починають складатися традиції демократії та республіканізму. Система управління в ранньому Римі зовні зберігала форму військової демократії, але її органи влади — цар, сенат і народні збори — дедалі більшою мірою виконували державні функції. Державний устрій Риму розвивався грецьким шляхом — до формування полісної організації (сіvitas). У царську епоху закладалися підвалини римської сіуіїа8 у вигляді громадської общини, заснованої на античній формі земельної власності, суть якої складає поєднання і взаємозумовленість приватної та суспільної власності на землю. Початок створення фонду суспільної, загально-громадської, державної землі ager риЬІісш було закладено римлянами впродовж численних воєн, у результаті яких вони завоювали прилеглу до Рима частину Лацію. Цар ^ех) був військовим керівником, законодавцем і верховним суддею, а також керував релігійним життям общини. Влада його була виборною. Він обирався народними зборами, а його кандидатуру висував сенат. Сенат — рада старійшин — складався з верхівки патриціїв — родовла-дик «ра1ге8». У відповідності з числом родів спочатку було 100 сенаторів, а наприкінці царського періоду, коли число родів досягло 300, відповідно і членів сенату стало 300. Народні збори існували у формі куріантних коміцій — сходок членів курії. Народ групувався для голосування за куріями. Після голосування в курії вона подавала на коміціях один голос. Плебеї (представники інших племен — особисто вільних, але нерівноправних у порівнянні з патриціями представників «римського народу») до політичного управління не допускалися, через що від самого початку та протягом довгого часу (кінець царського періоду, рання республіка) між патриціями і плебеями точилася гостра боротьба. Завершити її змогли лише політичні реформи. За римськими істориками, реформа Сервія Туллія, як і реформа Солона в Афінах, першою послабила основи родового устрою, усталивши поділ римського вільного населення за майновою ознакою.

Традиція приписує Сервію Туллію створення нових народних зборів — центуріатних коміцій, до яких перейшли такі найважливіші повноваження куріатних коміцій, як ухвалення законів, вибори посадових осіб, оголошення війни й укладання миру. Але при цьому реальна влада зберігалась у руках старих патриціанських родів, які володіли землею. Проте ці реформи завдали першого удару родовій аристократії Риму і сприяли подальшому формуванню римського республіканізму (від лат. respublic — «суспільна, всенародна справа»).

Після вигнання царя Тарквінія Гордого (509 р. до н. е.) в Римі почав формуватися республіканський лад. Хоча політична влада реально перебувала в руках патриціїв. Адже народні збори, що вважалися вищим органом влади, насправді мали досить обмежені можливості. Окрім того, в центуріатних коміціях заможна частина громадян мала вирішальну перевагу, а куріатні коміції складалися лише з патриціїв. Реальна влада концентрувалася в руках патриціанського сенату й магістратів. На чолі управління стояли два консули, які обиралися на рік центуріатними коміціями, що мали, по суті, царський імперій[57]. Тому ще протягом довгого часу республіканізм прокладав собі дорогу.

Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв, а також аграрне питання та проблема боргів, що призводила до закріпачення рядових общинників, викликала боротьбу плебеїв та патриціїв у часи ранньої республіки. Ця ситуація зумовила основні вимоги плебеїв. По-перше, це була вимога елементарної правової захищеності від сваволі патриціанських властей, обмеження каральних функцій патриціанської влади. По-друге, оскільки плебс становив більшість у народних зборах, він вимагав розширення їхніх реальних прав і більше демократичного принципу голосування в коміціях. Нарешті, плебс домагався доступу до вищих посад у магістратурі й у сенаті. Крім того, важливе значення мало надання плебеям повних прав римського громадянства: права вступу в законний (так званий квірит-ський)[58] шлюб, активного і пасивного виборчого права.

Співвідношення сил у боротьбі було досить складним. Плебс об’єднував не лише народні маси, а й людей багатих, іноді й знатних, представників неримської знаті або збіднілих патриціїв. Ця верхівка намагалася потіснити патриціїв і здобути рівні з ними права в політиці. Саме з них найчастіше виходили лідери плебсу. Рядові ж маси були найбільше зацікавлені в землі, вирішенні боргового питання та розширенні прав народних зборів. Патриції теж не були єдині. Боротьба між знатними родами змушувала декого з них іти на зближення з плебсом.