Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів

До такої активності народів античного греко-римського світу спонукала специфіка географічного та природноклі-матичного середовища. Нестача плідних земель, убогість природничих ресурсів (навіть води) на півдні Балканського півострова, але велика кількість каменю, мармуру, вихід до моря сприяли як різноманітній господарській діяльності (садівництво, скотарство, ремісництво, будівництво, кораблебудування, торгівля та ін.), так і пошуку нових джерел та можливостей існування шляхом завоювань та освоєння нових територій. Якщо римляни проявилися в своїй класичній культурній формі як мілітаристично-колоніальна система, то греки виявили свій класичний культурний хист, будучи торговельно-ремісницькою цивілізацією.

Колонізаційна політика сприяла ще одній специфічній рисі античного світу — широкому використанню рабської праці в господарському комплексі, завдяки чому дослідники визначили античність як добу класичного рабства[55]. Завдяки колонізації розпочався інтенсивний розвиток рабовласництва. Організована торгівля рабами дедалі збільшувала надлишок дешевої робочої сили. Це давало змогу використовувати рабську працю не лише в домах аристократичної знаті, а й у заможних селян. Дедалі частіше тяжка, рутинна праця перекладається на плечі рабів, звільняючи греків для дозвілля. Так закладалися підвалини класичного античного рабства. В V столітті до нашої ери внаслідок перемоги у греко-перських війнах рабство набуває завершеної форми. На відміну від патріархального архаїчного рабства, в яке потрапляли й одноплемінники та яке використовувало рабську працю для задоволення побутових потреб, класичне рабство стає засобом та основою економіки. Тепер раби виробляють продукцію, призначену на продаж, відтак сфера використання рабської праці розширюється: її експлуатують в усіх головних галузях економіки. Зростає чисельність рабів у суспільстві. Потребу в них задовольняли греко-перські війни, адже військовополонених обертали на рабів. Розширення сфери застосування праці рабів у таких масштабах вплинуло не лише на матеріально-економічний стан суспільства, а й на характер соціальних процесів у ньому. Тепер серед рабів переважали варвари, тобто іноземці. Поступово поняття «варвар» (людина, що не володіє грецькою мовою) і «раб» стали тотожні. Виникає ідеологія «природного рабства». Прірва між вільним греком і рабом стає нездоланною, збільшуючи цінність свободи в тогочасній ієрархії культурних вартостей.

Своїх справді небачених масштабів та нещадних форм експлуатації рабовласництво здобуло в римській культурі через її мілітаристську зорієнтованість та значно більші порівняно з Грецією земельні приватні володіння. Недарма історія римського світу позначена знаменитими повстаннями рабів, зокрема, під керівництвом Спартака. При всіх негативних наслідках рабовласництва для людини як такої маємо визнати його позитивну роль у розвитку античної культури.

Унаслідок широкого використання рабської праці антична культура була «продуктом дозвілля» вільних греків та римлян, позбавлених рутини тяжкої фізичної праці, що принижувала людську гідність і свободу. Вони могли реалізовувати свої творчі можливості в політичній, духовній, військовій діяльності.

Відкритість античної культури до міжкультурних контактів з іншими народами завдяки морським шляхам робила цю культуру гетерогенною за своїми складовими, адже багатий культурний досвід інших народів продуктивно запліднював творчий геній стародавніх греків та римлян. Важливо також пам’ятати, що в основі розвитку античної культури — культурна пам’ять (через міфологію зокрема) про надбання та наслідування деяких рис попередньої кри-то-мікенської культури, що існувала на межі Ш—П тисячоліть до н. е. на островах та узбережжі Егейського моря. Це — культурна попередниця Еллади (так звалася антична Греція самими греками, насправді — еллінами, і лише римляни прозвали їх греками).

Біля витоків римської культурної специфіки — культурний досвід етрусків та власне греків, з якими римляни контактували ще з початку творення своєї державності як із сусідами по ряду західних грецьких колоній в так званій Великій Греції (потім цих греків активно використовували вже як полонених-рабів після колонізації самої Греції з

III ст. до н. е.).

Всі ці об’єктивні передумови сприяли створенню тієї культурної своєрідності античності, яка зробила її непере-вершеним досвідом культурного буття, архетиповою основою європейського культурного світу, що не втрачає своєї культурної значимості по сьогоднішній день і виявилась найяскравіше в період класичної доби (V ст. до н. е. — для Стародавньої Греції, I ст. н. е. — для Римської імперії). Які ж основні риси складають специфіку античності як типу культури?


3.4.1. Демократизм, республіканізм, ідея громадянства


Уже на початку доби архаїки (VШ—VI ст. до н. е.) в античній Греції починають формуватися базові підвалини її культурної своєрідності. Так, завдяки колонізації великою мірою були зламані устої первісно-родової общини.

Охоплена колонізаційним процесом особа звільнялася від безпосередньої влади роду. За цікавою концепцією М. К. Петрова, антична культурна своєрідність є продуктом саме морських завойовницьких походів, бо «структурні аналогії палубної ситуації виявляються в структурах полісної соціальності»[56]. Адже походи «за море» формували нові спільноти — корабельні команди на інших договірних принципах, які потім переносилися на організацію нових поселень на захоплюваних територіях. Принципи родової ієрархії змінювалися функціональними зобов’язаннями кожного учасника спільної справи за прийнятим усіма законом. Така організація життєдіяльності соціуму вилилась у формування нової форми державної організації — міста-поліса, що завдало найбільшого удару родовим основам суспільного життя.

Грецький поліс як держава виникає з потреби захисту об’єктивних засобів і форм існування, насамперед землі, громадського колективу власників. То були у своїй архаїчній формі більші чи менші аграрні поселення з переважно сільським, землеробським людом, із господарським придатком міста — селом (кома чи дем). Сам поліс греки уявляли політичним (адміністративним), військовим, релігійним центром. По суті, антична Греція як така являла собою не монолітну державу на кшталт східних імперій, а конгломерат великої кількості міст-держав (найвідоміші — Афіни, Спарта, Коринф, Мілет, Ефес, Дельфи, Фіви), які жили за власними законами та часто-густо конфліктували.

Ця специфічна форма державності цілком відрізнялася від усього, що існувало в тогочасному культурному світі. На зміну родовому праву й традиційній моралі, де типовим є обожнення царської влади (яскраво втілені в крито-мі-кенському суспільстві та східних деспотіях) і ворожість до будь-якого чужинця, прийшло розуміння божественної справедливості (персоніфікованої в грецькій міфології в богині Діке), що поширювалась однаковою мірою на всіх людей, попри їхню родову чи племінну належність.

У грецькій державотворчій практиці відбулася заміна царської влади, як спадково-професійної навички, на виконавчу владу, як прилюдно визнану практику державної справи забезпечення законодавчих установ. Вона мала у своїй основі не старі ієрархічні відносини панування й підкорення, а нову систему суспільних зв’язків (ісоно-мію — рівноправ’я) між «подібними» та «рівними» громадянами, для яких державне керівництво є спільною справою. Специфічна ознака грецького полісного політичного устрою — повна відкритість, громадське обговорення нагальних проблем. Недарма головним місцем міської життєдіяльності була агора (площа ринку) — місце народних зібрань громадян, де вільний грек проводив більшу частину свого дозвілля: спілкувався, продавав, купував, брав участь у вирішенні політичних питань. При цьому народні збори стають головним засобом програмування державної справи через закон — номос, який має рівну силу для всіх, перетворюючи голів родів на «рабів» закону — чи як виконавців владних повноважень осіб, що наділяються владою лише на певний час, чи як громадян, що підкоряються закону. Саме з цієї світоглядної позиції розвинулася на наступних етапах грецької історії славнозвісна полісна демократія.

Протягом архаїчного періоду поліс як політичний та суспільний організм лише народжувався, раз у раз захо-дячи в суперечність зі старими, віджилими, але ще досить впливовими формами життя. Такими були перш за все самоуправні зазіхання родової аристократії. Важка соціально-економічна ситуація, обтяжливі політичні конфлікти сповнювали архаїчну добу нестабільністю, що доволі часто закінчувалася кривавими інтермедіями тираній. У VII столітті до нашої ери тиранія була звичайною формою влади в грецьких полісах. Серед найвідоміших тиранів — Періандр із Коринфу, Лісистрат з Афін, Піттак з Мітилени на Лесбосі та ін. Багато з них були непересічними особистостями. Але їхні намагання розв’язувати суперечності між різними соціальними силами засобами диктатури здебільшого лише «консервували» суспільну кризу. Хоча для знищення могутності старої родової знаті й розчищення шляху для розвитку нового рабовласницького суспільства дещо зробили і вони.

Та вирішальними у формуванні класичного демократичного поліса античної Греції були законодавчі реформи суспільно-політичного життя на межі 'УП—’У! століть до нашої ери. Вони пов’язані з іменами видатних афінських реформаторів Солона (близько 549 р. до н. е.) і Клісфена (між 509 та 507 рр. до н. е.), спартанського законодавця Лікурга. Та найрозвинутіших своїх форм антична полісна демократія набула в V ст. до н. е. в Афінах, особливо за часів правління Перикла.

Греко-перські війни випробували античну полісну систему, а перемога підтвердила ефективність її демократичної орієнтації, адже перемога була здобута під егідою демократичних Афін. Правління Перикла — «золотий вік» афінської демократії, уславлений найбільшими культурними досягненнями античної Греції класичного періоду.

Перикл мав чудову освіту (серед його вчителів були філософ Анаксагор, теоретик музики Дамон). Далекоглядний політик, хоробрий воїн, блискучий оратор, він намагався не лише зміцнити демократію, посилити військово-політичну могутність Афін, а й перетворити своє місто на центр просвіти й культури всієї Еллади. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди тих часів: історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій. Завдяки своїм чеснотам Перикл став дуже популярним серед афінського демосу, котрий обирав його на посаду стратега протягом 15 років (тоді як традиційно перевибори були щорічними).

Периклові вдалося зробити демократію реальною для кожного вільного громадянина афінського поліса. Скасування майнового цензу, збільшення числа магістратів, що вибиралися жеребкуванням, встановлення оплати за обіймання деяких посад забезпечили політичну активність усіх верств афінського населення. Водночас Периклові пощастило гармонізувати соціальні відносини у внутрішньому житті міста, послабивши напругу серед збіднілих громадян і політичне обмеження аристократії. Стала оплачуваною служба на флоті, запроваджено клерухії (військово-земельні колонії). У місті розгорнулося величезне будівництво, що сприяло зайнятості бідняків. Афінська аристократія зближається з демосом і бере активну участь у політичному житті, стаючи завдяки своїй освіченості політичним керівником поліса, зокрема, як сам Перикл.

Усі вільні громадяни поліса обов’язково мусили брати участь у політичному та громадському житті. Громадянськими обов’язками були участь у загальнодержавних святах, військова служба, літургії (повинності) для багатих громадян: утримання за свій рахунок військового суду, підготовка театральних вистав тощо. Демократична система була цілком підпорядкована громадянському контролю.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 41. Приємного читання.