Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

3.4.3. Космологізм, законовідповідність.

3.4.4. Раціоналізм, любомудріє.

3.4.5. Інтелектуалізм: літературні традиції, освіта.

3.4.6. Антропоморфність художньої культури.

3.4.7. Театральність, агоністика.

3.4.8. Культурне значення античності.

Антична культура — це доба якісних змін в історії людської цивілізації, період народження нових форм суспільного й культурного життя. Для нас вона важлива насамперед тим, що заклала підвалини європейської культури. «Антична культура — колиска нашої цивілізації, саме тут сформувалась філософія, наука, мистецтво, раціональне мислення та форми життя греків, їх геній досі хвилює і до певної міри надихає людей нового часу» (В. Н. Розін). Це настільки значиме та фундаментальне явище всесвітньої історії, що в присвячених йому працях, яких у культурології нараховується величезна кількість, і на сьогоднішній день не має його вичерпного та несуперечливого трактування. Проте в результаті цих дослідницьких зусиль склалась характеристика античності як типу культури.

Поняттям «античність» прийнято позначати культуру стародавніх греків та римлян. Це поняття за своїм походженням не є грецьким, а було введене італійськими гуманістами епохи Відродження щодо греко-римської культури, яку вони вважали за найдавнішу (від лат. antiquitas — давнина).

Щодо хронологічних меж античності серед дослідників досі немає одностайності. Історики датують перші вияви культурного життя на території Греції Ш—П тисячоліттям до нашої ери, а межею завершення існування античного світу вважається V століття нашої ери. Культурологи вбачають її культурну своєрідність у межах 1500—1300 років, починаючи з ГХ—УШ століття до нашої ери. З точки зору вияву класичних рис античної культури, за якими, власне, і можлива культурологічна типологія античності, зокрема давньогрецької, що інколи визначається як феномен «грецького дива» (Е. Ренан) через довершеність культурних результатів за досить короткий період інтенсивного розвитку, то таким періодом для Греції є доба класики (V — перша половина IV ст. до н. е.). Водночас у такій культурологічній типології важливо враховувати і культурні надбання Стародавнього Риму, для якого період імперії (I—V ст. н. е.) є класичним виразом його культурної своєрідності, хоча, зрозуміло, за цей довгий історичний час римська культура переживала як періоди підйому, так і періоди спаду. Визначення хронологічних меж дає можливість усвідомити ту дивовижну культурну плідність античної культури за порівняно недовгий історичний час, якщо співвіднести її з іншими давніми цивілізаціями в цілісності їхнього історично-культурного буття.

Такий динамізм і культурна продуктивність пов’язані із специфікою як географічної, ландшафтно-кліматичної (Середземномор’я) та соціокультурної зони (периферія високо розвинутих близькосхідних культурних світів), так і з етнічною своєрідністю (молоді етноси індоєвропейського походження) та домінуючим природно-господарським способом буття.

Для розуміння специфіки античної культури в істори-ко-культурній еволюції людства її треба усвідомлювати як культуру, що є до певної міри синхронічною із стародавніми культурами Сходу — Стародавнім Єгиптом та Месопотамією. Проте вона була порівняно з ними молодою культурою, що асимілювала багато здобутків своїх східних попередників та сусідів. Але, розвиваючись у принципово інших географічно-кліматичних умовах, на основі нових форм діяльності та організації соціально-культурного життя, оригінально розвинула вже існуючі культурні надбання стародавнього світу.

Підхід до визначення античної культури за її типологічними рисами здобув належну значимість у культурології[54]. Він передбачає пояснення видатної культурної плідності античного світу у досить короткий для історично-культурного процесу час, що обумовлено рядом об’єктивних умов існування цієї культури.

Насамперед важливим фактором культурної специфіки цього світу вважається те, що антична культура була результатом діяльності етносів індоєвропейського походження, які по відношенню до культур Стародавнього Сходу були новою культурною творчою силою. В античній Греції в XX ст. до н. е. почався рух племен ахейців, іонійців, еолійців, дорійців з півночі Балканського півострова на його південь та на розташовані поряд острови Егей-ського моря. Активність цих племен проявилася особливо в 'УШ—’УІ ст. до н. е., коли вони колонізували майже все узбережжя Середземного та Чорного (згадаймо поселення греків у Криму) морів.

Римський народ у свою чергу склався з великої кількості різноманітних племен — латинів, умбрів, вольсків, герників, сабінів, етрусків, еквів, троянців та відзначався своєю особливою експансіоністською активністю, оволодівши, починаючи з VIII ст. до н. е. і кінчаючи І ст. н. е., не тільки Апеннінським півостровом, а й усім середземноморським світом, та створивши велетенську Римську імперію, що панувала майже п’ять віків у середземноморській ойкумені.

До такої активності народів античного греко-римського світу спонукала специфіка географічного та природноклі-матичного середовища. Нестача плідних земель, убогість природничих ресурсів (навіть води) на півдні Балканського півострова, але велика кількість каменю, мармуру, вихід до моря сприяли як різноманітній господарській діяльності (садівництво, скотарство, ремісництво, будівництво, кораблебудування, торгівля та ін.), так і пошуку нових джерел та можливостей існування шляхом завоювань та освоєння нових територій. Якщо римляни проявилися в своїй класичній культурній формі як мілітаристично-колоніальна система, то греки виявили свій класичний культурний хист, будучи торговельно-ремісницькою цивілізацією.

Колонізаційна політика сприяла ще одній специфічній рисі античного світу — широкому використанню рабської праці в господарському комплексі, завдяки чому дослідники визначили античність як добу класичного рабства[55]. Завдяки колонізації розпочався інтенсивний розвиток рабовласництва. Організована торгівля рабами дедалі збільшувала надлишок дешевої робочої сили. Це давало змогу використовувати рабську працю не лише в домах аристократичної знаті, а й у заможних селян. Дедалі частіше тяжка, рутинна праця перекладається на плечі рабів, звільняючи греків для дозвілля. Так закладалися підвалини класичного античного рабства. В V столітті до нашої ери внаслідок перемоги у греко-перських війнах рабство набуває завершеної форми. На відміну від патріархального архаїчного рабства, в яке потрапляли й одноплемінники та яке використовувало рабську працю для задоволення побутових потреб, класичне рабство стає засобом та основою економіки. Тепер раби виробляють продукцію, призначену на продаж, відтак сфера використання рабської праці розширюється: її експлуатують в усіх головних галузях економіки. Зростає чисельність рабів у суспільстві. Потребу в них задовольняли греко-перські війни, адже військовополонених обертали на рабів. Розширення сфери застосування праці рабів у таких масштабах вплинуло не лише на матеріально-економічний стан суспільства, а й на характер соціальних процесів у ньому. Тепер серед рабів переважали варвари, тобто іноземці. Поступово поняття «варвар» (людина, що не володіє грецькою мовою) і «раб» стали тотожні. Виникає ідеологія «природного рабства». Прірва між вільним греком і рабом стає нездоланною, збільшуючи цінність свободи в тогочасній ієрархії культурних вартостей.

Своїх справді небачених масштабів та нещадних форм експлуатації рабовласництво здобуло в римській культурі через її мілітаристську зорієнтованість та значно більші порівняно з Грецією земельні приватні володіння. Недарма історія римського світу позначена знаменитими повстаннями рабів, зокрема, під керівництвом Спартака. При всіх негативних наслідках рабовласництва для людини як такої маємо визнати його позитивну роль у розвитку античної культури.

Унаслідок широкого використання рабської праці антична культура була «продуктом дозвілля» вільних греків та римлян, позбавлених рутини тяжкої фізичної праці, що принижувала людську гідність і свободу. Вони могли реалізовувати свої творчі можливості в політичній, духовній, військовій діяльності.

Відкритість античної культури до міжкультурних контактів з іншими народами завдяки морським шляхам робила цю культуру гетерогенною за своїми складовими, адже багатий культурний досвід інших народів продуктивно запліднював творчий геній стародавніх греків та римлян. Важливо також пам’ятати, що в основі розвитку античної культури — культурна пам’ять (через міфологію зокрема) про надбання та наслідування деяких рис попередньої кри-то-мікенської культури, що існувала на межі Ш—П тисячоліть до н. е. на островах та узбережжі Егейського моря. Це — культурна попередниця Еллади (так звалася антична Греція самими греками, насправді — еллінами, і лише римляни прозвали їх греками).

Біля витоків римської культурної специфіки — культурний досвід етрусків та власне греків, з якими римляни контактували ще з початку творення своєї державності як із сусідами по ряду західних грецьких колоній в так званій Великій Греції (потім цих греків активно використовували вже як полонених-рабів після колонізації самої Греції з