Розділ 2. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК ОБ’ЄКТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Функціоналізм постулює ідею про унікальність кожної окремої культури та організації системи внутрішньої взаємодії між її складниками, в основі яких знаходиться принцип задоволення людських потреб (А. Маслоу), дія якого через співпрацю і споживання («функція» — за визначенням Б. Малиновського) призводить до формування і підтримання існування ієрархії соціальних інститутів. Слід зауважити, що проблема створення чіткої наукової дефініції поняття «функції» лишалася актуальною ще майже півстоліття. Лише в середині ХХ ст., коли культурологія, переживаючи свій «ренесанс», вступила в фазу свого остаточного предметно-структурного і методологічного оформлення (публікація Л. Уайтом монографії «Наука про культуру» 1949 р., дослідження Р. Мертона «Соціальна структура» 1949 р., а також праць Т. Парсонса «Соціальна система» 1951 р., «Структура соціальної дії» 1961 р.) ця проблема була остаточно розв’язана. Саме Р. Мертон створив чітку класифікацію — п’ять можливих варіантів тлумачення цього поняття і дійшов висновку, що найбільш об’єктивним є розуміння функції як наслідків дій соціальних «акторів», які сприяють адаптації та посиленню внутрішньої інтеграції системи, при цьому вчений акцентував увагу на моменті незалежності отриманих об’єктивних наслідків дії від її внутрішньої мотивації. Також необхідно наголосити, що в структурному функціоналізмі відчутний вплив біхевіористської традиції, внаслідок якого вартими уваги дослідника стають лише дії, спрямовані на задоволення соціальних, «зовнішніх» потреб людини, фактично лишаючи поза увагою всю сферу внутрішньої свідомості. Ці риси в подальшому стали «ахіллесовою п’ятою» наукової доктрини класичного функціоналізму і викликали небезпідставну критику з боку опонуючих наукових течій, наприклад психологічної (М. Мід та Р. Бенедикт) та інтерпретативної антропології К. Гірца, певною мірою це стосується і поглядів Р. Мертона. Попри всі критичні зауваження стосовно можливих варіантів інтерпретації, згадані процеси функціонування та інституалізаціїі окремих особистостей та соціальних груп у межах соціальних систем, як показав подальший розвиток історії, виступають в якості основної рушійної сили соціального прогресу людства і цивілізації.

Структурний або соціологічний функціоналізм виникає як логічне продовження, наступний крок у розвитку згаданої культурологічної школи, у межах якої було запропоноване тлумачення феномену культури в першій половині ХХ ст. як технологічного контексту людського буття. Це було, безумовним, новаторством і стало помітною віхою в процесі розвитку суспільних наук. Що ж стосується питання культурної унікальності та самобутності, то воно розумілося, як різноманітні моделі «базових тем культури» (за визначенням російської дослідниці Е. Орлової) — що являють собою локальні модифікації способів задоволення потреб та низку різноманітних культурних парадигм.

На відміну від класичної функціоналістської методології, яка закликала до дослідження функціональних зв’язків між окремими явищами суспільного життя поза межами суб’єктивно-особистістного контексту, структурно-функціональний аналіз, навпаки, наголошує на актуальності дослідження функцій в межах соціальної дії, яка корелюється індивідуальними мотивами, завданнями, прагненнями та сподіваннями особистості. При цьому теорії Т. Парсонса притаманне прагнення до узагальнень широкого рівня. Дослідник неодноразово зауважував, торкаючись питання про опозицію теоретичного та емпіричного знання в суспільних науках, що він прагнув створити чисту наукову теорію суспільства взагалі, позбавленого усіх хронологічних, типологічних чи політичних ознак. Цим, власне, і пояснюється той факт, що свою теорію вчений волів називати не структурним функціоналізмом, а конструктивізмом або аналітичним релятивізмом.

У першій третині ХХ ст. класична політекономія все частіше змінює акцент аналізу з критерію «людини економічної» («Homo oekonomikus» А. Сміта) на психологічний контекст дослідження, хоча і визнаючи його не досконалим і певною мірою обмеженим. Про це пише Т. Парсонс у роботі «Соціологічні елементи в економічній теорії» (1934 р.). Новаторство вченого полягало в тому, що він пропонує не тільки аналізувати поняття «соціальної дії» за допомогою психологічних методів («Структура соціальної дії» 1961 р.), а також використовувати його в якості формотворчого принципу, в процесі самоорганізації системи. «Соціальна дія» — основна змістовно-структурна одиниця наукової концепції Т. Парсонса, є сконцентрованим віддзеркаленням світу соціального буття людства, його суттю. Необхідно зауважити, що в багатьох критичних дослідженнях, присвячених науковому доробку вченого, це словосполучення тлумачиться дослідниками як поняття або категорія. Більш глибокий аналіз дає можливість дійти висновку про значно обсяжніше змістовне навантаження цього терміна. Як наголошує російський соціолог В. Чеснокова, «соціальну дію» у Т. Парсонса слід сприймати як науковий підхід, свого роду метод. По суті, це компендіум ідей, які об’єднують висхідну теоретичну базу його концепції, а саме, думки його попередників: М. Вебера, Е. Дюркгейма,

В. Парето, А. Маршалла, з приводу методологічної кризи ідей однолінійного еволюціонізму та застарілої концепції економічного базису всіх гуманітарних дисциплін.

Поняття «соціальної дії» розуміється Т. Парсонсом у цікавий спосіб: у своїй основі вона має необхідність задоволення потреб, але мотивація людської дії, на думку вченого, знаходиться не лише в площині базових потреб, а також у сфері впливу соціальних паттернів. Таким чином, дослідник замикає в єдине ціле особистість і соціум, сфери індивідуальної та соціальної психології, позбавляє площину культури та соціуму ознак самодостатності, тим самим зменшуючи роль соціальних інститутів як базової структурної одиниці в класичному функціоналізмі. До сказаного слід додати, що використання такої моделі для ілюстрації процесів взаємодії в системі відношень «особистість — суспільство» з необхідністю підводить нас до поняття «соціальної ролі» — своєрідного способу інкуль-турації особистості. Особливість виконання «соціальної ролі» полягає в поліваріантності її способів і практичної недосяжності стану абсолютної завершеності. (Певною мірою можна застосувати, в якості змістовної аналогії, досліджене М. Вебером протиставлення «ідеального типу» і «типового індивіду».) Ця, на перший погляд, недовершеність процесу, на думку Парсонса, лишає простір для прояву і реалізації творчої потенції особистості, дає можливість людині бути не лише соціальним «актором» (ще в традиції класичного функціоналізму була задекларована і обґрунтована теза про позаінституціональне існування мови, релігії, мистецтва).

Таким чином, відоме в класичній філософії ще з часів

І. Канта поняття «системи» набуває нового значення: якщо у німецьких класиків це була загальна ознака науки або характеристика одного з її методів (напр. діалектики в тлумаченні Ф. Шеллінга та Г. Геґеля), то американський дослідник пропонує сприймати його в якості поєднання трьох площин — особистісної, суспільної та культурної, де в якості синтезуючого принципу і виступає «соціальна дія». Вчений розумів суспільство як своєрідний фон, на якому розгортається соціальна дія, задається контекст тлумачення і створюються умови міжособистісних контактів, обумовлених фактором взаємоочікування і позитивної взаємодії, що в наступному повинно призвести до максимального наближення до еталонних імперативів — площини культурного. В цьому процесі центральна роль відводиться «соціальному актору» (особистості), як виконавцеві «соціальної дії» в межах існування «системи» — цілісності, яка складається з взаємопов’язаних елементів: біологічних, особистісних, соціальних та культурних, а також ознак: кордонів системи, структури зв’язків між складниками, процесів взаємодії між елементами. Сукупність елементів, в цьому випадку, не слід сприймати як результат простого додавання і отримання арифметичної суми. Унікальність кожної окремої системи забезпечується її власною внутрішньою архітектонікою, структурою, в якій кожен елемент з необхідністю володіє системними ознаками і виступає в якості підсистеми. Такі якості системних складників забезпечують її здатність до саморозвитку і повернення до стану стабільної рівноваги, а також можливість до самовідтворення. Особливо цікавила дослідника проблема граничної межі, за якою закінчується здатність системи до регенерації і повернення до стану рівноваги. (Слід зауважити, що теорія рівноваги — далеко не нова проблема в соціальній філософії. Актуальною вона стає вже в ХVІІ ст. у філософських системах представників традиції механістичного природознавства Б. Спінози, Т. Гоббса, Г. Ляйбніца). Т. Парсонс вважав «стан рівноваги» — основним законом існування системи, її ідеальною теоретичною моделлю, а ситуацію дисбалансу — фактичним результатом взаємодії складників, які слід сприймати в якості відносно самодостатніх підсистем. Логічним продовженням розгортання цієї концепції стало визначення кола проблем, які детермінують існування будь-якої системи: адаптація (гармонізоване співіснування з довкіллям — природним або соціальним), досягнення мети, інтеграція (зняття внутрішньої напруги між складовими), відтворення. Надмірне посилення диференціації трьох останніх може призвести до дисолюції — руйнації внаслідок надускладнення.

Запропонований ученим функціональний системний аналіз принципово різниться від раніше відомих методів дослідження феномену системи: моноказуальної та муль-тиказуальної. Перший пропонував дослідження багатогранної сфери соціального буття в контексті існування однієї формотворчої детермінанти, наприклад економічної, як це мало місце в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., другий — аналіз одного явища через вплив множини різноманітних чинників. У концепції Т. Парсонса всі складники системи й її підсистем аналізуються в динамічному стані взаємодії та взаємовпливу, як подразник і наслідок одночасно. Логічним висновком такого розуміння системи є принцип рівноправності всіх чинників взаємодії, з часом цей принцип став об’єктом критики теорії структурного функціоналізму. В подальшому дослідження цієї проблеми призведе до формулювання основних ідей теорії системної стратифікації, метою якої було дослідження системи в кожному окремому її стані та відповідної ієрархічної комбінації впливів складових елементів, яка зумовлює цей стан і водночас задає можливість його дослідження.

Отже внутрішня динаміка існування «соціальної системи» забезпечується механізмами «соціальних дій», феноменальність яких американський учений вбачав у наявності в них символічних ознак структурованої ієрархії — дії елементарні та складні, інструментальні та неінструмен-тальні, розмежовані та синтетичні і т. п., а також у специфічній взаємодії, спрямованій на пошук рівноваги між чинниками (своєрідними полюсами впливу) — загальної спрямованості до домінанти суспільного інтересу над індивідуальним, необхідності дотримування норми та впливу конкретних обставин дії, які проявляються в її індивідуальному, можливо, нетиповому втіленні. Ця своєрідна форма особистісного «волюнтаризму», на думку вченого, є базовою характеристикою людської дії, яка в множинності інваріацій здійснення детермінується принципом «взаємних очікувань». Однак існує спільний вектор розвитку цієї взаємодії, як узагальненого принципу існування соціуму — прагнення досягти безконфліктної ситуації між індивідом та системою.

Саме тут простежується одна з рельєфних характеристик теорії Т. Парсонса: прагнення дослідити «систему» як таку, в ідеально чистому вигляді, поза межами навіть ймовірно можливих соціальних зрушень (саме за це його самого опоненти часто називали аполітичним, консерватором тощо). Фактором забезпечення стабільного стану існування «системи» в його концепції безумовно стає такий елемент, як «соціальна роль». Таким чином, самодостатня «соціальна система» продукує феномен «соціальної ролі», нормативний механізм дії якої забезпечує їй стан рівноваги.

Стосовно механізмів, що забезпечують збалансований стан співіснування суспільства з довкіллям, то цю ситуацію вчений репрезентує в дослідженні «Соціальна система», починаючи зі створення типологізації систем, які оточують і взаємодіють з суспільством, а саме: система біосферного оточення соціуму, система якісних біопсихіч-них ознак людини, система особистості, культурні системи та «кінцева реальність» — комплекс етико-релігійних імперативів, який знаходиться на верхівці уявної піраміди і задає контекст буття і самореалізації двох, нижче розташованих, систем безпосередньо, а всіх інших — опосередковано. Т. Парсонс стверджував, що самодостатність суспільства (про яку вже неодноразово згадувалось) залежить від гармонійної комбінації самоконтролю суспільства за його стосунками з усіма згаданими сферами оточення і станом його внутрішньої інтеграції.

З огляду на вищевикладене можна зробити висновок, що запропонована американським дослідником методологія дослідження соціальних світів, що існують у межах нашої цивілізації, є досить складною для сприйняття і для застосування. Абстрагуючись від теоретичних розмірковувань над моделями вченого, подумки можна уявити собі годинниковий механізм: розкручується затиснута пружина, починають обертатися у різні боки шестерні, врівноважено коливається маятник... а на зворотному боці циферблата впорядковано рухаються стрілки, міняться символи на календарі, час від часу б’є дзвін... Т. Парсонсу, як нікому іншому, вдалося створити і описати чисту, з точки зору логіки, теоретичну модель суспільства, з фотографічною точністю відтворити її багаторівневу структуру, проаналізувати динаміку внутрішніх процесів та принципи взаємодії з навколишнім світом у системі наукових понять як узагальнених явищ, а не символізованих копій-аналогів. У своїх роботах учений наголошував, що основна тема його досліджень — це проблема соціального порядку, а науковий підхід до вивчення проблеми порядку полягає в тій ролі, яку в соціальних системах грають інституціо-налізовані стандарти нормативної культури.

У теорії класичного функціоналізму культура визначається як система заборон і приписів, що регламентує сферу суспільного буття людини. Вищезгадана типоло-гізація системи, яка задає основні параметри існування соціуму, деталізує на перший погляд цілісне поняття людини, розглядаючи його в двох ракурсах: як біопсихічну одиницю, існування якої відчутно залежне від зовнішніх та внутрішньобіологічних чинників впливу, і, власне, як «соціального актора», який, за влучним висловом М. Вебера, заплутався у павутинні створених ним соціальних відносин. Саме це павутиння, змістовну суть якого можна висловити логічною антитезою «я»—«не я» (де в якості категорії «не я» з однаковим успіхом можуть виступати суспільство, особистість, група), що розуміється як бінарна пара: alter—ego і задає контекст системного сприйняття феноменів «соціальної дії» і «соціальних акторів». Ця складова концепції американського дослідника дає можливість проілюструвати вплив окремих ідей З. Фрейда та неофрейдистської доктрини, досить поширеної в другій половині ХХ ст. у США, а також відомого в культурній антропології динамічного принципу «виклик — відповідь». Усі ці чинники в концепції Т. Парсонса знаходяться під домінантою «соціального порядку», дії якого обумовлені існуванням морального кодексу. На нашу думку, саме зведення в цілісну синтезу соціальної та моральної площин, та надання етико-культурній системі першочергового місця в архітектоніці соціальної структури, забезпечило ідеям ученого неабияку популярність та впливовість, а також надало можливості застосування практично в усіх галузях гуманітарного знання.

Принципова особливість парсонсівського підходу до аналізу соціального світу полягає в наступному: людська діяльність, проінтерпретована на особистісному, соціальному та культурному рівнях, у кожному окремому варіанті інтерпретації з необхідністю володіє ознакою автономності. Це свого роду діалектичний спосіб співіснування систем — кожна з них принципово не може існувати сама по собі, і в той же час існування кожної з них не може пояснити факту феноменального буття інших, у переплетенні цих складних взаємодій і взаємовпливів учений центральну роль відводить особистості. Він неодноразово зауважував на тому, що без суб’єктивної точки зору теорія дії стає безглуздою. Це твердження яскраво ілюструє помітний вплив на концепцію американського дослідника гуманістично спрямованої «розуміючої соціології» М. Вебера, думки якого багато в чому стали ідейною базою аналітичного релятивізму та визначили основні перспективи його теоретичного розвитку.

На відміну від класичного функціоналізму, в теоретичній доктрині якого людське буття тлумачилось переважно в контексті теорії задоволення потреб людини: базових і вторинних — джерела формування культури як «другої натури», Т. Парсонс у роботі «Суспільство: еволюційні та порівняльні перспективи» наголошує на тому, що дуже важливо розглядати «систему особистості» як таку, що не зводиться ні до організму, ні до культури. В роботі «Структура соціальної дії» вчений критично переосмислює домінуючі на той час утилітарні та ідеалістичні теорії суспільства, базові постулати концепції життєвого прагматизму, які зводятся до питання: наскільки раціональними є людські вчинки? Вчений відчув вразливе місце біхевіоризму та позитивізму — фактично полишена поза увагою феноменальна здатність людської психіки до символізації (на чому, власне, буде побудована теорія неопозитивізму Л. Уайта). Переосмисленим був і зміст теорії «ідей» А. Бас-тіана: типовість людської психіки — це ключ до пояснення появи типових «елементарних ідей» та їхньої наступної еволюції в «етнічні» і т. д.

Т. Парсонс вважає, що по суті особистість створює аналітично незалежну систему дій, якій вочевидь притаманна суб’єктивна характеристика, що корелюється в кожному окремому випадку унікальними обставинами дії та існуючими незалежними імперативними нормами, і має за основу аксіологічну ієрархію. Таке тлумачення змісту теорії соціальних дій дослідник назвав «волюнтаристською теорією дій». При розгляді цієї концепції слід акцентувати увагу на розмежуванні понять дії, регламентованої нормативними і ситуаційним аспектами, і поведінки з домінантою в ній суб’єктивного чинника, — себто розмежовувати сфери існування біопсихічної та особистісної систем; сам Т. Парсонс писав про те, що дія — це завжди поведінка, а поведінка — це не завжди дія.

На його думку, змістовна (аксіологічна) ієрархічність є соціальним значенням елементарної дії, а її своєрідність слід сприймати як відхилення від загальноприйнятої культурної традиції. Отже, принцип системної рівноваги лишається домінантним і набуває ознак самодостатності, істотно звужуючи при цьому межі індивідуальної свободи як принципу. Також важливим чинником для розуміння феномену подвійного тлумачення людської активності є момент кореляції між поліваріантністю ситуаційних умов і стабільністю нормативних умов, які синтезують нормативний порядок. З погляду американського соціолога, соціальний та нормативний порядок — це альфа і омега людської цивілізації, які виступають в якості її формотворчого базису і унеможливлюють падіння суспільства до стану «bellum отпіит contra omnes»[37]. При цьому слід дуже ретельно підходити до дослідження тих способів (дій), за допомогою яких створюється і стабілізується соціальний порядок.

Такий погляд на основні засади самоорганізації соціуму в структурно-функціональному аналізі є цілком зрозумілий з точки зору сьогодення. Друга половина ХХ ст. в історії США і всього західного світу була насичена подіями, які, безумовно, сприяли соціальній дестабілізації, розбалансовували систему та взагалі могли призвести до непередбачуваних наслідків. Маємо на увазі протистояння двох світових порядків, виникнення і поширення на Заході масових громадських рухів, що їх прийнято відносити до типу суб- і контркультурних. Ці процеси в новітній історії потребували негайного аналізу, осмислення та практичних рекомендацій щодо реакцій суспільства на них. У такій історичній ретроспективі поява концепцій Т. Парсонса була логічним продовженням процесу наукового розвитку в напрямі створення теоретичної моделі стабільного суспільства. Оригінальність теорії полягала в її подвійному змісті: це одночасний аналіз існуючих соціальних систем і модель для їхнього принципового раціонального коригування. Метод, створений Т. Парсонсом, претендує на визначення всеохоплюючого щодо сфери соціального буття. Доречною в цьому контексті буде згадка про цікавий епізод з біографії вченого. В 1946р. він засновує і очолює відділення соціальних відносин в Гарвардському університеті з метою об’єднання в синтетичних дослідженнях представників усіх гуманітарних наук. Після цього він пропонує ліквідувати факультет соціології, очолюваний його вчителем П. Сорокіним. Так Т. Парсонсом була здійснена своєрідна спроба «втілити» основні постулати всеохоплю-ючої теорії на практиці, тут також доречною буде згадка про те, що створений ним науковий метод сам учений волів називати не структурно-функціональним аналізом, а науковим конструктивізмом.

1. Полівимірність соціокультурної динаміки.