Розділ «3. Культура спілкування як вимір культури міжособистісних стосунків»

Під час софістичних баталій, використовуючи підступні питання, співрозмовники заманювали один одного у тенета силогізмів (міркувань, умовиводів), змушували суперника суперечити собі тощо. Один із учнів Арістотеля - Клеарх, розробив теорію софістичних загадок "гріф" (тенета). Цей прийом складався із жартівливих питань на кшталт: "Що є одним і тим самим усюди і ніде? - Час". "Що є я і не є ти? - Я - людина, отже ти - не людина". На це Діоген Кінік заперечив: "Якщо хочеш, щоб це була істина, розпочни з мене".

У філософській праці "Про спростування софізмів" Арістотель наводить багато прикладів некоректно побудованих силогізмів: "П'ятірка є непарним числом, проте п'ятірка є двійкою і трійкою, отже, вона одночасно є і парною, і непарною".

Софістиці й еристиці як некоректним технікам ведення наукових суперечок інші давньогрецькі філософи протиставляли діалектику (грец. dialektike - мистецтво вести бесіду). Арістотель чітко відрізняв діалектику від еристики, Платон - від софістики. На думку Арістотеля, еристик має таке відношення до діалектики, як неправильне креслення - до істинної геометрії. Еристик, на відміну від діалектика, робить хибні висновки, хоч виходить із тих самих положень, оскільки його мета полягає у словесній боротьбі заради відстоювання своєї позиції. Орієнтуючись на встановлення істини, діалектика, навпаки, керується законами логіки, не доводить формальної тотожності суперечливих понять, суджень, які іноді суперечать навіть здоровому глузду. Діалектика постійно вимагає перевірки і доказовості кожного положення, глибокого осмислення кожного поняття, а софістика лише виявляє претензії щодо доведення абсурдних суджень.

Особливого розвитку софістична наука набула у середньовіччі, зокрема схоластика (лат. scholastik - учений, шкільний) - течія у середньовічній філософії, яка мала на меті обґрунтування і захист теології за допомогою раціоналістичних засобів. Величезного значення у схоластиці надавали мистецтву логічної аргументації, веденню дискусій, що стимулювало інтерес до логіки, лінгвістики. У схоластичних школах практикували також і софістику та критиканство. Часто опоненти настільки захоплювалися схоластичними розмислами і казуїстикою, що визначити зміст їхніх суперечок було неможливо, через що вони здавалися безпредметними та абсурдними.

В епоху Відродження сформувалося негативне ставлення до подібних наукових практик. Одним із свідчень цього є пародія на середньовічні диспути у романі французького письменника Франсуа Рабле (1494- 1553) "Гаргантюа і Пантагрюель", в якому він наводить типовий приклад суперечок тих часів:

Лижизад: "Вельмишановний панеї Те, що одна із моїх служниць пішла на базар торгувати яйцями, є істинною правдою... Так ось, вона мала пройти відстань між стежками до зеніту в шість срібних монет і кілька мідяків, оскільки Рифійські гори виявили в цьому році повнісіньку неродючість, не давши жодного фальшивого каменя через обурення базікарів з приводу розбрату між ахінеянами та мукомолами щодо бунту швейцарців, сила-силенна яких зібралася зустрічати Новий рік для того, щоб після зустрічі, удень, нагодувати биків супом, ключі ж від комори віддати дівкам-посудницям - нехай, вони насиплють псам вівса. Виходячи зі всього сказаного мною, вельмишановний пане, я наполягаю на тому, щоб Ваша превелебність виразили з цього приводу, як має бути, свою думку з оплатою судових витрат... "

Пийвино: "Вельмишановний пане та вельмишановне панство! Якби неправду було так легко розрізнити та винести про неї категоричне судження, як легко помітити у молоці комах, то світ - чотири бугаї! - не був би до такої міри об'їдений пацюками, як у наш час, і кожен приклав би своє найпідступнішим чином обгризене вухо до землі, оскільки хоча все, що протилежна сторона стверджує з приводу форми та змісту ііасідіт'а, має оперення правди, разом із тим, вельмишановне панство, під ринкою із розами приховані хитрість, шахрайство, підступність. Чи маю я терпіти, щоб у той час, коли я їм собі суп за номінальною ціною, не думаючи і не говорячи нічого поганого, до моєї оселі завітали задурювати мені голову усілякими звабливими танцями...".

Однак середньовічна практика проведення диспутів сприяла неабиякому розвитку культури наукової суперечки. Такі диспути мали на меті навчати школярів, студентів захищати набуті ними знання від сумнівів, мистецтву переконувати інших в істинності цих знань.

Сьогодні культура наукової суперечки має базуватися насамперед на дотриманні правил культури мислення, на глибоких знаннях, вагомих аргументах опонентів, толерантності до іншої думки.

Найважливішою вимогою культури наукової суперечки є чіткість, недвозначне формулювання її теми, правильне визначення предмета, положень або суджень, які підлягають обговоренню за допомогою обміну різними думками. Учасники повинні постійно зосереджувати увагу на головних положеннях дискусії або диспуту. Для цього вони мають глибоко розуміти те, про що дискутують, знати предмет суперечки, бути ерудованими і компетентними. За відсутності впевненості у своїх знаннях щодо предмета суперечки краще не брати участі в ній.

Необхідною умовою наукового спілкування є логічне та послідовне викладення думок, дотримання головних законів формальної логіки: закону тотожності, закону несуперечності та закону достатніх підстав. Відповідно до закону тотожності кожна думка у процесі міркування повинна мати один і той самий зміст. У будь-якому судженні він вимагає чіткого означення предмета. Закон несуперечності забороняє одночасно вважати істинними два протилежні судження про один і той самий предмет. Це допомагає уникнути у міркуваннях двозначності, логічної суперечності при аналізі фактів, подій, явищ тощо, що є неприпустимим у публічних дискусіях, виступах. Закон достатніх підстав говорить, що будь-яка обґрунтована думка має вмотивовуватись іншими думками, істинність яких доведена.

Особливо важливою складовою культури наукового мислення є доведення істинності суджень, положень. Структура доведення, як правило, складається з таких взаємопов'язаних елементів, як теза, аргументи та демонстрація.

Теза (грец. thesis - положення) - твердження, істинність якого необхідно довести.

Висловлюють її у формі суджень чи системи суджень. Це коротко й чітко сформульовані основні положення чого-небудь (доповіді, лекції, статті тощо), правдивість яких потребує доведення.

Аргументи (лат. argumentum, від arguere - показувати, доводити) - підстави, докази, які наводять для обгрунтування тези.

Ними можуть бути аксіоми (істини, які не потребують доведення), постулати (твердження, які приймають без доказів), очевидні положення, факти, закони науки тощо.

Демонстрація (лат. demonstratio - показування, пояснення) - спосіб або форма доведення: логічне міркування, сукупність силогізмів, які застосовують при доведенні тези з використанням аргументів.

Суть її полягає у побудові різних видів умовиводів для обґрунтування істинності тези.

Для забезпечення успішності наукової суперечки необхідно, щоб аргументи були такими, істинність яких є очевидною або не підлягає сумнівам. Отже, істинність має бути встановлена незалежно від тези. Порушення цієї вимоги може спричинити "коло в обґрунтуванні - доведення, в якому істинність тези обґрунтовується посиланням на аргументи, а достовірність аргументів виводиться із тези.

Наприклад, у п'єсі французького письменника Мольєра (1622-1673) "Лікар мимоволі" батько хворої дівчинки, намагаючись дізнатися, через що його дитина стала німою, отримує від лікаря відповідь: "Через те, що вона втратила здатність говорити". "Добре, - погодився батько, - однак, вкажіть мені причину, через яку вона втратила цю здатність". Лікар відповів: "Через те, що в неї язик не повертається". V цьому діалозі тезою є твердження - "Дитина стала німою", яке обґрунтовується аргументом - "Через те, що вона втратила здатність говорити". Аргумент доводиться тією самою, тільки інакше сформульованою, тезою - "У неї язик не повертається".