Розділ «2.3. Культура міжособистісних стосунків в епоху середньовіччя»

Зміст культури міжособистісних стосунків в епоху середньовіччя визначали такі два соціально-культурні феномени, як етос куртуазних манер у західноєвропейському регіоні та арабський етикет в Аравії.

Розвиток культури міжособистісних стосунків у середньовічній Європі відбувався під впливом нових форм соціальної інтеграції - інститутів лицарства та феодального (королівського) двору. Відносини у середньовічному суспільстві ґрунтувалися на особистій залежності селянина від пана-землевласника (феодала), феодала від короля, васала (дрібного феодала) від заможного сюзерена (верховного сеньйора території - короля, герцога, князя) тощо. Поряд з відносинами панування і підлеглості соціальні зв'язки виражалися і у створенні різноманітних корпоративних (професійних) груп чи асоціацій, кожна з яких мала свої морально-етичні кодекси, - сільські громади, чернечі і лицарські ордени, ремісничі цехи тощо. Однак соціальна структура середньовічного суспільства до ХП ст. складалася переважно із лицарства та селянства. Лицарство сформувалося у середньовічній Європі внаслідок королівських завойовницьких війн. Тогочасні монархи були змушені дарувати чи передавати захоплені землі у тимчасове користування своїм воїнам-васалам, яким делегували і адміністративно-каральні функції: вони мали контролювати збирання податків для короля, виконання його наказів. Соціальна верства лицарів складалася із заможної феодальної знаті (герцогів), наділеної великим земельним наділом (леном), а також із середніх, дрібних феодалів та безземельних лицарів.

Зародження етосу куртуазних манер є істотною особливістю культури міжособистісних стосунків європейського середньовіччя. Відомо, що наприкінці XI ст. чимало безземельного лицарства потрапило під вплив великих феодалів, які потребували більш цивілізованих розваг (пісенної творчості, різновидів сміхової культури), а також більшої стриманості та витонченості у поведінці. Частина зубожілого лицарства перетворилася на придворних поетів-піснярів: труверів (франц. trouver - творити) та мінезингерів (нім. Minnesдnger - оспівувач кохання), які прислуговували багатому сеньйору (сеньйорі) і були носіями лицарського ідеалу.

Лицарський ідеал (взірець досконалості) - морально-етичний конструкт пізнього середньовіччя, в основу якого покладені імперативи честі, васального обов'язку, воїнської доблесті і куртуазного кохання.

У надрах куртуазної пісенної лірики труверів і мінезингерів сформувалася куртуазна поведінкова модель. Куртуазне кохання як складова лицарської поведінки передбачало любовну залежність лицаря від коханої, подібну до васальної залежності. Зазвичай лицар мав завоювати прихильність дами військовою доблестю, вишуканістю присяги їй. Спочатку ритуал вимагав присяги навколішки (як присягалися сюзеренові), коли закоханий клявся у вічному коханні та вірності. Дама дарувала йому золоту каблучку як символ кохання і цілувала у чоло. Відтоді закохані пов'язувалися кодексом cortezia, за яким, крім дотримання таємниці, терпіння, почуття міри, чоловік мав стати слугою жінки. Лицарське кохання було ідеалізацією коханої жінки, вивищеної над чоловіком, його ностальгійним ідеалом. Величезний вплив на подальший розвиток європейської культури міжособистісних стосунків справила куртуазна лірика, в якій оспівувався ідеал неземного (фатального) кохання. За висновками дослідників, куртуазність як певна поведінкова модель формується здебільшого у соціально залежних осіб, які шукали особливої прихильності у шляхетних, за соціальними параметрами недосяжних для них, дам. Вона була і наслідком культурно-освітньої діяльності аристократок, рівень освіти яких набагато перевищував інтелектуальний рівень їхніх чоловіків. Крім того, представниці вищих суспільних страт, які у подружньому житті часто зазнавали приниження та насилля, у куртуазній ліриці знаходили моральне полегшення. (За подружню зраду, наприклад, феодал міг покарати свою дружину спалюванням на вогнищі, перед яким вона повинна була пройти випробування ордаліями - встановленням моральної істини за допомогою випробування водою, мечем, вогнем та ін. Цей звичай вмотивовувався ідеєю всемогутності Бога, який нібито все знає і може захистити невинного, звинуватити винного).

Блискучі взірці любовної лірики XII-XIV ст. ("Ланселот, або Лицар Воза" Кретьєна де Труа, "Мистецтво куртуазної любові" Андреаса Капеллануса, роман "Про Трістана та Ізольду " та ін.), в яких лицарів зображували як поборників честі, кохання і шляхетності, аж ніяк не свідчать, що спосіб життя феодалів середньовіччя відповідав високим моральним стандартам. У багатьох історичних джерелах розповідається про непомірну жорстокість лицарства, брутальність баронів, віконтів, сеньйорів. На численних тогочасних гравюрах лицарі зображені кровожерливими, жорстокими нападниками, які грабують, убивають або нівечать селян, нехтуючи всіма нормами моралі та людяності. Незмінний символ лицарського правосуддя - шибениця, навколо якої середньовічні художники малювали або зарубаного своїм паном селянина, або лицаря, який грабує, підпалює цілі села.

На думку французького філософа Дені де Ружмона, куртуазія була екзальтацією нещасливого кохання, своєрідним виявленням християнської аскези. Адже серед труверів було багато прихильників катарської єресі - релігії чистої любові, у надрах якої зароджується сакральний міф про неземне кохання, здатне спричинювати фатальні наслідки, байдужість до шлюбу. Катари (грец. katharos - чистий) - прихильники християнського єретичного руху, що виник у XI-ХШ ст., переважно в Італії та Південній Франції, які іноді називали себе представниками "Церкви любові". Катарське віровчення ґрунтувалося на ототожненні всього земного (тілесного) із дияволом, катари заперечували догмат про втілення (на їх думку, Ісус не втілюється, а лише набуває людської подоби), не визнавали хрещення водою, протиставляючи хрещення Духом співчуття, що символізував відмову від світу, служіння лише Богові. Моральний кодекс "Церкви любові" вимагав: не обманювати; не порушувати присяги; не вбивати й не їсти тваринної їжі; утримуватися від тілесного контакту.

Суттєвим елементом куртуазних манер вважалася пристойність (відповідність встановленим правилам, нормам, звичаям), завдяки чому синонімом "куртуазності" стала витонченість манер. Середньовічні морально-дидактичні твори залишили значну кількість свідчень, яка саме поведінка у тогочасному суспільстві вважалася пристойною. Оскільки середньовічна аристократія багато часу приділяла трапезам, етикет особливо наголошував на дотриманні правил застілля. Відомо, що у XIII ст. вельможне панство почало користуватися столовими наборами, які виготовляли із золота, кришталю та корала. Наприкінці середньовіччя у Європі почали використовувати виделки, щоб брати їжу зі спільного блюда.

В одній із найвидатніших праць з мистецтва " куртуазної" поведінки "Кортезії" Бонвічіно да Ріва йдеться, що непристойною є поведінка, яка викликає у навколишніх почуття огиди чи відрази. Автор радить: сидячи за столом, слід щоразу відвертатися при кашлі, не обсмоктувати пальці, не торкатися ними обличчя, не хапатися за їжу, не говорити погано про страви або про щось неприємне взагалі.

Середньовічний компендіум правил пристойної поведінки висвітлений у праці представника філософії північного Відродження Бразма Роттердамського (1469-1536) "Промова про гідне виховання дітей...", де е такі поради: "Не дуже гарно пропонувати іншому наполовину прожоване. Вмокає у соус надкушену хлібину тільки простолюдин; непристойно виймати з рота прожоване та класти знову на свій хліб... Добре, коли є перерва у їді. Оскільки дехто не спроможний відірватися від їжі не тому, що він відчуває голод або спрагу, - він і в іншому не здатен стриматися. Йому неодмінно потрібно почухати або голову, або подовбатися у зубах, або розмахувати руками, або гратися ножем... По суті, це все вказує на простеньке походження... Не накидайся першим на страву, яку тільки що принесли, оскільки ти не лише виглядатимеш жадібним, а така поведінка може виявитися і небезпечною. Адже тому, хто відразу заковтне щось гаряче, доведеться Його або виплюнути, або він обпече собі рота. У будь-якому разі це виглядатиме і смішно, і жалюгідно... Облизувати брудні пальці або витирати їх об одяг не цивілізовано. Краще скористайся хустинкою або серветкою...". Для більшості середньовічних людей, які брали шматки м'яса зі спільного блюда, а вино пили з однієї кружки, такі правила застілля становили чималий прогрес у формуванні світської культури.

З XII ст. феодали почали носити довгі, незручні сукні, підкреслюючи неможливість фізичної праці, а отже, особливість власного соціального становища. Виготовляли їх із коштовних тканин - мережива, шовку, оксамиту, оздоблювали дорогоцінним камінням і хутрами. Одяг почав символізувати належність до певної соціальної страти (аристократії, університету, цехової корпорації, міського патриціату тощо). Часто муніципальне законодавство регламентувало зовнішній вигляд: сукні та прикраси дам мали відповідати соціальному статусу їхніх чоловіків.

Отже, одночасно з поширенням християнської концепції доброчесності, заснованої на імперативах любові до ближнього, співчуття тощо, у середньовічних Франції та Німеччині виникла світська моральна культура - культура пристойної (куртуазної) поведінки, яка, акцентуючи увагу на формальному аспекті між-людських взаємин, набула автономного від християнської етики існування.

Культура міжособистісних стосунків у середньовічній Аравії

Формування арабської культури міжособистісних стосунків датують приблизно VI-УП ст. до н. е. На цей час припадає релігійна діяльність засновника ісламу - пророка Мухаммеда (прибл. 570-632), морально-етичне вчення якого обумовило особливості арабської етики та етикету. Якщо середньовічна західноєвропейська культура міжособистісних стосунків базувалася на розмежуванні світської культури і християнської ідеології, то арабські етика та етикет являли собою монолітну систему морально-етичних принципів, наскрізь пронизану ісламським віровченням.

Арабська моральна культура вибудовувалася за принципом мурувва, що в перекладі означає мужність. Арабський культ мужності розкривався через такі моральні чесноти, як щедрість, доблесть, гостинність, великодушність, терпіння, красномовність, відданість слову, гідність. Як стверджував Мухаммед, щедрість людини свідчить про її шляхетне походження (карама) і є не лише соціальним, а й релігійним обов'язком муравви. Не менш важливою моральною якістю справжнього мужа є сміливість, яка межує з героїзмом, терпінням (сабр) і релігійною самопожертвою "на шляху Аллаха". Носіями принципу муравви є тільки представники чоловічої статі будь-якого походження або соціального становища.

Культурні та етносоціальні процеси середньовічної Аравії відображені в хадисах - висловлюваннях пророка Мухаммеда, розповідях про його життя і діяльність, які повинні були доповнити канонічний текст Корану. Відомий мусульманський теолог і правознавець X ст. Ібн Батта на основі хадисів виклав головні положення ісламських моралі та етикету у творі "Тлумачення і роз'яснення підвалин сунни і релігії" {сукна - мусульманська сакральна легенда, що складається з хадисів, упорядкованих у VII-IX ст.). Відповідно до цих положень найвищою моральною чеснотою людини є відвертість: "Не існує нічого вище, аніж правда", "Якщо кажеш, не бійся, а якщо боїшся, не кажи". Ісламська етика засуджує сарказм, лихослів'я, висміювання, знущання над соціальним походженням, образи, наклеп, балакучість, легковажність. Презирливого ставлення заслуговують боягузливі та підступні люди: "Він, як скорпіон, вкусить і сховає голову", - говорить арабське прислів'я. Брутально-неприпустимо плюнути людині в обличчя, кинути у неї брудом або камінням. Хадиси містять обмеження щодо голизни: заборонено несподівано заходити до чужого будинку, щоб випадково не побачити голизну господаря; категорично заборонено бути оголеним навіть у власній оселі (мусульмани миються у спеціальному одязі); не годиться двом оголеним чоловікам перебувати в одному помешканні та ін.

Важливим принципом ісламської моралі, який репрезентує особливості арабської культури сімейних стосунків, є принцип асабїі - відданості асабу (рідні по чоловічій лінії), що свідчить про патріархальність арабської моралі. Культ батьківського роду походить з доісламського родового права, яке араби називали "адата". Закон адата вимагав кровної помсти, пам'яті предків і піклування про нащадків (знання генеалогії роду, повага до минулого, турботливе і чемне ставлення до батьків), недопустимості позашлюбних стосунків для жінок тощо. У багатьох суннах жінкам забороняється пильно дивитися чоловікам у вічі (краще тримати очі Долу), демонструвати красу свого тіла. Навіть свої прикраси жінка може показувати лише родичам - чоловіку, сину, батьку, брату або свекру, тобто чоловікам, які "не мають бажання". Більшість норм асабії дотепер чинні у багатьох ісламських країнах.

Характерними ознаками арабського етикету є гостинність, пошана до старших, скромність, розвинуте почуття обов'язку і дружби. Арабська мудрість говорить: "Гість - від Аллаха". Тому гарно пригостити його - священний обов'язок. Ритуал гостинності передбачав слова привітання, братський поцілунок або рукостискання, які супроводжувалися словами: "Ассаламу алейкумі" ("Мир Вам!"), "Алейкум ас-салам!" ("І Вам мир!"). Поширеною формою арабського привітання, починаючи з середніх віків, був уклін або напівуклін із притиснутою до грудей правою рукою. Однак таке вітання допускалося лише між рівними. Вітаючись з духовною особою, іншою високоповажною персоною, нижчий за статусом мав цілувати вищому руки, а іноді й ноги. Після привітання гостю пропонували страви, не запитуючи його імені і мети візиту.

Етикет вимагав протягом трьох діб не запитувати гостя, хто він, звідки і скільки перебуватиме у господаря. Господар не повинен був завершувати трапезу раніше від гостя, а гість ні в якому разі не повинен був дякувати господарю за гостинність. Страви, які їв гість, особливо сіль, вважалися символом доброзичливих стосунків. Якщо гість випив тільки воду або молоко, то господар не зобов'язаний був надалі про нього піклуватися.