Розділ «3. Культура спілкування як вимір культури міжособистісних стосунків»

Культура міжособистісних стосунків завжди існувала як ефективний засіб приборкання та моделювання пристрастей. Відсутність афектації у поведінці була і є ознакою гарного тону в багатьох цивілізованих суспільствах. Уміння контролювати свої емоції та бажання є необхідною умовою суспільного успіху і для сучасної людини, що безпосередньо проявляється, у міжособистісному спілкуванні. Однак, якщо у доіндустріальних суспільствах мораль ефективно контролювала поведінку індивіда поза втручанням державних інституцій, то в сучасних високорозвинутих суспільствах і суспільствах перехідного періоду цей соціальний інститут переживає глибоку кризу. Сьогодні домінують: ідеологія індивідуалізму; високий рівень соціального відчуження; прагнення до уніфікації, деперсоналізації культурних цінностей; прагматична мотивація; недооцінювання традиційних моральних ідеалів (добра, порядності, любові, некорисливості, шляхетності тощо). Натомість високий рівень соціальної і міжкультурної мобільності спонукає людей частіше спілкуватися, що вимагає від них засвоєння моральних основ комунікативної культури, спілкування у системі "особистість - особистість". Тому в більшості сучасних концепцій культури міжособистісних стосунків помітне перенесення акцентів з культури "моральних чеснот" на культуру спілкування, морально-етичний зміст якої розкривається у вербальному, невербальному, формально-рольовому, світському, науковому, психологічному та інших аспектах. Культура "тонкого політесу" набуває комунікативного сенсу.

3.1. Вербальний і невербальний аспекти культури спілкування

3.2. Культура формально-рольового і світського спілкування

На вербальному рівні культура світського і формально-рольового спілкування набуває звичайного вираження у таких стандартних комунікативних ситуаціях, як вітання, звертання, знайомства, вибачення тощо, які містять у своїй основі історично вироблені вербальні стереотипи і правила.

Культура вітання як складова мовленнєвого етикету. Кожен народ має свою комунікативну культуру, своє національне уявлення про світський мовленнєвий етикет. Так, в Україні серед дорослих людей практикуються такі вербальні формули вітань: "Вітаю", "Моє шанування", "Доброго ранку!", "Доброго дня!", "Доброго вечора!", "Доброго здоров'я", "Здоровенькі були". У молодіжному середовищі використовують неформальні вітання: "Привіт!", "Здоров!" та ін.

Українська культура вітань має деякі регіональні особливості. Наприклад, у Галичині дорослі вітаються словами: "Дай, Боже, щастя!", на які відповідають: "Дай, Боже, здоров'я!". Представники західного християнського обряду культивують такі форми вітання, як "Слава Ісусу Христу!", на яке відповідають: "Слава навіки!". Обов'язковою вимогою вітального етикету є відповідь на вітання, здебільшого словесна, - на вітання: "Доброго дня!" чемною відповіддю буде: "Моє шанування!", "Я Вас вітаю". Відповідь на привітання можуть супроводжувати невербальні форми - уклін, усмішка, кивок голови, які е свідченням чемності, доброзичливого ставлення до людини. Отже, культура вітання може бути виражена і невербальним чином.

Традиції культури невербального спілкування у деяких народів суттєво відрізняються. Наприклад, мешканці Тибету під час привітання правою рукою знімають капелюха і, тримаючись лівою рукою за вухо, висовують язика. Японці застосовують при цьому поклони: найнижчий - на знак особливої пошани, середній (нахилом у тридцять градусів) і легкий (нахилом у п'ятнадцять градусів). У західноєвропейській і східноєвропейській культурах важливим елементом невербального спілкування е рукостискання і поцілунок. В Україні зазвичай поцілунком вітаються чоловік із дружиною, закохані молоді люди, родичі, близькі подруги. Поцілунок у руку е винятково світською формою вітання чоловіком жінки (у Німеччині жінка на знак особливої поваги до іншої жінки може поцілувати їй руку). Звичай цілувати руку виник у феодальну епоху і символізував особливу пошану та покірність васала перед сюзереном. З поширенням аристократичної куртуазної культури цілування руки вельможним пані, коханій вважалося головним правилом галантності, особливо у Франції та Польщі. У Росії згідно з правилом світського етикету жінка сама подавала руку для поцілунку, піднімаючи її тим вище, чим вищим було соціальне становище її кавалера. У Великій Британії жінкам цілують руку лише в урочистих випадках. Більше того, вважається непристойним, коли запрошені в англійський будинок цілують господині руку.

Відповідно до правил сучасної культури руку дамам не цілують на вулиці, у громадських місцях, на вокзалі, пляжі тощо. Чоловік повинен не піднімати для поцілунку руку жінки, а нахилитися над нею, ледве торкнутися її підборіддям (не вустами). На світському рауті (званому вечорі), прийомі чоловік цілує руку лише господині та літнім жінкам. Дівчині руку не цілують. Також не цілують руку в рукавичці. Поцілунок у зап'ястя є символом інтимності стосунків.

Рукостискання відоме з часів середньовічного лицарства і означало відсутність у руках зброї. Особливого поширення цей звичай набув у XX ст. Ставлення у різних культурах до рукостискання не однакове. Наприклад, у дистантну за характером японську культуру така форма привітання ввійшла завдяки європейцям, тому японці рукостисканням вітаються переважно з представниками європейських та американського культурних регіонів (японкам вітальний потиск руки суворо заборонено). Цей ритуал не для всіх європейських країн є обов'язковим. Досить рідко вітаються у такий спосіб, наприклад, британці.

Культура рукостискання вимагає дотримання таких правил:

1) першим руку для рукостискання подає старша за віком людина, жінка - чоловікові, літній чоловік - молодій жінці, підлеглий - керівникові;

2) якщо присутніх більше ніж Три особи, достатньо обмежитися лише вербальним привітанням;

3) при рукостисканні чоловіки повинні зняти рукавички, жінки можуть залишатися в них, якщо не мають бажання підкреслити особливу повагу до того, з ким вітаються.

Проте майже у кожній країні існують свої традиції культури вітання.

Культура звертання. Важливим аспектом мовленнєвого етикету у формально-світському аспекті є усталені стереотипи, або культура звертання. Так, за формально-рольового та світського (ритуального) спілкування до співрозмовника звертаються на "Ви". Таке звертання поширене також серед людей середнього і старшого віку, зокрема серед інтелігенції, навіть якщо між людьми існують близькі і теплі стосунки. В українських родинах тривалий час на "Ви" звертались до батьків. У деяких селах цей звичай зберігся дотепер.

У більшості українських сімей не лише подружжя, а й діти звертаються до батьків на "ти", що свідчить про відхід від авторитарного виховання, захист дітей і культивування дбайливого ставлення до них батьків, знижує вірогідність психологічного відчуження у родині. І аж ніяк таке звертання не є проявом невихованості дітей, їх неповаги до батьків.

За неформального спілкування люди здебільшого звертаються на "ти", що не є виявленням неповаги до співрозмовника. Якщо за неформальних умов людина підкреслено вживає займенник "Ви", це може свідчити про її зверхність або про небажання встановлювати дружні стосунки. Однак звертання на "ти" малознайомої людини сприймається як ознака фамільярності, навмисна демонстрація зневаги.

Фамільярність (лат. familsaris - сімейний, близький) - стиль (манера) спілкування, який проявляється у безцеремонності, розв'язності комунікативної поведінки, що свідчить про низький рівень моральної культури людини*

Культура звертання до малознайомих людей вимагає використання відповідних мовних стереотипів (зразків). Звертання "Будьте ласкаві" є виявом ввічливості і викликає у співрозмовника бажання бути люб'язним. Поширеним є мовний стереотип прохального характеру "Чи не могли б Ви...". В офіційній обстановці доречні такі форми звертання, як "Шановні колеги!", "Шановні громадяни!", у дипломатичних колах - "Пані та панове!". Дипломатичний мовленнєвий етикет вимагає максимально коректного використання імен, титулів або звань співрозмовників, що набуває особливого значення при формальних або міжнародних відносинах.