Розділ «2. З історії розвитку культури міжособистісних стосунків»

Культура міжособистісних стосунків є складним соціокультурним явищем, яке у своєму розвитку подолало такі етапи: передісторію культури міжособистісних стосунків у первісному суспільстві; етику моральних чеснот давніх цивілізацій; формування культури манер та ісламського етосу в епоху пізнього середньовіччя; зародження буржуазного етосу в епоху Ренесансу; розквіт дворянсько-аристократичної культури стосунків за часів Абсолютизму; розвиток буржуазної моралі в епоху раннього капіталізму. Кожен із них є поліструктурним утворенням, тобто містить кілька систем морально-етичних цінностей, зумовлених релігійними особливостями, соціальним становищем, тендерними чинниками тощо. Чим складніша соціальна структура суспільства, тим різноманітніша панорама культури міжособистісних стосунків.

2.1. Передісторія культури міжособистісних стосунків

2.2. Культура міжособистісних стосунків у давніх цивілізаціях

З утворенням класового суспільства, зростанням могутності рабовласницьких держав моральна культура набула класового характеру. Особливу роль у формуванні морально-етичних стандартів поведінки і спілкування почала відігравати аристократична система цінностей. Здійснювана на основі ідеї божественного походження, безумовної вищості панівних верств, вона була відголосом архаїчного тотемізму. В надрах рабовласницької ідеології зародилися перші концепції культури міжособистісних стосунків, в яких осмислювалися тогочасні уявлення про пристойні манери і належну поведінку.

Системні уявлення про тодішні морально-етичні, поведінково-комунікативні стандарти містять праці китайського філософа, засновника конфуціанства Конфуція, давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Теофраста. Суттєвими їх особливостями були чітке розмежування морально-етичних цінностей панівних верств і простого люду, неабияка увага до проблем виховання шляхетних чеснот.

Культура міжособистісних стосунків у давньому Китаї

Культура міжособистісних стосунків у Давніх Греції і Римі

УIV ст. до н. е. в багатьох полісах (містах-державах) Давньої Греції культивувався морально-етичний стандарт, який вимагав неабиякої стриманості, раціональності у поведінці. Неухильним його дотриманням представники шляхетного походження відрізняли себе від демосу. Однак на відміну від конфуціанства антична мораль передбачала певну ступінь свободи. Особливу цінність мали такі чесноти, як гордість і честь. Не випадково поняття "шляхетний" і "по праву гордий" для Арі-стотеля були синонімічними. Давні греки великого значення надавали культу досконалого тіла, військовій вправності, естетичному світогляду панівних класів, що знайшло своє відображення у концепції калокагатії.

Калокагатія (грец. kalos - прекрасний, agatos -доброчесний) - центральний принцип давньогрецької естетики, яким позначали гармонію зовнішнього і внутрішнього, фізичної сили, краси і добра як умову досконалості людини.

Багато відомостей про особливості давньогрецької культури міжособистісних стосунків містять праці Арістотеля, який першим в історії західноєвропейської думки запропонував концепцію "життєвих чеснот", передусім міжособистісних стосунків. Окремі норми поведінки, на яких він наполягав, з часом стали невід'ємними складовими загальнолюдського розуміння культури стосунків. Так, в "Евдемовій етиці" Арістотель піддав критиці такі вади характеру, як лютість, покірливість, норовливість та улесливість: нестримана, норовлива людина не може безконфлікто спілкуватись, а підлабузник, принижуючись, знайде спільну мову з ким завгодно. Тому людина, яка має почуття власної гідності, спілкуватиметься лише з гідними, уникатиме зарозумілості або самоприниження. Особливого значення Арістотель надавав гордості, тобто здатності людини до самоповаги і поваги до інших, бо поважати іншу людину зовсім не означає самоприниження. Суть гордості він убачав у знаходженні золотої середини між зверхністю та поступливістю: "Хто в житті нічим не поступиться, хто ставиться до кожного з презирством, той пихатий, а той, хто заради іншого від усього може відмовитися та себе вважає нижчим від усіх, той догідливий. Хто ж прислухається до думки іншої людини, проте з гідними людьми поводиться відповідно, той е гордим" ("Евдемова етика").

В "Евдемовій етиці" та "Великій Етиці" Арістотель сформулював систему морально-етичних приписів для представників аристократичних верств. Лише аристократ може дозволити собі відвертість у стосунках, відкрито висловлювати свою приязнь або ненависть, ніколи не пробачати образ. Важливою чеснотою "істинного аристократа" є почуття гумору, бо така людина - завжди бажаний співрозмовник. Гумор е серединою між блазнюванням і дикунством: блазень перетворює на жарт усе, що завгодно, а дикун ненавидить гумор і людей, які з нього глузують. Людина з почуттям гумору здатна дотепно пожартувати і не ображається на гумор інших. Іронія та сарказм у спілкуванні неприпустимі.

Образ брутального нечеми, спілкування з яким нестерпне у будь-якому товаристві, змалював давньогрецький філософ-сатирик Теофраст (372-287 до н. е.), який намагався розкрити зміст шляхетної поведінки через заперечення. З цією метою у праці "Характери" з-під його пера постає іронічна, облеслива, балакуча, галаслива, безсовісна, безсоромна людина. За тлумаченням сатирика, іронічність - це вдавання дурника, нещире самоприниження перед іншими; облесливість - непристойне поводження заради особистої користі; балакучість - пристрасть до набридливих і пустих балачок; галасливість - емоційна розпуста, схильність до сварок, чвар; безсовісність - нехтування добрим іменем заради вигоди; нетактовність - невміння обирати момент для дій, що завдає прикрості іншим людям. Такий погляд на проблеми спілкування, нетактовну, імпульсивну поведінку свідчить про велике значення у давньогрецькій комунікативній культурі моральних чинників.

З притаманним йому гумором Теофраст розкриває вади людської натури, особливо зосереджуючись на безсоромній нечемності.

Значну частину публічного та приватного життя античні елліни проводили у різноманітних політичних, філософських, релігійних, професійних мікро-групах, які мали свої морально-етичні кодекси. Між членами цих спільнот встановлювалися засновані на взаємній симпатії та єдності поглядів дружні й теплі стосунки, які греки називали словом "філіа" (грец. рhilio- любов).

Афіняни і римляни високо цінували стосунки між друзями. Діяльність у мікрогрупах вимагала виконання певних обов'язків: внесення кошті н на різноманітні заходи, участь у родинних і громадських трапезах тощо. Афіняни, наприклад, невеликими групами зустрічалися на агарі (місце громадянських зборів, торгова площа), де обговорювали важливі політичні питання. Особливу роль у науково-культурному житті Еллади відігравали філософські спілкишколи - неформальні об'єднання інтелектуалів, до яких приймали всіх бажаючих. Поширеною формою соціальної інтеграції у Давньому Римі були асоціації, що об'єднували друзів, однодумців, прихильників різних культів (спілка шанувальників Геракла, Діоніса та ін.). Ці асоціації чітко формулювали свій статут, норми участі в них, правила поведінки, порядок витрат на різні заходи тощо. Так, статут одного із філадельфійських об'єднань забороняв займатися чаклунством, любовними втіхами з одруженими жінками, в т. ч. рабинями, вживати зілля, яке запобігає вагітності, тощо. Морально-етичний кодекс шанувальників Діоніса не дозволяв під час засідань влаштовувати сварки. Поширеними формами звертання у подібних товариствах були: "друзі", "товариші".

Культура застілля Давніх Греції та Риму формувалася на симпозіумах (грец. Symposion - бенкет), які влаштовували майже всі давньогрецькі і давньоримські мікрогрупи в аристократичних будинках ("андронах"). Правила проведення симпозіумів були різні. Зазвичай вони супроводжувалися веселощами та розвагами, інколи - політичними і філософськими диспутами. Учасники симпозіуму випивали по колу за здоров'я кожного з них, що символізувало рівність та одностайність. Гостей розважали флейтистки, могли виступати поети та філософи. Між учасниками симпозіумів відбувалися різноманітні змагання (наприклад, випліскування по краплі вина із одного кубка в інший). Випити вина дозволялося стільки, щоб можна було добратися додому без сторонньої допомоги.

Про правила поведінки на симпозіумах можна судити на підставі твору давньогрецького історика Плутарха (прибл. 45 - прибл. 127) "Застільні бесіди". У ньому йдеться про доречність інтелектуальних бесід на бенкетах, оскільки складні "діалектичні тонкощі" можуть набриднути тим, хто не дуже вправний у мистецтві логічної аргументації, а невігластво більшості може зіпсувати симпозіум брутальними піснями, пустими балачками, що нанівець зведуть його шляхетну мету (вшанування бога тощо). Правда, у філософському середовищі змістовна бесіда буде доречною. Особливе значення надавалося сервіруванню столу. Плутарх наголошував на необхідності рівномірного розподілу страв, адже "рівність у застільному спілкуванні необхідна понад усе". Якщо на столі багато страв і відсутні індивідуальні набори, то учасники трапези можуть поводитися недостатньо виховано - жадібно хапатимуть їжу, штовхатимуться ліктями, щоб ухопити ласий шмат.

Тодішній мовленнєвий етикет, як свідчать "Застільні бесіди", вимагав обережного ставлення до гумору. Плутарх зауважував, що у давніх персів побутував звичай звертатися до людини лише з такими питаннями або натяками, які викликають у неї задоволення, а не навпаки. Тому найважливішою метою науки про спілкування є навчання людей комунікативної обачливості, тактовності, що допомагало б їм отримувати від спілкування лише задоволення. Зміст тактовності, на думку Плутарха, полягає у доречному, чемному адресуванні співрозмовнику запитання, щоб не знітити його; у точній і вишуканій відповіді на запитання; в утриманні від кепкування, глузування над співрозмовником, насміхання над чужими фізичними вадами. Люди будуть задоволені лише тими питаннями, на яких вони добре знаються, залюбки відповідатимуть на питання про свої особисті успіхи або успіхи своїх друзів, дітей та про поразки своїх ворогів.

Культура сімейних стосунків в античну епоху ґрунтувалася на патріархальній моралі, яка вимагала від дружини і дітей цілковитої покори перед чоловіком.