Розділ «II. МИСТЕЦТВО ТРАДИЦІЙНОГО СХОДУ»

Портрет Сігефуса. XIII ст.

гальки, каменя і оточували з трьох боків глухою глиняною стіною. Своєю графічною стриманістю він гармоніював з простотою і лаконізмом архітектури дзенського монастиря. Символом невловимої краси юген став філософський сад Реандзі художника Соамі (кін.

XV – поч. XVI ст.). Розкреслене тонкими борознами світле поле з плямами моху навколо каменів, розставлених з майстерними паузами, подібне до монохромної картини, побудованої на тонких варіаціях ліній і тонів. З будь-якого місця видно лише 14 з 15 каменів, розкиданих по білому піску: прекрасне – у порушеній рівновазі, багатозначність – у момент зміни, натяк глибший за завершений сюжет. Інший знаменитий сад типу хіраніва – Дайсенін монастиря Дайтокудзі (1509) уособлює етапи людського буття від поривань юності до зрілої мудрості старості. Природа постає тут у різних проявах власної стихійності – ілюзія бурного потоку в гірській ущелині, райських островів у широкому потоці спокійних вод, безкінечної порожнини простору, породжуючи гармонійну емоцію споглядання.

З кінця XVI ст. сформувався особливий тип чайного саду тяніва, яким гості мали пройти до чайного павільйону. Його приглушена колористична гама створювала атмосферу тиші та спокою. Він включав у себе доріжки з дикого каменя, камінні ліхтарики, колодязі для омовіння рук.

Власне японська школа живопису ямато-е склалася у XI–XII ст. Живописці цієї школи розписували ширми, створювали на шовкових і паперових сувоях ілюстрації до літературних творів. Ілюстрації до роману Муросакі Сікібу “Гендзі-моногатарі" художника Фудзівара Такайосі побудовані на поєднанні яскравих силуетів, обведених золотом і сріблом, що надають зображенню таємничої святковості, а ніжна лаконічність кольорового рішення є співзвучною не тільки діям, але й елегійному настрою героїв.

У XIII–XIV ст. набули розвитку портретні зображення. Класичним зразком такого мистецтва є портрет Мінамото Йорітомо, виконане художником Фудзівара Таканобу на поч. XIII ст. Одягнений у парадний

Таканобу. Портрет Мінамото Йорітомо. Поч. XIII ст.

одяг, що дисциплінує тіло, суворий правитель своєю монументальністю та нерухомістю виключений з мирської марноти. У зверхності його владного обличчя, тонкій графічності рис його обличчя, напрузі замкненого силуету блискуче втілено характерний для японської традиції образ контекстуальної особистості. Людина в культурі Японії відмовлялася від особистого й інтегрувалася з колективним. Етимологія японської мови зберегла скоріше соціальні, ніж онтологічні характеристики людини (людина – нінген – інтервал; особистість – дзінкаку – клітка, рама; “я” – “во” – водночас “ми”). Злиття з іншими ставало метою самореалізації. Японець відводить собі місце на периферії соціальних груп, водночас відчуваючи постійний зв'язок з ними. Він намагається бачити в окремій людині соціальну групу, до якої вона належить, і, відповідно, ототожнює всю націю або групу з однією людиною, тому й дотримується правила “не втрачати обличчя за будь-яких обставин”. Контекстуальний тип особистості формувався через колективну молитву, написання віршів за принципом по колу (“поезія зчеплених рядків”), чайну церемонію, “пісенні збори” тощо. Ідеал гармонійної людини передбачав уміння займатися всім потроху.

Етичний кодекс японців представлено у сюжетах живопису горизонтальних сувоїв емакімоно, які ілюстрували легенди, сказання, військові перекази. У них виявлено інтерес до драматичних ситуацій, конкретних подій. Герої емакімоно дотримуються кодексу бусідо (буквально – шлях воїна), що втілював принципи традиційної лицарської поведінки самураїв. Буддизм виховав у послідовників бусідо байдужість до смерті. Конфуціанство закріпило передовсім відданість обов'язку, шляхетність, мужність. Синтоїстський культ природи і предків прищепив повагу до старших. Прихильник бусідо вбачав мету свого життя не у власному спасінні, його нагородою мала стати гармонія з власним сумлінням. Б основу самурайського виховання було покладено навчання терпіння й готовності до ризику. Кодекс увінчувала знаменита посмішка, яка відображала глибоке начертания “радіти зі щасливим і не показувати іншим своїх сліз”. Досвід спілкування з непередбачуваного природою породив у японців фаталізм, ірраціональне відчуття приреченості, що простежуються в життєвих принципах: змирятися з будь-якою ситуацією, знаходити можливості дотримуватися встановлених правил, обмежувати себе в усьому, вважати причиною всіх нещасть самих себе.

У XV–XVII ст. особливого значення набув монохромний пейзажний живопис суйбоку. Найбільш популярна тема гірського пейзажу із хижкою самітника в ущелині зображала світ у його недоторканій цілісності, звільненій від буденної суєтності. Очима спостерігача-відлюдника побачені просякнуті вологою осіннього туману безкрайні пустельні гори. Сувій “Зима" художника Сессю побудовано на напруженому ритмі сильних і різких ламаних ліній, що уособлюють кристалічну холодність зимових форм. Композиція побудована на тонких несподіваних асоціаціаціях, змінах ритмів, асиметрії, складній рівновазі. У сувійному живописі навмисне залишався вільний простір задля можливості доповнення його за допомогою своєї уяви; заборона копіювати зовнішню подобу речей світу відкривала шляхи для відображення їхньої істинної сутності. Лаконічність трактувалася як здатність самотнього човна на хвилях викликати відчуття неозорості моря, однієї опалої квітки – жалісну тужливість осені.

У XVI–XVII ст. стали популярними декоративні розписи на ширмах, віялах і панно, яскрава звучність і акцентування деталей яких блискуче доповнювали інтер'єри феодальних замків. Твори Огати Коріна характерні пластичністю, чистотою ліній, динамізмом, поєднанням умовності та реалістичності. Він завжди загострює увагу на емоційному розкритті образу (розпис ширми "Квітування червоної та білої сливи”, 1710).

У добу Едо (XVII – сер. XIX ст.) зі становленням культури великих міст сформувався принцип краси окасі як вираження потішного, зворушливого, легкого і чуттєвого. Городянин дивися на світ тверезо, приймав його таким, яким він був, без заглиблення у метафізичні основи прекрасного. Так склалася демократична школа укійо-е (“картинки цього мінливого світу”), до якої належала більшість майстрів японської гравюри, що створювали дешеву, легко тиражовану гравюру на дереві. Міський побут, любовні історії куртизанок, образи акторів, продавщиць, ремісників і бійців стали сюжетами мистецтва, в процесі створення якого брали участь декілька осіб: художник виконував рисунок, різник підготовлював дошки для кожного кольору, друкар робив відбитки, перевіряючи відтінки.

Засновником мистецтва японської ксилографії е Хісікава Моронобу (1618–1694). Його монохромні гравюри, розфарбовані від руки, сповнені безпосереднього інтересу до людських почуттів. Його послідовником став Судзукі Харунобу (1724–1770), який створював крихкі образи ніжних жінок з дивовижно граційними рухами. Для цього він використовував умовний і ніжний колорит, м'які півтони, ритм плавних і струмливих ліній ("Продавець віял").

В укрупнених портретах театральних акторів майстра Сяраку (кін. XVIII – поч. XIX ст.) максимально виявлено експресію акторської дії. Драматизм пристрастей передано у судорожних гримаса облич, напружених жестах, різких ламаних драпіруваннях одягу, що за умовністю маски приховують агресію або страждання живої душі.

Нюансну характеристику людських емоцій представлено у творчості майстра Кітагава Утамаро (1753–1806). Тонкий ритм, гнучка лінія гравюр і використання декількох дощок для передачі відтінків кольору дали можливість йому передавати найтонші настрої – печалі та радості, тривоги та спокою, смутку і мрійливості. Спеціально подовжуючи пропорції фігури або надаючи їм приземкуватості, збільшуючи обличчя на мерехтливому тлі або розчиняючи його в просторовій композиції, Утамаро у кожній зі своїх героїнь втілює конкретну якість – ніжність, крихкість, силу (серія “Найпрекрасніші жінки сучасності”).

Завершальним етапом в розвитку мистецтва ксилографії стала творчість Кацусікі Хокусая (1760–1849). Видатний майстер пейзажу Хокусай вносить в нього досвід прямої перспективи та акцентування місця людини в природному довкіллі. Священна гора Фудзі для художника уособлює космічну красу природи ("Червона Фудзі", “Переможний вітер")•, буденні справи людини набувають значущості на тлі її вічного спокою (серія “36 видів Фудзі"); людина сміливо протистоїть стихії природи (“Хвиля”). Манера Хокусая відзначена асоціативністю мислення, поетичним захопленням красою природного довкілля, ритмічною виразністю лінії, точністю силуетів, напруженістю колориту. Тонким ліричним настроєм проникнуті композиції Хіросіге (1787–1858), примх-

Утамаро. Три красуні. 1793

лива техніка якого дала змогу передавати образи засніжених поселень, намоклих під дощем подорожніх.

Його “53 станції дороги Токайдо" втілюють камерну красу Японії. Досвід японських ксилографів доводить, що демократичність мистецької традиції культури Едо не стала примітивною завдяки глибоко вкоріненій традиції сприйняття умовної естетики образу.

Принцип загального зв'язку всього з усім багато в чому позбавив японців обтяжливого для європейців екзистенційного відчуження, що наповнило мистецтво Японії дивовижним відчуттям злиття людини і природного довкілля.