Розділ «II. МИСТЕЦТВО ТРАДИЦІЙНОГО СХОДУ»

Високорозвинена цивілізація існувала в Індії ще у III–II тис. до н. е. Археологічні дослідження Мохенджо-Даро і Хараппи відкрили у долині Інду прекрасно сплановані міста з будинками з випаленої цегли, водовідводами, басейнами, досконалими витворами ужиткового мистецтва. Скульптура Мохенджо-Даро і Хараппи свідчить про оволодіння мистецтвом зображення пластики людського тіла. Знайдений чоловічий торс (III–II тис. до н. е.) визначається не тільки досконалим знанням анатомії людини, але й умінням втілити енергію сильної та здорової плоті.

Могутнього розквіту досягло мистецтво Індії при династії Маур'я в кін. І тис. до н. е. та династії Гуптів (IV– V ст. н. е.). Поширення у цей час буддизму з його ідеєю відсторонення від світу, звільнення від життєвої марноти, непротивлення злу, рівності всіх людей перед земними стражданнями викликало появу мистецьких образів, що моделювали ситуацію увнутрішнення людини, її втечі від суєтності довколишнього світу.

Найбільш ранньою буддійською спорудою була ступа (ступа в Санчі, III–І ст. до н. е.), меморіальний пам'ятник на честь діянь Будди, в якому зберігалися священні реліквії. Ступа будувалась у вигляді напівсферичного пагорбу з цегли і каменя, оточувалася відкритим обходом зі сходами для святкових процесій і замикалася коловою огорожею з чотирма воротами, орієнтованими на сторони світу. Ступа сприймалася як модель всесвіту, підмурок символізував землю, півсфера – небосхил, безкінечність як символ нірвани, а значить, і самого Будди, стрижень зі священним дисками на верхівці – сім ступенів досягнення нірвани, парасолька – благородство і знатне походження засновника буддизму. Архітектурні форми ступи відрізнялися суворою простотою і монументальністю, породженими традиційною любов'ю до опуклого лона матері-землі.

Кам'яні ворота огорожі символізували багатоваріантність життєвих шляхів людини, що завжди приводять її до єдиної мети – нірвани. Відповідно, їх декорували пластичними скульптурними рельєфами з активним світлотіньовим моделюванням, які представляли сцени буденного життя, полювання, процесії слонів тощо. Окрасою цих воріт є зображення якшинь – духів родючості у вигляді юних повновидих дівчат, чиї тіла сплітаються з гілками дерева. Мотив якшині сягав легенди про дерево ашока, що розквітло від дотику незайманої дівчини. Соковите ліплення пластики високого рельєфу блискуче передає поетичну єдність щедрої родючості природних дарів, викликаних до життя чуттєвими формами жіночого тіла, які здавна вважалися в Індії ідеалом краси.

До комплексу ступи часто входили також стамбхи – кам'яні стовпи, увінчані капітелями із зображенням левів як символів Будди (стамбха з Сарнатхи, ІII ст. до н. е.). Ідея кругообігу світу втілена тут у зображенні чотирьох могутніх левів, з'єднаних спинами, на яких покоїться буддійське колесо закону.

Буддійські храми висікалися у вигляді печер у кам'яному скельному моноліті, символізуючи самітницьке життя Будди (чайтія в Карпі, І ст. до н. е. – І ст. н. е.). Видовжений простір храмового залу розділяли на три частини двома рядами колон з монолітними капітелями у вигляді нахилених слонів. Всередині храму напроти входу розташовували ступу або статую зануреного у споглядання Будди. Розсіяне заломлене

Ступа в Санчі. III–I ст. до н.е.

світло, що потрапляло у печеру через невеликий портал, вихоплювало з темряви окремі сцени монументальних розписів, які змальовували на стінах чайтії.

У знаменитих розписах печерних храмів Аджанти (II ст. до н. е.– VII ст. н. е.) у примарному світлі виринають і зникають створені в розписах образи тварин і людей, міфічні й земні події – все в єдиному потоці буття на шляху до просвітлення. Птахи літають серед ніжних і яскравих квітів у зелені листя і трав. Бог повітряного царства Індра царює серед прекрасних і струнких небесних танцівниць апсар. Могутнього царя зміїв оточують жорстоко-привабливі кобри. Символічні композиції мандала втілюють у своїх геометричних побудовах образ впорядкованого світу, що долає хаос існування. Втіленням ідеалу краси та молодості, просякнутих мудрістю співчування, сприймається зображення витонченого принца з ніжним округлим абрисом обличчя, напівприкритими очима, чуттєвим пластичним тілом – бодгісатви, божества, яке залишилося на землі для спасіння людей. Він тримає в руках квітку лотоса – символ єдності трьох складових світу – землі, води, повітря, знак кола зародження і квітування життя. Яскраві насичені фарби, м'яке сяяння позолоти, гнучкі пластичні лінії, легка світлотінь створюють настрій споглядання, в контексті якого земне життя для праведного буддиста сприймається як видіння та спогад.

У мистецтві Гандхари у І–III ст. н. е. на сучасній території Пакистану склався іконографічний канон зображення Будди, якого раніше втілювали в символах колеса закону, ланей, левів, слонів: довгі мочки вух як знак благородного походження Будди, напівприкриті очі як внутрішнє зосередження, горб мудрості на лобі, основні канонічні пози. Перша передбачала зображення Будди таким, який стоїть в широкому одязі з жестом благословення (статуя Будди з Хоті-Мардану, II ст. н. е.). Паралель-

Чайтія. Аджанта. V ст.

но із Буддою, який повчає, існує тип зображення Будди, який сидить зі схрещеними ногами (статуя Будди з Тахт-і-Бахі, 300 р. н. е.). Поза “лотоса” означує згортання тілесного низу і вивільнення духовного верху.

Гандхарська школа, що увібрала у себе досвід гармонії давньогрецької пластики, відкрила нове відчуття одухотворення образу.

М'які форми, гнучкі лінії абрисів, матовість матеріальної фактури, декоративні хвилі драпірування провокують розосередження погляду, його зісковзування при спогляданні, отже створення стану самозаглиблення та піднесеного спокою. Пластика Гандхари примушує глядача прислуховуватися до себе.

З поширенням індуїзму в період раннього феодалізму (VII–XII ст. н. е.) ідея відсторонення та увнутрішнення поступово втрачала свої значення. Печерні храми поступилися місцем храмам з вапняку, пісковику, граніту та базальту, які практично не мали внутрішнього простору, що посилювало значення фасадів, їх декоративного убранства. Монументальне панування над оточенням увічнювало віру в надприродне божественне начало. Храмами перехідного типу є храм Шиви на острові Елефанта (VII ст. н. е.) і храм Кайласанатха в Елурі (VIII ст. н. е.). Храм в Елурі, що символізував вершину священної гори, на якій жив Шива, висічено зі скельного моноліту, починаючи з верхівки, подібно до легендарного народження міфічного світового пагорба. Він складається з трьох частин, об'єднаних масивним цоколем. Скульптурні зображення богів і священних тварин опоясують його рядами фризів, перетворюючи стіни храму на дихаючу масу пристрасних тіл.

У VIII ст. остаточно сформувалися два типи індуїстських храмів. Південний тип становить ступінчасту піраміду, підняту на цоколь із зображенням коліс сансари, символізує вічність кругообігу життя. Так пластичні форми храму Сур'я у Конараку (XIII ст. н. е.) втілюють образ золотої колісниці бога Сонця Сур'ї, що дарує процвітання, здоров'я та потомство. Північний тип храму характерний високими, м'яко вигну-

Бодгісатва. Абжанта. VI ст.

Храм Кандар'я Махадева. Кхаджурахо. X–XI ст.

тими баштами-шикхарами. Найбільш відомими серед них є храм Лінгараджа в Бхубанесварі та храм Кандар я Махадева в Кхаджурахо (X–XI ст. н. е.). Останній створює враження руху зростання в асиметричній композиції кількох башт, що здіймаються все вище й вище, повторюючи в мініатюрі форму головної башти, вертикальні членування якої нагадують плід лотосу. Композиція екстер'єру побудована на логіці повтору та наростання хвилеподібного ритму, що втілює ідею родючості. Скульптурний декор храму підтримує тему життя як вічного народження в сценах любовної гри живих істот (майтхуна). Фризи, що опоясують стіни, перетворюють тіло храму на цілісну живу масу, що дихає, народжуючи незчисленні форми й образи. Храм набуває значення гімну животворній силі природи і людині як її частини.

З впливом індуїзму пов'язане прагнення редукувати значення людської особистості. Людина в індійській традиції прилучалася до цілісності як до природної, так і до соціальної. “Я” зливалося з “ми”, у відповідь все згорталося в “я”. Особистості як такої немає, є потік дхарм, шлях, яким людина йде до звільнення. Зусилля людини має бути спрямоване не на підкорення природи, а на усвідомлення людиною свого шляху в незмінному бутті. Енергія спрямовувалася на творення духовного світу людини через веди, обряди, йогу. Володіння багатством не розглядалося як запорука пошани. Кінцевою метою життя було не накопичення матеріальних благ, а звільнення від влади карми. Життя людини оцінювалося не через залежність від одержаного прибутку, а відповідно до його благочестивості й моральності.